Любов має свої природні цикли
Думанська Оксана
24.07.2014
Що сказати світові після стількох поколінь поетів – переважно чоловіків, які щільними рядами виструнчилися на уявних книжкових полицях чи постали за абеткою в чинних книгозбірнях? Поети, здається, охопили словами все живе-суще-уявне, зазирнули в глибини й опанували висотами. Ба більше: вони втрутилися, здавалось би, в ті матерії, де переважав інтелект, опертий на знання, не на почуття. Недарма ж поняття «філософська лірика» було запроваджене в літературознавстві: сенс буття, сенс пізнання, сенс любові – вселенської чи між двома – все знайшло своє місце в поетичних роздумах від древніх часів до нинішніх. І все ж на поетів ми не збідніли, і слова класика про нову добу, яка прагне нового слова, тепер потрактовують як потребу пошуків нових форм та засобів образного мовлення.
В низці поетичних видань – Юр Іздрик, Мірек Боднар та ін. – «Видавництво Старого Лева» оприлюднило і вірші Катерини Міхаліциної новою збіркою «Тінь у дзеркалі». Збірка нова, а от багато віршів уже поширювалося в інтернеті, було прочитано в книгарнях чи на поетичних турнірах і навіть відбулася попередня презентація книги, яка проходила останні «бар’єри» перед поліграфічним втіленням.
Що ж таке нове явила нам Катерина Міхаліцина в ошатній збірці, ніжно проілюстованій Алєною Семчишин? Любов. Свою любов до всього світу. Любов під знаком втрати, бо ж усе, що падає і гине, не може бути оспіване напруженим форте – тут все піано. Любов має свої природні цикли, у ній весна переходить літом до осені і завершується зимою. Тут змінюються ритми в узвичаєній формі і набігають часом рими у верлібри. Проте в сумі-печалі немає трагічної невідворотності, бо ж авторкиня сама сприймає круогобіг життя-нежиття за процес неперервний, відтворюваний природою в кожному новому циклі.
ти мій сніг на Різдво
хтось затишшя шукає а хтось
завірюху хапає попеченим з осені ротом
бо не вміє молитися так
щоб усе не збулось
і ти сніг
ти лягаєш під кожним парканом і плотом
і крізь кригу вислухуєш рухи майбутніх рослин
може вічних дерев
але радше минущих фіалок
ти мій сніг на Різдво
і тепло що тебе не бере
буде нашим теплом
буде нашим цвітінням опалим
Найголовніша риса метафоричного мовлення Катерини Міхаліциної – олюднення:
он бульбашка лопа,
та,
що сиділа на камені посеред хвиль.
Теж упіймалася.
Теж віддала себе вповні
вітру й воді (ТАНГО НАД МОРЕМ)
В моєї молитви сьогодні ображений голос (МОЛИТВА ДОВГОЇ ЗИМИ)
Дощ згинає трави
і випрямляє – рівно, до стебла;
опалі яблука зелені очі мружать;
(ДИСОНАНСИ: ЗЕМНЕ І НЕБЕСНЕ)
Отакі пошуки виражальних засобів все ж лишають місце і звичному олюдненню (гілка родила сливи; світ обступає; Зоря-Зоряниця давно не дивилася в біле вікно та ін.), що не створює враження зужитості, а як би відтінює новизну сполучених слів в інших образах.
Авторкині дуже легко вдається залучити читача (не будь-якого, звісно, а прихильника поезії) до свого образного мовлення, бо не намагається його подивувати чи вразити: вона змальовує бачене чи уявлене в простих барвах і без лексичної хвацькості. От як в цій поезії:
червоне листя зі старих черешень
лежить на бруці як замерзлий птах
омелюх чи малинівка
й не дише
і дощ біжить немов худенька миша
кудись повз нього (ПЕЙЗАЖ ІЗ КАЯТТЯМ І ВИШЕГРАДОМ)
Але коли бере гору фантазія, замішана на пильному спостереженні за життям природного світу, то викристалізовується ось таке сполучення конкретного з перетвореним:
хрущі налипають на місяць
пахучий як мед
блакитна глазур надщербилась в небесному дзбані
і гуща його витікає
заляпує плед
і двійко дівочих колін на вузькому дивані
хрущі шаленіють
тріщать ув’язають чимраз
то глибше у жовту пахку розколихану масу
дівочі коліна
як той стародавній Кавказ
ждуть свого поета
і корчать кістляву гримасу (ПЕЙЗАЖ ІЗ ХРУЩАМИ Й МЕДОВИМ МІСЯЦЕМ)
Яке чудове кепкування завершує нічний пейзаж!
Якщо повернутися до раніш названих поетів – авторів «Видавництва Старого Лева» – то їхня лірика, на моє сприйняття, безумовно філософська (хай вас це не відлякує!), виважена небоязкою чоловічою логікою, «вбрана» в одіж довершеної доцільності, і саме цим вона мене потрясає. Катеринина філософія інша – це ж природно. В ній «жіноче стріне чоловіче» (здається, так у Юра Іздрика?) навіть всупереч буттєвій логіці, але неминуче, в анархійності почуттів безумовно щирих, і навіть по їхньому завершенні – все ж починається й закінчується – відчуватиметься медовий смак любові.
відпускаємо від себе речі і спомини
відпускаємо людей яких любимо
і навіть тих яких щойно могли полюбити
злущуємо ці любові що-не-збулися
як тоненькі пелюстки великої безіменної квітки
оголюємося
очищуємося
а потім обростаємо м’якушем
ароматними кри хкими стінами
сподіваючись хоч так захистити
дрібні зернятка
які колись наново проростуть любов’ю
…можливо…
Чим глибше читач заходитиме у поетичну збірку Катерини Міхаліциної, тим частіше натраплятиме на плоди і ягоди, на зела і гриби, на стебла й квіти, на просто дерева і сади у цвітінні чи в опаданні, на метеликів і світляків. Це все – з дитинства, з того золотого віку, коли пропливала дівчинка під чотирма мостами і все живе приймала за своє, однокровне, однодихальне, однокореневе й однокронне.
Я не відаю, хто із знаменитих українців народився у Млинові на Рівненщині, але одне ім’я тепер можу назвати…
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно