0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Ефект Пітера Пена
Вікторія Амеліна, Zbruc
 
Моя бабуся мусила читати мені вголос про Пітера Пена більш ніж тридцять разів. Ні, я все зрозуміла з першого разу, просто дуже любила цю книжку — вже навіть і не можу згадати, за що. Але це уже й неважливо. Просто, здається, я, як Пітер, відмовилася дорослішати, і чомусь надто часто пишу історії від імені хлопців. Венді ж була надто непереконливою, та й моє дитинство у Львові дев'яностих більше нагадувало піратський острів, аніж добрий англійський дім.
 
Були, звісно, й інші улюблені дитячі книжки: «Лев, чаклунка та шафа» К.С. Льюїса, де казковий Христос-лев жертвував собою заради хлопчика, що спокусився солодощами. Я дуже любила солодощі, я була саме тим хлопчиком.
 
Ще була пластинка з «Рікі-Тікі-Таві», й я була і, можливо, залишилася всередині боязкою мишею Чучундрою. Страшно, десь поруч шипить Наг. Ви не чуєте?
 
Хоча, зрештою, добрі автори дитячих книжок вибір мені завжди залишали. Я могла бути не Пітером, а Венді, що повернеться додому та подорослішає, я могла бути не Чучундрою, а сміливим Рікі-Тікі-Таві, я, в тому віці, могла ще обрати, ким бути.
 
І річ, звісно, не лише в словах, які писали для мене невидимі автори дитячої літератури, довкола ж була реальність — оце моє власне дитинство, схоже на острів і не схоже на дім, випадкові (або навмисні) слова дорослих, пісні з радіоточки й новини з вічно увімкненого телевізора. Але якщо новини спеціально для дітей жодні редактори не фільтрують і, звісно ж, ніхто не фільтрує для дітей ціле життя, то дитяча книжка, мультфільм, кіно залишаються в якийсь дивній, можливо, надто відповідальній ролі...
 
Ще пару років тому на запитання, чи напишу колись для дітей, я відповідала відмовками. Бо як говорити з ними? З самими ними? З тими, кому належатиме весь світ тоді, коли мені, об'єктивно, належатимуть лише рештки мого, старого світу і я активно шукатиму їх — у мелодіях, які ще недавно були хітами, у старих фотографіях і у дзеркалі — звісно, без успіху.
 
І тепер, коли виходить моя перша дитяча книжка, я уявляю: приблизно трьом тисячам дітей голоси тих, кому ці діти довіряють понад усе, — батьків, бабусь, дідусів — розкажуть мою маленьку тиху історію. Історію, призначену спочатку лише для одного хлопчика, говорити з яким про важливе мій обов'язок, — мого сина.
 
Тут би радіти як авторці, але ж ми вже знаємо, є в мені щось від боязкої миші Чучундри й хлопчика Едмунда, винного в загибелі лева. І невідв'язна думка про те, яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові.
 
Це схоже на знаний ефект метелика з фантастичного оповідання Рея Бредбері й цілком реальної теорії хаосу. І тут справді не потрібна фантастична бредберівська можливість повернуся в далеке минуле, вигадана небезпека розчавити когось із ряду лускокрилих комах. Ми, дорослі, й так живемо на початку часів — на початку часів наших дітей. Ми насправді будемо жити там вічно, і голоси наші звучатимуть у їхніх головах, коли нас уже навіть не буде. Ніколи не знаєш, які саме слова. В книжці їх хоча б добираєш, зважуєш, пересипаєш з долоні в долоню, радишся і проговорюєш кілька разів про себе, перш ніж промовити вголос...
 
Бо говорити з людиною на початку її часів голосами її людей, перед сном, коли все сказане оживає, — це, не більше й не менше, змінювати майбутнє. Отак буденно змінювати.
 
Я можу назвати це ефектом Пітера Пена. А хтось назве ефектом Маленького Принца, Їжачка в Тумані, Грайлика або Мумі-троля.
 
Сформулюємо цей ефект так: чим молодша людина, з якою говориш, тим гучніше і довше відлунюватиме слово.
 
Я думаю, більш досвідчені дитячі письменники давно вже це зрозуміли — просто не поспішають лякати нас-новобранців.
 
Але ні ми-письменники, що складаємо слова у книжки, ні ми-батьки, що обираємо книжку для прочитання на ніч, ніколи не зможемо простежити наслідки. Аж поки хтось, як я, не зізнається: я досі мрію літати й не хочу дорослішати, я боюся великого Нага й почуваюся винною у загибелі Бога, особливо коли купую рахат-лукум.
 
То як все-таки говорити з тими, кому скоро належатиме весь світ? Звідки в нас взагалі це право? Здається, я зрозуміла.
 
Іноді дорослі пишуть дорослі книжки, які самі хотіли би прочитати, — це зазвичай хороші дорослі книжки. Іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які хотіли би прочитати своїм дітям, — це теж зазвичай хороші дитячі книжки. А іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які вони хотіли б, аби хтось прочитав їм тоді, коли вони ще були дітьми. Обов'язково тоді, бо тепер — можливо, вже пізно. І це зазвичай книжки на кшталт Маленького Принца, саги про Мумі-тролів або Гаррі Поттера.
 
Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?
 
Я хочу навчитись так говорити. Здається, мені заважає шипіння Нага.
 
Та, можливо, так і треба почати нову історію, просто й чесно: «Жила собі боязка казкарка. Вона мріяла придумати таку казку, яка виправила б усе на світі».
 
Все — звісно, не вийде. В кінці чарівний лев поверне казкарку в дитинство (попри те, що вона й досі іноді купує рахат-лукум) — ще раз послухати, як бабуся терпляче читає їй ту саму казку на ніч...
 
Ефект Пітера Пена працює тільки для справжніх дітей. Піду поговорю з сином. Говоритиму дуже тихо — все одно найдовша луна, як поламаний гучномовець, встановлений у майбутньому, підсилюватиме окремі мої слова. Хоч би правильні, хоч би найважливіші.
Коментарі
Image CAPTCHA
Введіть символи які зображені на малюнку
Опублікувати