0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Будуючи стіни, не забувайте про мости, а налаштовуючи мости – про стіни, – Вахтанґ Кебуладзе
В межах 27 BookForum відбулася дискусія «І мости, і стіни» за мотивами збірки есеїв «Мости замість стін, або Що об’єднує українців?», яка невдовзі вийде друком у «Видавництві Старого Лева». Під однією обкладинкою, як результат медіапроєкту Українського осередку Міжнародного ПЕН-клубу, первісно публікованого у виданні «Новое время, зібрані роздуми українських інтелектуалів про феномен суспільних мостів і стін. Під час дискусії Вахтанґ Кебуладзе, Вікторія Амеліна, Андрій Курков, Остап Сливинський, Мар’яна Савка та модераторка події Лариса Денисенко говорили про символіку мостів і стін, для чого вони існують, чи завжди мости сприяють порозумінню, а стіни виступають межами, з ким варто будувати стіни, а з ким мости. Занотували для вас кілька цитат з події:
 
Андрій Курков: Я писав передмову до книжки. Кожен автор здатен побачити і мости, і стіни там, де інший автор їх не бачить. Це все будується на власному досвіді, родовій та історичній пам’яті, і на сучасному житті кожної людини. Кожен обмірковує простір свободи і той простір, куди він не хоче заходити, бо вважає його ворожим. І так виникає паралель двох антиподів – міст і стіна. Люди з більш травматичним досвідом сприймають стіни і мости як щось більше та духовне, механічне та радикальне – те, що змінює життя людини. Інші керуються іншим досвідом.
 
Вікторія Амеліна: Мій есей називається «Такі схожі, аж страшно». Він не про те, що об’єднує українців. Для мене очевидно, що українців об’єднує Україна, українці як політична нація давно існують, у цьому немає сумнівів. Я писала про уявні мости і про трішки справжні теж. Уявні мости і стіни не лише в головах письменників, есеїстів і філософів. Завжди уявні мости ґрунтуються на особистому досвіді та досвіді груп, до яких ми належимо.
 
Важливим є те, щоби ми керувалися не інтуїцією, не приймали ті мости і стіни, які виникають у нас несвідомо. Багато хто з нас виростав в Радянському союзі, і в нас є спільні спогади, ми дивилася однакові фільми та мультфільми. Ми маємо усвідомлювати, чому в нас є певний місток до тієї культури. Між нами також вибудовують стіни. Ми всі пам’ятаємо, як Росія окупувала Донецьку і Луганську область, і яким було ставлення до переселенців. Маємо пам’ятати, що хтось може користуватися нашим станом, нашими емоціями, тому ми повинні думати.
 
Нобелівський лауреат Деніел Канеман каже, що треба користуватися не тільки інтуїтивним мисленням, а й свідомим. В ситуації війни і загрози важливо пам’ятати, що ми маємо свідомо вибудовувати свою ідентичність і свідомо розуміти, які мости і стіни ми зводимо в своїй голові щодо інших. Я писала про підсвідомі страхи, які виникають, як рухається лінія страху – лінія, перед якою ми хочемо побудувати стіну і сказати, що до нас біда не прийде. Я розповідаю про свій приїзд у звільнений Слов’янськ, про зустріч з місцевими жителями, які дуже різко відреагували на слово «діалог». Я сказала про те, що потрібно розмовляти, але важливо з ким. Колега, з яким я була там, сказав фразу «Почути Донбас», і місце жителі здійняли ґвалт і питали «кого там чути?». Для них існувало «там» та інші українці, з якими непотрібно розмовляти. Я не засуджую те, як вони кричали, бо розумію, що їм треба викричати свій страх. Треба свідомо підходити до відчуття своїх страхів. І вчитися думати та зводити стіни там, де це потрібно. Наприклад, кордон між Росією, а не між собою.
 
Вахтанґ Кебуладзе: Заведено вважати, що проросійські настрої в народі України дедалі більшають на Схід і поширені серед старшого покоління. Але виникає дивна ситуація: що далі на Захід, то є толерантіше ставлення, навіть до Росії, до спільного радянського минулого. Ну так, воно було і що з ним робити? Ще є також питання поколінь. Молодші – поміркованіші і толерантніші до Росії, Радянського союзу, лівої ідеї, комунізму тощо. І що далі на Захід, то більшою мірою люди готові домовлятися, почути тощо. Ті люди, які жили в іншій частині країни, мають такий досвід, що там немає з ким домовлятися. Виявляється, що такий досвід життя разом без стін збуджує бажання побудувати величезні стін, бо люди розуміють рівень загрози. Арістотель вважає, що будь-яка радикальність небезпечна. Тому, коли ми говоримо про такі радикальні речі, як стіни і мости, нам потрібно шукати щось посередині. Будуючи стіни,не забувайте про мости, а налаштовуючи мости – про стіни.
 
Для мене стіни – це безпека. Мости – це свобода.
 
Остап Сливинський: Я був на Майдані з того дня, коли починали будувати барикади, і бачив, як паралельно з тим, як виростали мури, змінювалося життя всередині Майдану. Відбувалося чітке рольове розмежування, наприклад, гендерне. Чоловіки обороняли мури, жінки здебільшого готували і носили сніданки, обіди, вечері тим, хто обороняв ці мури. В мене було таке відчуття, що ми справді вивалилися в якусь домодерність. Перебування всередині муру або біля нього, який має бути надійною перешкодою від всього зовнішнього, призводить до того, що всередині муру відбувається відкочування від модерності. Це велика проблема. Проблемою є не так стіна чи мур, а їхній вид: непроникність, глуха стіна. Вони викликають колективні, психічні і психологічні реакції, як-от страх і ненависть. Ми свідомо чи несвідомо ненавидимо відчуття нашого страху. І відповідно ми часто боїмося об’єкта нашої ненависті.
 
Є ще одна метафора – хвіртка, навіть не брама. Хвіртка в мурі залишає надію, що колись цей мур буде бодай в якомусь місці прозорим. Ми ніби залишаємо собі шанс, що цей мур не назавжди, що він не є аж такою глухою перешкодою, яку треба ненавидіти і боятися. Я розумію, наскільки є важливими мури-захисти, фортифікаційні споруди, які дають нам відчуття безпеки. Але також важливе те місце в мурі, яке ми можемо називати хвірткою. Якщо її немає, ми провалюємося у цю прірву страху й ненависті, що відкочує нас у дуже далеке минуле, видозмінює нас як суспільство, як спільноту в той бік, в який би нам не хотілося.
 
Перебування біля муру означає: для нас одна сторона світу закрита. Наявність хвіртки нам потенційно відкриває ту стіну. Але не варто ототожнювати це з геополітичними реаліями.
 
 
Мар’яна Савка: У цій збірці кожен пише про свої відчуття, асоціації, знаходячись з певного боку моста і з певного боку стіни. Крізь призму текстів відчувається те, що автори писали їх, проживаючи якісь власні травми. Це не просто філософські речі, а набутий особистий досвід, який накладається на філософські роздуми про те, що для нас безпека, свобода, що таке стіни всередині нашого дому і що таке мости назовні.
 
Ми не можемо застосовувати фразу «Мости замість стін» як якусь формулу. Це так само про рівність, якої не існує, але про яку ми говоримо і якої прагнемо. Ми також говоримо про мости як про свободу – це те, що дає шанс комунікації народів, людей, держав, але з іншого боку, дуже часто мости ведуть кудись і обриваються. В моєму досвіді часто траплялися мости, які потім руйнувалися. Це теж символ того, що часто, вибудовуючи мости між людьми, ми не доводимо справу до кінця. За часів незалежності ми дуже багато справ (добрих починань) не довели до якогось логічного завершення. Можливо, через те ми маємо багато прогалин, які спонтанно чимось заповнювались вже без наших втручань. Ті мости, які не були прокладені з одного боку України в іншу, наклалися на стосунки між людьми і зараз. Мені здається, що стіни бувають дуже різними. З одного боку, стіна – це символ безпеки, з іншого – це символ ув’язнення. Це те, що ховає нас і ховає нашу свободу. Локальна свобода перестає бути свободою, якщо вона оточена тими стінами. Є частина людей, які бояться вийти назовні, зберігаючи бульбашку навколо себе, намагаються стінами захистити себе, своє здоров’я, своїх близьких. З іншого боку, життя в бульбашці – це неможливо, бо рано чи пізно вона трісне і ми опинимося сам на сам зі своїми проблемами. Ми набудували собі дуже багато різних бульбашок, і між ними бракує мостів, щоби вони могли зникнути, ми – побачити реальність, що змінюється.
 
Якщо говорити про ідентичність, то важливо говорити про пам'ять свою, колективну, родинну, історичну. Бар’єр страху був дуже великий, тож люди просто замовчували те, що відбувалося. Чимало людей не можуть визначитися зі своєю ідентичністю, бо мають багато втраченого. Якщо ми ідентифікуємо себе як політична нація, то маємо просто дотримуватися конституції, всіх законів, розділяти цінності українського суспільства, шанувати наші атрибути, знати і поважати мову як один з найважливіших гарантів нашої безпеки.
 
Лариса Денисенко: Як альтернативу безпеці я пропоную відповідальність і відповідальну свободу. Свобода стає цінністю, коли ти відповідаєш за свої дії, коли ти поважаєш правила і коли ці правила поважає держава, яка їх встановлю. І люди приймають цю державу та бачать, що лицемірства тут не існує. Це дуже ідеалізований світ, але це працює. Коли ти відповідаєш за свою свободу, коли той, хто порушує твою свободу, несе відповідальність – це теж важлива історія.
 
 
Вам може бути цікаво
«140 децибелів тиші». Уривок із книги
Ілларіон Павлюк: «Головна мета книжки показати, що добро існує»
Футорський Любомир
Ruby для дітей. Магічний вступ до програмування
Коли життя стає музикою, а музика – рікою
Заяць Ірина
stary_lev Стежити
дописів читачів
Матеріали по темі
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати