Чоловік, який говорив про найважливіше
Содомора Христина
04.01.2017
Буває, відкриваєш книжку відомоï італійськоï авторки, наприклад, Анджели Нанетті. Ну бо перший украïнський переклад повісті «Мій дідусь був черешнею» ти вже прочитала кілька разів, а книжка помандрувала до твоïх друзів і колег. І коли «Видавництво Старого Лева» видає другу повість цієï авторки, тим паче знову в якісному перекладі Андрія Маслюха, ти вже не можеш її не прочитати. Так от, відкриваєш це прекрасне видання, ілюстроване, як і перша повість, чудовою Анастасією Стефурак, читаєш... І якось надто все одноманітно, із більш-менш спокійним розвитком подій, часто навіть передбачливим. І вже закрадаються сумніви, чи бува повість вже така й крута? Адже після «дідуся-черешні» очікування надто високі. А тут ще й дивний чоловік, який зберігає насіння комет і при молодому місяці та сприятливому небі це насіння сіє. Ну вже зовсім дивина на фоні дещо сумноï реальності інших героïв: жінки Міріам з двома малими синами Арно і Бруно, і пекаря Лоренца, який опікується тією бідною сім'єю.
Раптом, десь на половині читання, несподіваний емоційний поворот. І все... Навіть сльози накочуються. Внутрішній бунт разом із хлопчиком Арно, який залишається віч-на-віч із власним болем, переживаннями злості і безпорадності одночасно. А відсторонившись на хвилю від читання, ти не уявляєш, як авторка зараз буде виборсувати героя із цієï, фактично, емоційноï ями. Бо гірше вже нікуди.
І тут ти починаєш явно бачити всю ïï майстерність навіть на рівні побудови тексту. Коли вона і не полишає героя разом із юним читачем (ну бо читач, підозрюю, вже не може осторонь спостерігати за сюжетними перипетіями) у тій безвиході, але вчасно «вмикає» іншу розповідь. Ні, не повчальну казку, не примітивне заспокоєння, не слізливу розраду. Вона за допомогою, здавалось би, зовсім іншоï історіï широко розкриває очі на проблему. І показує інший кут зору, іншу перспективу.
Так, я зараз це все кажу, майже не вдаючись до конкретних сюжетних прикладів - свідомо, бо інакше можу позбавити вас того смаку читання, якого зазнала сама. А це дуже важливо. Пройти всю історію самому, без підказок та попередніх тлумачень.
Повість «Чоловік, який вирощував комети» поєднує жорстоку реальність людської долі, людських стосунків, людських «благих» намірів - із реальністю добра, світла, ніжності, які перебувають на межі справжнього земного і далекого космічного. Тому й сіяти і вирощувати комети не так вже й безглуздо. Це просто інший рівень, який не всім дано зрозуміти, яким не всі вміють жити. І тут аж язик крутиться сказати про повчальний зміст повісті, але не буду. Бо кожен зрозуміє відповідно до свого рівня сприйняття, відповідно до готовності сприйняти цю метафору — а чи таки цю реальність?
Людина завжди сама обирає власний шлях: залишатися вірним своїм мріям чи впрягтися у плуг реального життя, позбувшись здатності бачити небо над собою. Бо щоб побачити щось вище, треба підняти очі вгору. Логічно? Логічно. Але чомусь не всі користуються такою простою логікою.
Повість не лише про мрії, а про дещо важливіше — про вміння чекати, зокрема й чекати здійснення тих мрій. Бо «якщо не можеш дочекатися без зайвих питань, — таємничо відповів він, — значить, ще не достатньо прагнеш. А якщо ти не прагнеш достатньо, то навіщо тобі вирощувати комети?»
А ще — читаєш і постійно доводиться нагадувати собі, що це не Україна, а Італія. Часових рамок у повісті не зазначено, але це максимально схоже на період ХІХ століття в українській літературі: село, громадський осуд, стереотипи і шаблони щодо матері-одиначки і так далі... Але на такому фоні, до болю знайомому українському читачеві ще зі шкільної програми, Анджела Нанетті проговорює екзистенційні речі. Важливі і дітям, але ще важливіші — дорослим. Тому й рекомендувати цю повість буду всім!
А на завершення одна чудова цитата:
«Мати батька — це дуже важливо. Батько всього вчить і робить так, що ти більше нічого не боїшся».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно