Яна Дубинянська

Українська письменниця, журналіст, публіцист.

Народилася в Феодосії, дитинство і шкільні роки провела в Сімферополі, закінчила Кримське художнє училище ім. Самокиша, а пізніше — Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченко. Працювала журналістом у провідних виданнях України, опублікувала десять романів («Н2О», «Глобальне потепління», «Пансіонат», «Сад каміння», «Листи до полковника» та ін.). Заміжня, виховує трьох дітей.

Про себе:

Я народилася на морі. Феодосія, Крим. Море – перше, що я пам'ятаю і без чого зовсім не можу. Помічено, що море, бодай смуга на обрії, є в усіх моїх книжках.

Я жила в Сімферополі, місті без моря, і поїхала в юності підкоряти інші міста: Львів, потім Київ. Виграла літературний конкурс і видала в Києві першу збірку оповідань. Тоді ж закохалася, вийшла заміж і народила сина, потім дочку, потім ще одну дочку. Колись хотіла стати кінорежисером, а стала журналісткою; ще пишу кіносценарії, що можна робити й на морі, це важливо.

Деякі з моїх книжок з'явилися раніше, ніж варто б задля резонансу. У 2008-му вийшов роман «Н2О» про кольорову революцію, економічну кризу і свободу. У 2009-му – «Глобальне потепління» про кохання і неминучу війну між нашою і «цією» країною. Писала «Сад каміння» про те, що все можна вигадати, і вигадане здійсниться, проте у фіналі однаково відбулася катастрофа. У «Пансіонаті» після катастрофи люди намагаються якось жити…

Отже, про море. Я завжди знала, що мушу повернутися. Коли мені було 37, вирішила остаточно, взяла всі свої гроші і купила дім. У тих місцях, де виросла: під Феодосією, серед пагорбів, невеличкий будинок із садом і виноградником. У нас було літо 2013 року. Я не вірила, що це щастя – моє і назавжди. Я знала: щось має трапитися.

Щось і трапилося.

Нині моє життя – маятник поміж Києвом і Кримом. Я весь час плутаю слова «їхати» і «повертатися». Я не знаю, і ніхто не знає, в який момент усе обірветься; чи все-таки пощастить, і світ уціліє. «Свій час» – довоєнний роман, там усе інакше, і немає жодних передбачень, тільки незрозумілі передчуття і тіні.

Та я все одно вирощую сад і виноград, оскільки майбутнє – є.