Спокій і щастя диких лебедів
15.07.2016
Ольга Клен, Казкарка
Г. Х. Андерсен. Дикі лебеді. Видавництво Старого Лева, Львів, 2016. / пер. з данської Галини Кирпи, художнє оформлення Даші Ракової).
Як часто ти, шановний читачу, разом зі своїм синочком чи донечкою розгортаєте дитячу книжку в передчутті спільного свята? І яку саме книжку? Новітні комікси (бо ж надворі ХХІ ст.), “метелики-одноденки” чи все-таки вічну класику? Де знаходиш відповіді на непрості запитання, що лунають з уст малечі: “А про що розмовляють дерева і квіти?”, “А чи можна потримати в руках зірку, принаймні, вночі?”. Ну, а далі – ще складніші: “Чи правда, що добро неодмінно переможе зло і чому?”, і ще безліч різних “а чому?”? Книжку, націлену на те, щоб дитина була щасливою.
Дитяча душа – то такий камертон, котрий уловлює найменшу фальш (і від того страждає і відвертається), і навпаки – спрагло вбирає в себе оту сонячну радість Правди і Добра, що залишаються з нею і в дорослому віці.
Тож – трохи зі спогадів дитинства.
Недільний весняний день. Залитий сонцем, завжди чисто вимитий ґанок дитячого садочка. Довкола дитячі голівки й рученята напружено творять дійство – свій Театр.
За декорації служать китиці щойно розквітлого клена, платтячко для Ґерди – то перша квітка рожевої півонії, “палац” прикрашений гіллям та листячком інших дерев, театральний поміст устелений запашною травою. Режисер (а ним випало бути одній із нас, котрій татко, ще дев”ятирічній, подарував “Снігову королеву” Г.Х.Андерсена і котрої беззаперечно слухаються всі “актори”) розподіляє ролі, мирячи між собою тих “дебютантів”, котрі (чомусь) хочуть бути лише Ґердою й аж ніяк не Сніговою королевою чи Каєм…
Подивитися б на все те дійство по кількох десятиліттях, коли вже одна з тих, хто виріс із нашого незабутнього дитячого Театру, в своєму дорослому житті стала спілкуватися “віч-на-віч” з Андерсеном. Запам”ятала пам”ять (даруйте тавтологію), а найголовніше – запам”ятала душа оту радість зустрічі з Прекрасним, з Казкою, з дивними словами: королевич, Лапландія, палац – і з неодмінно щасливим кінцем (“Кай з Ґердою… відчули себе найщасливішими у світі”).
В останніх словах, мабуть, – уся розгадка вічності класичної літератури, зокрема того ж таки Андерсена.
До малого українського читача цей добрий скандинавський оповідник знов прийшов книжкою “Дикі лебеді”, яку щойно випустило львіське “Видавництво Старого Лева”. Переклала її з данської відома письменниця і перекладач Галина Кирпа, намалювала молода художниця Даша Ракова.
Погортавши сторінки видання, розумієш, що з”явилася та книжка, з якою дитина і засинатиме, усміхаючись, і сни в неї будуть світло-кольорові, добрі й неодмінно зі щасливим кінцем.
Мова перекладу водночас вишукана і проста. Ця мова близька українській дитині, а дорослий, читаючи й перечитуючи казку, відкриє для себе одну з одвічних істин: віра в Бога робить людину невразливою (“Еліса була настільки побожна й невинна, що чари нічого їй не заподіяли”; “…сестра й брати, тримаючись за руки, співали псалом, який їх утішав і додавав відваги”; “Дівчина ревно просила в Господа допомогти, ба, вона молилася навіть уві сні” й низка інших прикладів).
Не можна оминути увагою й педагогічних моментів, важливих у вихованні дитини: все справжнє можна здобути лишень завдяки невтомній праці (“Еліса думала про морські камінці й інше, що море винесло на берег: “Як невтомно вони котяться й шліфують усе тверде, що трапляється їм на шляху! Дякую вам за науку, ясні хвидкоплинні хвилі!”); що людині наймиліше там, де вона з”явилася на світ (“… Тут – наша вітчизна, і нас весь час до неї тягне душею…”); що можна виявити свою любов і турботу, скажімо, як зробив це найменший із братів-лебедів, поклавши в сітку, в якій вони переносили Елісу, гілочку, обліплену чудовими стиглими ягодами, і жмутик смачних корінців, аби сестричка підкріпилася дорогою.
Мінливість життя – питання далеко не для дитячого розуміння – дохідливо простежено в сюжеті із замком феї Фати-Морґани. Адже непевність і мінливість насторожують і тривожать. І лишень реальна країна, до якої долетіли-таки Еліса із братами, постала в образі “дивовижних блакитних гір, кедрових лісів… міст і замків” – тобто зримого і реального.
І – найдивовижніше, що можна пояснити тільки великою любов”ю між братами й сестричкою, коли фея подала Елісі надію і водночас оголосила свій страшний присуд: “Відтепер їхнє (тобто братів. – Авт.) життя залежить від тебе. Гляди ж, пам!ятай про це все!” Лишень ця свята любов разом із молитвою допомогли дівчині перебороти біль і розпуку випробувань. Любов, яка все терпить, все покриває і… перемагає.
Органічність поєднання слова і малюнка, несподівані і вдалі знахідки художниці (нотна партитура на другій і третій сторінках обкладинки, личка братів-лебедів, таких схожих між собою, на пір”їнках, використання дактильної абетки для глухих як “мови знаків” мимоволі наводять на думку, що “писалося” все це одним подихом. Сучасна художниця легко увійшла у світ давньої казки, бо, мабуть, ще з дитинства була залюблена у твори великого Андерсена, і саме це допомогло їй безпомильно передати світ дитячих почувань.
А от глуха з самого малечку доросла дівчина, роздивляючись “Диких лебедів”, весь час тихо, як дитина, сміялася. Вона не читала тексту, бо не знала (на жаль!) української мови. Однак гортала і гортала сторінки, роздивляючись зрозуміле її душі й не зовсім зрозуміле її досвіду (музики ж бо не спроможна була чути ніколи, а отже не розуміла, навіщо ноти). І можна лишень здогадуватися, чого це увесь дивосвіт цієї книжки, “населений” такими добрими словами і обрамлений саме такими незвичайними малюнками, породив у її серці відчуття спокою і щастя – як і було задумано автором (“Я хочу, щоб ти була щаслива!”).
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно