Доросла подорож за дитячим снігом
На ХХ Форумі видавців у Львові з книгою «Хто зробить сніг» впевнено дебютувала Мар’яна Прохасько, засвідчивши, що маємо нову оригінальну дитячу письменницю та художницю. Наразі свою першу книжку вона написала спільно із письменником та журналістом Тарасом Прохаськом, який також оце вперше писав книгу для дітей.
– Коли ти відчула, що хочеш написати книжку?
– Це не лише я вирішувала. Ця книжка написана вдвох, майже від початку нашого співжиття з Тарасом в нас була мрія створити спільну дитячу книжку. Ми навіть знали, що вона буде про кротів. Але довший час ця мрія була захована десь на поличці серед інших нереалізованих мрій. Поштовхом до написання стала певна життєва криза між нами. І те, що ми писали її удвох, було таким-собі способом цю кризу прожити.
– Ти задоволена результатом?
– Задоволена. Ця книжка для мене як спільна дитина: це найвідповідніша метафора, якою можна її описати. Я її дуже люблю, і мені, насправді, не аж так залежить на тому, хто що про неї думає. Хоча, з іншого боку, приємно, коли цю любов можна розділити ще з кимось.
– Довго писали?
– Три місяці. Було літо. Оскільки Тарас є зовсім не організованим, на відміну від мене, то у нас була залізна домовленість писати щодня по 2 години. Ясно, що були винятки, коли хтось кудись їхав. Але загалом вдавалося. Це не означає, що ми постійно писали. Напевно, половину часу обговорювали сюжет: як це все побудувати, що далі має бути, сперечалися. Сам процес писання виглядав так, що я друкувала на комп’ютері, а Тарас ходив туди-сюди. Хтось з нас говорив кілька речень, і я записувала. Отак це відбувалось. Мені було важливо, що Тарас, коли я не була впевнена в моїх реченнях, казав «це добре».
– А казав: «Це не добре»?
– Казав.
– А хто написав більше?
– Я думала про це. У певний момент написання у мене виникло відчуття, що Тарас доклався більше, але потім воно якось вирівнялося. Зараз за моїми відчуттями – це абсолютно порівну.
– Навіть якби ти написала менше тексту, ти ж ще й сама малювала малюнки...
– Так, але Тарас, до речі, мені також у цьому дуже допомагав, підтримував. Я завжди з ним радилася й питала, що краще: це чи це? Він мене дуже хвалив, і це додавало натхнення. Тому, в певному сенсі, він також є співавтором ілюстрацій. Смішна деталь: деколи я питала в Тараса, що би ще намалювати на ілюстрації? І він одного разу відповів: «кущ шипшини», а потім постійно намагався той кущ шипшини кудись приткнути (сміється). Хоча я його так і не намалювала жодного разу. Тому, якщо буде наступна книжка, там обов’язково буде кущ шипшини.
– Ти довго створювала один малюнок? Розкажи про процес.
– Ми закінчили писати книгу наприкінці минулого літа. До видання у мене був час восени, взимку та навесні, тобто, 9 місяців. І було так, що коли вже йшлося про малюнки, я була на такій грані, що легко могла зупинитися. З одного боку, мені страшенно хотілося їх намалювати, але були певні проблеми з вірою в себе. Моя подруга знайшла книжку «Шлях художника». Її написала американка Джулія Кемерон. Ця книга для тих художників, які попали у творчу кризу, або для таких, як я, – які взагалі не починали нічого робити. Вона побудована на суто психологічних техніках. Курс тривав 12 тижнів. Кожного дня потрібно робити якісь завдання. Те, що треба робити постійно, – це писати ранкові сторінки: ти прокидаєшся і першим ділом пишеш 3 сторінки того, що тобі прийде до голови. Я списала 3 грубих зошити. Врешті, мені вдалося позбутися непотрібних комплексів та страхів щодо малювання. Ще придумувала собі різні способи: ходила на виставки чи концерти. А якось пішла подивитися на бурю на озері. Тарас прийшов і сказав: «Ходи». Було пізно, темно й холодно, я вже лежала в ліжку, і ніколи б в житті не вийшла з хати, але якраз такі творчі вправи дозволяють тобі якось інакше подивитися на звичні речі й вийти за свої рамки.
– Ти ж ходила до художньої школи?
– Так, з 10-ти і десь до 15-ти років. Після цього років з двадцять не малювала. Тобто, малюнки у книзі зроблені після тривалої перерви. Під час роботи з книжкою Кемерон був один важливий момент: я була в батьків і знайшла там свої старі дитячі малюнки. Там були навіть перші-перші, може, намальовані у 3 чи 4 роки, коли дитина ще не знає, що треба «вміти» малювати. Ці малюнки були дуже сміливі й справжні. А вже наступні зроблені у старшому віці, коли ти нібито вчишся малювати якось правильно і маєш відповідати якимось нормам та чужим уявленням, а натомість втрачаєш щось дуже важливе – вільність і спонтанність. І ці пізніші малюнки викликали дуже великий сум. Тому процес підготовки до малювання ілюстрацій полягав не в тому, щоб набути чогось нового, а у тому, щоб позбутися якихось обмежень і зайвих нашарувань. Щоб відродити ту вільну дитину, яка живе у кожному з нас, але всі ми по-різному з нею поводимося.
– Як ти придумувала малюнки?
– Там дуже багато цитат з реальності, якісь речі, предмети з інтер’єру: посуд, кавоварка… Мені подобалося начиняти ними книжковий простір і бавитися з переставлянням. Процес творення книжки «розширив» мою свідомість, навчив довіряти собі та бути уважною. А натхнення, мені не потрібно було шукати його десь на небесах, я бачила його на кожному кроці. Надихнути могло будь-що, наприклад, піна в басейні – в книзі з’явилася піна у ванні. Чи бантики Муркавки – вони прийшли з образу реальної дівчинки.
– А природа у малюнках теж реальна?
– Я придумала місяць і дощ, а потім подумала, чи таке буває, що одночасно є місяць та дощ? Почала питати знайомих, шукати в Інтернеті, чи можливе таке поєднання? Мені цього так і не вдалося знайти, та тоді вирішила, що вже хоч щось може бути вигадане й казкове. А дерева, які на обкладинці, прийшли до мене, коли я їхала в автобусі через Карпати. Це була зима, і я побачила, як їх намалювати.
– Ти не хочеш на цьому зупинятися?
– Не хочу. Ми одразу з Тарасом розуміли, що не можемо написати все в одній книжці, що це початок якоїсь серії. Зараз же описане тільки кротяче дитинство, тільки початок життя.
– Що тобі більше подобається: малювати чи писати?
– Малювати. Я у цьому більш впевнена, адже писала я із кимось, а малювала сама. І коли я малювала – мені від цього було дуже добре. Я точно знаю, що я буду малювати. Чи буду писати – побачу.
– Можна вважати, що ти знайшла свій стиль?
– Так. Тарас його називає «Кротячий наїв». Може, будуть ще якісь інші. Але поки що мені у ньому комфортно. Якщо наступні книжки будуть про кротів, то й стиль буде той самий.
– Ти раніше займалася чимось творчим?
– Ні, я раніше не займалася чимось аж таким виразно творчим. Через це дуже багато чого себе в житті позбавляла.
– Як відреагували близькі тобі люди, коли ви з Тарасом показали їм свій текст і малюнки?
– Коли ми дописали книжку й дали близьким почитати, я була в сильній ейфорії і думала, що всі поголовно будуть нею захоплюватися. Але потім швидко розчарувалася, коли з’ясувалося, що вона сподобалася далеко не всім. Тобто були такі, яким вона дуже сподобалася, були такі, яким просто сподобалася, і були такі, що прочитали й нічого не сказали, а були й такі, які не змогли прочитати до кінця навіть досі.
– Тому що їм було нудно?
– Думаю, що так. Хоч вони цього не казали. Може, це тому, що вони дорослі, і їм не цікаві дитячі книжки. Я не знаю. Але мені було дуже корисно зрозуміти, що наша книжка не буде всім подобатися. Вона не має всім подобатися, і це нормально.
– Ти написала про 4 пори року, а яка твоя улюблена?
– Кожна улюблена, у кожній щось є. Але найулюбленіше, напевно, літо. У нашій книжці я найбільше задоволена літом, баром, Їжаком та зимою. Мені, напевно, найбільше подобаються саме діалоги в барі. А мій улюблений малюнок – перший, там де дерево, і сонце сідає, а Повз і Муркавка йдуть після ріки в бар. Там такі довгі тіні. Він мій улюблений, бо він перший. Саме тоді я придумала свій спосіб малювання.
– Що в книжці взято із вашого з Тарасом реального життя?
– Насправді майже все. Починаючи від того, чим займаються мама і тато. Тато – журналіст «Кротячої правди». Мама робить багато, що подібно на мене. Особливо це стосується вивчення іноземних мов. Я теж дуже люблю вчити іноземні мови, і завжди зупиняюсь на якомусь етапі, тобто, люблю починати їх вчити (сміється). Мама трохи шалена. Вона стрибає на батуті. Я ж на батуті не стрибала, але спробувала вже після того, як ми про це написали. І мені дуже сподобалось.
– Як щодо варення з айви?
– Ми це робили з Тарасом: варили варення з айви, доволі часто. Єдине вигадане – це контрабас. Можливо, до цього ще теж дійде у моєму реальному житті. Плавати я вчилася до і у процесі написання книжки, тому там усі оці відчуття – «як це вчитися плавати?» – особисті. От наприклад, коли Муркавка питає Загату, як вона так гарно плаває, то це я діставала всіх своїх подруг, які добре плавають, щоб вони мені якось пояснили процес. Ну і, ясно, що це було тяжко пояснити. Так само й Загаті: вона собі плаває та й плаває.
– А страхи?
– Це мій страх і, можливо, страх Тараса. Не птахів, звісно, а інших речей. Йдеться про самі відчуття страху, його уникання. І потім ти також розумієш, що не уникати страху – це цікаво.
– Ще щось?
– Відчуття домашнього затишку, відчуття у барі те, як там відбувається соціальне життя: Тарас довший час працював барменом. Тобто, все, про що ми написали, ми добре знаємо. Також зелений чай із жасмином, кава з молоком і смердючий сир… (сміється).
– А як реагують на ваш текст діти?
– Насправді, ще не маємо багато відгуків. На презентації були всі дорослі і лишень одна маленька дівчинка років п’яти, яка заснула під час читання (усміхається). Ще одна 10-річна дівчинка, яка прочитала книжку сама, сказала, що вона «приємна, весела і дружня». А шестирічний Симон, якому я кілька днів тому прочитала книгу вголос, сказав, що її треба переписати і дописати про бурульки, а потім обов’язково написати довге-предовге продовження.
Розмовляв Маркіян Прохасько
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно