0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Вітольд Шабловський: Майже кожний диктатор починає сумувати за їжею, яку йому готувала мама
Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла друком книга польського журналіста та репортера Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора», яка познайомила читачів з закуліссям кухонь пяти найвідоміших диктаторів ХХ століття:  Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пол Пота. Книга стала справжнім відкриттям для українських читачів та всього світу, адже вона знайомить з життям тиранів та людей, що їх оточували через їхні кулінарні вподобання, взаємини, страхи та переживання. А сьогодні автор, разом із перекладачем Андрієм Бондарем, в межах 27 BookForum говорили про роботу над книгою, диктаторів та життя. Які історії не потрапили до книжки? Кухня якого з диктаторів найбільше сподобалась самому автору? Що ми маємо робити, щоб позбутись диктатур? Якою буде наступна книга автора? Про це та інше в цитатах з розмови.
Розмову перекладала Олена Шеремет.
 
Про історію, яка не потрапила в книгу
 
Я зупинюсь на історії кухарки Пол Пота, яка не увійшла у книжку. Йон Муун (так звати кухарку Пол Пота) не тільки працювала на нього, а була ще й жертвою цього режиму. Під час правління Пол Пота від голоду померла її п’ятирічна донька. Червоні кхмери забирали дітей з родин і робили для них спеціальні дитячі садочки. І попри те, що донька кухарки Пол Пота була в садочку для функціонерів режиму, тобто людей, які займали високі місця у їхній ієрархії, Червоні кхмери досить погано організовували управління і навіть до цієї школи не доїжджали продукти. Оскільки кілька днів підряд їжа туди не потрапляла, там померло кілька дітей, зокрема і донька Муун. Але під час наших розмов вона завжди розповідала про трьох синів і ніколи не згадувала що мала доньку. Я собі це пояснював так: вона кохала Пол Пота, вважала його найкращим чоловіком, який тільки існував на Землі, який хотів добра для всіх і щоби люди були щасливі. Вона не могла допустити думки, що він так хотів їм добра, що міг спричини загибель двох мільйонів людей. Муун не сприймала цього. Вона швидше сама витіснила спогади про доньку, ніж могла визнати, що до смерті її дитини причетний Пол Пот. Їй було простіше вдавати, що дитини взагалі не існувало, ніж вступати в конфронтацію з Пол Потом.
 
Про зміну смакових уподобань диктаторів
 
Кожний диктатор має такий вау-момент, коли він перших кілька років після початку правління відчуває, скільки отримав влади. Цей момент помітний в їжі: у диктаторів починають з’являтись якісь забаганки: то вони хочуть фуа-гру, то полуницю серед зими, то якогось паштету з сухофруктів. Але потім цей момент минає і починається буденність. Тоді майже кожний диктатор починає сумувати за їжею, яку йому в дитинстві готувала мама. Кухар Леоніда Брєжнєва – Віктор Бєляєв, – з яким я говорив уже для наступної своєї книжки, розповідав, що під час прийомів у 1970-х роках на столах стояли відра з ікрою, камчатські краби. Але Брєжнєв цього не їв і після таких прийомів завжди дзвонив до кухаря і питав, чи можуть йому посмажити картоплі.
 
 
Про нову книгу
 
Моя нова книга буде про історію Радянського союзу, але також і про те, що сталося після його розпаду. Також розказана кухарями. Важливе місце в ній буде відведене Україні.
 
Про кухарів Північної Кореї
 
Історія кухарів правителів Північної Кореї дуже цікава. Кухар Кім Чен Ина – Кенджі Фуджімото – був також кухарем Кім Чен Іра. Він був дуже близьким йому чоловіком, одним із небагатьох осіб, кому дозволялось виїжджати за кордон. Кім Чен Ір дуже любив суші, тож його кухар раз на два тижні мав літати у Токіо на спеціальний рибний базар. По Кім Чен Ину було ще з дитинства помітно, що він любить добре поїсти. Тому він з дитинства товаришував із кухарем, який для нього готував. Однак Фуджімото усвідомив, що подібне життя все ж дуже небезпечне і під час однієї з таких поїздок до Японії не повернувся до Кореї. Попри те, що з ним завжди їздило кілька агентів, він добре підготувався до втечі: у якомусь ресторані нібито пішов до туалету і зміг втекти через вікно. Пізніше Кенджі Фуджімото мешкав 20 років у Японії, написав кілька книжок про те, як функціонували режими Кімів. Він був людиною, до якої зверталися, коли мали питання щодо Кореї чи її режиму. Він став став експертом в цьому питанні: хто такий Кім, хто головніший, хто менш головний, і було помітно, що він не вигадує, а справді добре розуміється на цій внутрішній кухні. Але помер тато Кім і до влади прийшов малий повненький синочок Кім Чен Ин, якому Фуджімото відкривав в дитинстві холодильник. Виявилося, що навіть такий диктатор може мати людські почуття і спогади. Кім Чен Ин запросив цього кухаря до Кореї, запевнив, що йому нічого не загрожує, що просто хоче з ним зустрітись і щоби він йому ще щось приготував. Я двічі говорив по телефону з паном Кенджі і це було вже після того, як він з’їздив у Корею, і з ним справді нічого не трапилось. Ми домовлялися, що я до нього приїду, ми зустрінемось в його будинку біля Токіо, але Кенджі здивував мене і багатьох інших, бо через півроку після візиту до Кіма він зібрав свої речі і виїхав назад жити до Кореї. Певний час про нього нічого не було чути і я вже думав, що Кім  Чен Ин його вбив. Але згодом з'явилась інформація, шо він став власником дорогого ресторану, до якого приходить і сам Кім Чен Ин, і найважливіші люди режиму. Тобто він став знаним ресторатором і справді багатою людиною.
 
Про власні уподобання кухонь світу
 
Найбільше мені сподобалась іракська кухня, бо я люблю східну кухню. А ще виявилось, що Ірак є місцем, де змішалось багато кухонь. З одного боку, вони мають багато своїх традицій, але є й інші впливи: трохи взяли з Персії, трохи з Туреччини, трохи у пустельних племен, трохи у євреїв і курдів. Найцікавіша кухня завжди та, де змішується багато традицій. Тому я люблю цю кухню.
 
Про кубинський режим
 
Я не впевнений, що на Кубі зараз тоталітаризм, насамперед диктатура. Там не було таборів праці. Якщо були вбивства, то швидше усування політичних опонентів, не було ГУЛАГу, масових вбивств. Проблема Куби в тому, що ця країна могла бути дуже багатою. Ці люди могли мати все найкраще, але режим постійно тягне їх вниз. І через це Куба відстає від усього світу десь на 60 років і не бере участі в міжнародній політиці.
 
Про диктатури
 
З усіх цих п’яти країн, описаних в книжці, ніхто окрім Іраку, не засудив свого колишнього диктатора. І це сумна історія. Якщо ми прагнемо жити у світі без диктатури, то цей досвід треба аналізувати, про це треба говорити з людьми, йти в архіви, опрацьовувати це в різний спосіб. Тому що без цього, мені здається, ні ми, ні люди, які живуть в цих країнах, ні ми всі, як людство, яке прагне позбуватись диктатур, не маємо шансів. З цього мають бути якісь висновки, якийсь урок.
Вам може бути цікаво
«140 децибелів тиші». Уривок із книги
Ілларіон Павлюк: «Головна мета книжки показати, що добро існує»
Футорський Любомир
Ruby для дітей. Магічний вступ до програмування
Коли життя стає музикою, а музика – рікою
Заяць Ірина
stary_lev Стежити
дописів читачів