«Проза поета» Василя Карп'юка
11.07.2016
Наталя Ткачик, Критика
Філософсько-споглядальні та суб’єктивні тексти, писані впродовж декількох років як колонки до різних часописів, лягли в основу книжки Василя Карп’юка. Автор обирає жанр, проміжний між есеями, оповіданнями, віршами в прозі й нарисами, і окреслює його як «проби», не претендуючи ані на композиційну цілісність (самої книжки й окремого тексту), ані на чіткість ідейного задуму. «Проби» можна назвати «прозою поета» (Карп’юк — автор трьох поетичних збірок): у них домінують ліризм, метафорика та ритмічність тексту.
Письменникові йшлося про те, аби передати внутрішню суть явищ, місць, навіть речей крізь призму свідомости героя, який перебуває в процесі становлення через філософсько-умиротворене споглядання довколишнього. Але, попри відсутність яскраво вираженої подієвости, книжка таки має композиційний уклад — за змінами пір року. Циклічне замикання кола природи, минання сезонів резонує з роздумами молодої людини над еклезіястівською минущістю, проте без приречености чи песимізму, а з усвідомленням закономірности плину всього.
У книжці емоції як такі відсутні, натомість є ледь не буддистська споглядальність та намагання зафіксувати час, пам’ять, рід, вихопити непомітні й зазвичай незначущі деталі буття, які в осмисленні автора доводять, що найглибша мудрість — у найскромнішій простоті.
Герой поволі дозріває в собі через осмислення роду, світу, себе. Чи не тому наприкінці книжки декілька «проб» межують із ненав’язливим християнським розважанням, що дає підстави говорити про те, що герой віднаходить сенс у християнській любові, яку єдину можна протиставити минанню. Загалом уся книжка — про любов як таку, однаково повну і до огрому всесвіту, і до його найдрібнішої частки.
Найяскравіший образ — карпатське село Брустури, що є окремим самодостатнім персонажем. Автор на тлі гуцульського світоукладу витворює свій світ «столиці сирних коників», але робить його універсальний — поза часом і географією. Таке собі карпатське Макондо або Йокнапатофа. Герой постійно повертається у мітологізовані Брустури. Важливі самі Брустури і їхнє передчуття або післясмак, життя ж поза ними здебільшого вирізано з кадру як проміжне. Книжка є підставою говорити про послідовно творений автором міт Брустурів у літературі (раніше село не раз виринало у текстах Карп’юка, а одна з його поетичних збірок має назву «Брустури»).
Письменник детально описує щоденну роботу горян — згрібати сіно, доїти корову, косити траву — як правічний ритуальний обряд, що має свою красу й філософію. Іншу групу «проб» становлять тексти про пам’ять роду. Зринають образи діда Василя і баби Анни, які унаочнюють старість, «коли вже не хочеться спати». Карп’юк намацує важливі деталі, які роблять ці тексти не тільки його приватно родинними, а дотичними до кожного. Проте оповідач уникає сентиментальности і навмисно тримається відсторонено. Адже з такої перспективи можна говорити не про конкретику людей, речей чи станів, а про їхню суть, справжність, розуміння Його. «Проби» пересипано іменами письменників, цитатами й алюзіями. У назву книжки лягли слова згадуваного в «пробах» Василя Герасим’юка про те, що «серпень — це коли ще літо, але вже все зрозуміло», аби людина була готова до того, що їй несе осінь, яка, на думку Карп’юка — «взагалі найчесніша».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно