Вірш дня. Павло Коробчук
27.10.2017
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
Вітер такий сильний, що прогинає її обличчя у внутрішню сторону.
Два пальці вуличної темряви гасять свічку у неї в грудях.
Нарешті розридалася від болю й сорому.
Стримувалася на людях.
Заходить в під’їзд, сходами підіймається вгору, це триває годину.
Зараз для неї кожен крок – це як роздвоєння особистості.
Втратила таку найріднішу, таку ненароджену дитину.
Закочує очі, заламує китиці.
На кухні сидить її батько, у дві склянки повільно наливає молоко.
Ритми поїзда, що проїжджає за вікном, трусять піт на його чолі.
Він стільки кричав на неї, гримав по столу кулаком.
Ця злість у ній розтікалася, ніби дощ у землі.
У ній розтікалося все, вона живилася негараздами, як сніданками.
Простягнуті для обіймів руки нагадували знак «дорівнює».
Таких людей називають коханками.
Його вона називала рідним.
У неї ще буде багато такого, від чого вона умиротвориться, охолоне.
Метелятиме звішеними з обриву на річці ногами.
Триматиме пісок за долоню.
Складатиме орігамі.
Тільки у кожному її поруху, у всіх подорожах, у проявах життя,
коли вона буде усміхатися, і щоразу до оском,
з нею сміятиметься ненароджене дитя.
А поки вона п’є молоко.
Поки вона вивертає своє обличчя назад, розглядає пальці.
Чому вони всі на місці? В мене ж долоні тирана!
Батько бере її за руку, і, як після тяжкої праці,
піт із чола витирає.
Павло Коробчук
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно