Білецька Наталія, ВВС Україна

"Перемагаючи долю" Олександра Зубченка – книга, яка показує читачеві козацькі реалії кінця XVII століття. Коли захисники української землі із шаблями і пістолями в руках, християнською вірою та мужністю у серцях, боронили батьківщину від нищівних набігів татар, зазіхань польської вельможі, та, на жаль, зрадників, яких вважали колись вірними побратимами. Не буду вдаватися у політику, але, врешті тодішня, козацька, Україна, як і теперішня, розривалася між двох сторін, захищалася, робила свої вибори…Тобто, в цьому пласті національного і громадського життя нічого суттєво не змінилося.

Мабуть не варто пояснювати, чому сьогодні як ніколи актуально писати та видавати такі книги як "Перемагаючи долю". Чому варто знову й знову перегортати сторінки назад і повертатися в часи, коли українці боролися за свою свободу, за своє право жити, жити щасливо. Дізнаватися (чи згадувати), які помилки у цій кривавій боротьбі робили наші попередники, та вчитися на них.

Так, запотребованість таких патріотично-історичних видань на українському книжковому ринку незаперечна. Але важливіше, що ніша книг для дітей та юнацтва (а це видання позиціонують як для юнаків) з цієї теми майже не представленні. Їх можна перелічити на пальцях: "Іван Сірко, Великий Характерник" та "Іван Сірко, Славетний Кошовий" Марії Морозенко, "Таємниця козацької шаблі" Зірки Мензатюк, "Маленький дзвонар з Конотопу" Леоніда Полтави, трилогія "Джури" Володимира Рутківського та й усе.

Принаймні усе, що має хоч якусь рекламу і представлене в книгарнях. Ймовірно, є й інші книги, але мені, як читачеві, про них нічого не відомо. Це вже недогляд видавців та книговидавничої сфери, адже і "Перемагаючи долю" стало переможцем премії "Коронація слова" ще у 2011 році, а перша книга із трилогії з’явилась тільки у 2014-му. Коли будуть дві наступні – поки невідомо (але щиро вірю – будуть). До слова, тішить те, що автор вдало закінчив першу частину трилогії: вона і логічно закінчена, і у той же час манить чекати продовження.

Найперше, що впадає у вічі – це те, що книга товстезна (560 сторінок). Але нехай майбутніх читачів це не лякає. По-перше, читається на одному подиху, по-друге, чомусь семитомне видання "Гаррі Поттера", трилогію "Голодні ігри" чи інші популярні сьогодні книжки для юнацтва перечитують від кірки до кірки, тож це не проблема (і так, я вважаю, що "Перемагаючи долю" повинна стояти в одному ряді із цими "іконами" видавничого ринку, принаймні для українських підлітків).

"Перемагаючи долю" - дуже гучна назва. Головні герої справді перемагають долю. Ще в дитинстві, переживши розправу над батьками та рідним селом, їх розділили, повезли у різні частини світу – один "помандрував" в Китай, іншого – забрали у татарський ясир. Обох їх чекала нелегка життєва дорога. Але життя дало їм і щось хороше – вірних друзів в лавах чужинців, чудове володіння бойовими мистецтвами та загартовану силу духу. І врешті, вони зустрілися. Можна було б сприйняти цю фантастичну зустріч як казку, але я сприйняла це як частинку надії, яка так необхідна усім нам.

Читаючи книгу, розумієш, що автор провів колосальну роботу, опрацювавши величезний шматок архівних документів та історичної літератури. Адже у книзі, окрім наскрізного сюжету про долю двох братів – Івана та Юрася – досить детально прописана наша минувшина, є багато конкретних дат, імен, подій, битв, та навіть характерів, себто представників козацької еліти, на яких акцентують і на шкільних уроках – Хмельницький, Гуня, Богун, Павлюк, Галаган та інші. При цьому книжка не нагадує товстелезний довідник абощо, а радше є чимось середущим між цікавою оповідкою та історичним дослідженням, написаним доступною мовою навіть для дітей. Цей масив фактів вдало ховається за динамічним та драматичним сюжетом. А погодьтеся, створити такий твір не так уже й легко.

Важко назвати цю книгу тільки патріотичною, вона радше дуже українська. Саме оцю українськість, яку в традиціях, релігії, моральності викохали і виховали у ще маленьких Івасеві та Юрасеві батьки, односільчани, рідна земля, вони пронесли у своїх серцях крізь усю книгу, крізь роки розповіді. Потайки взиваючи православного бога, щоночі згадуючи рідні звичай та батьків, вони берегли в собі Україну. А повернувшись нарешті на батьківщину, ці спогади ще більше і більше виринали в пам’яті та надавали сил у боротьбі з ворогами. На прикладі цих двох хлопців, та й інших, яким вдалось вирватись із полону і повернутися до усього близького та рідного, автор показав: те, що нам дає рідня, у всіх розуміннях цього слова, не так легко викорінити.

Особисто мені дуже сподобався момент відсутності у творі національної нетерпимості. Так, персонажі-козаки з ненавистю ставляться до поляків, які цькують наш народ, і до татар, що постійно руйнують українські поселення. Але автор показує, що і серед них є нормальні люди, які мають частинку гуманності в своєму серці і допомагають в біді, не залежно від раси чи національності. Врешті, не таємниця, що і на Січі були не лише "чистокровні" українці, але й багато інших. Такий момент дуже педагогічно впроваджений у текст.

Насправді, в Олександра Зубченка талант якось так філігранно й досить невинно описувати страшні події, так, щоб і реалістично, і художньо, і не травмувало психіку. От-як, батальні сцени у книзі, які є дуже правдивими, відразу з’являється картинка прочитаного, але водночас не нагадує якийсь сьогоднішній надто фантастичний чи кровожерливий фільм. А прописаний одяг козаків, зачіски, зброя та вдала ілюстрація Ростислава Попського на палітурці допомагають відтворити у своїй уяві тодішні реалії більш точно та живо.

Для урізноманітнення цієї лінії боротьби за українську волю, автор розбавляє історію ниточками любові. Спершу в житті Івася, якому у книзі відведена провідна роль, з’являється Гульзат, згодом Оксана, яка і стає ще одним стимулом вижити у кожній битві й повернутися. Дуже справжнім і драматичним є кохання цих двох. Трагічні прощання та палкі зустрічі; не одну ніч проплакала дівчина в очікуванні Івана, не одну хвилину тривоги пережив і хлопець, хвилюючись за уже рідну йому жінку.

Чомусь вважають, що книги про козаків, та й взагалі галузь історії – чоловіча справа. Я з цим не згідна. "Перемагаючи долю" буде однаково цікава і хлопцям, і дівчатам. Можливо кожен знайде для себе щось інше захоплююче, але це точно буде. І хто знає, може і дівчатка загоряться подвигами Івася та Юрка, і теж візьмуться до поглибленого вивчення козацької історії чи бойових мистецтв абощо. А загалом, книга - пізнавальна і цікава, гідна похвали, та заслуговує, щоб її прочитав кожен українець.