Зоя Казанжи не маскується
Бєглов Володимир
02.07.2014
Коли ми читаємо який-небудь літературний твір, ми насправді читаємо письменника. Усі літери, слова, побудова речень, силуети абзаців - усе це по суті є відображенням в дзеркалі очей того, хто читає, душі того, хто пише.
А далі все просто. Хтось маскується вправніше, як який-небудь Гессе, Матіос, Жід або Достоєвський. Іншим не стає на таке майстерності, маскуватися намагаються, але нефахово і марно. А є такі, які взагалі не маскуються. Читаєш книгу і бачиш перед собою людину - як вона розтирає пальцями обличчя, коли стомлена, з яким поглядом дивиться кіна фон Трієра, як підспівує державний гімн, як безтурботно сміється на кава-перерві якої-небудь конференції, як плаче, як замовляє мохіто у пляжній кафешці. Це, наприклад, Зоя Казанжи.
...На другій сторінці я написав їй смс: «Дорога Зоє! Дякую! Усміхаюся від самого початку!» На дев'ятій вирішив, що ця книга заслуговує найкрасивішої дисконтної картки з мого гаманця - замість закладки. На двісті тридцять шостій зрозумів, що знаю про Зою все. І що полюбив її.
Книга «Якби я була» - це міські історії у facebook-стилі. Короткі, концентровані, дуже влучні, правдиві. Письменниця (тепер письменниця!) не втомлює читача довгими текстами. Знаєте, як кажуть про добре вино - легко п'ється; або про смачну їжу - тане на язиці; або про якісну музику - промовляє. Так само і ця книга - легко читається, промовляє, не обтяжує.
Таку книгу потрібно дарувати, не промахнетеся точно. Тим паче, вона існує у двох варіантах - українською та російською мовами. Російськомовний оригінал у «Видавництві Старого Лева» вирішили друкувати наприкінці лютого, коли відновлений парламент не вигадав нічого кращого, ніж в умовах найвищої точки суспільного напруження скасувати «мовний закон» і, відтак, роздратувати ввесь Схід-Південь. У такий спосіб видавці наголосили: мовне питання - це останнє, що турбує нас сьогодні. І вперше за 11 років надрукували російськомовний текст. На українську книгу переклала Оксана Думанська.
Але, зрештою, ці історії - не про мовну політику, не про складні революційні перипетії, не про глобальні рішення. Це про звичайних чоловіків і жінок, про звичайних дітей, їхніх бабусь і дідусів. Книга «Якби я була» - це наші з вами такі незвичайні звичайні історії з життя. І ось раптом, коли читаєш, виявляється, що якісь особисті, «нікому не цікаві» переживання можуть стати сюжетом, історією, мораллю безіменної казки.
...усе-таки згадаю. Зоя Казанжи - найактивніша «майданівка» в Одесі. Вона була, є і буде усюди - на мирних мітингах, на кордонах спецназу, на брейнстормінґах. У кабінетах, у фейсбуці, на вулиці, в медіа. Усюди вона бореться за цю свою Одесу, яку знає і любить, і за цю свою Україну. Бореться чесно. І, можливо, саме тому вона така відчайдушна, незламна і натхненна? Саме через те, що уміє почути, відчути, впізнати те, що думають, як відчувають, до котрих рішень приходять звичайнісінькі одесити, львів'яни, українці.
Можливо, так легко їй писати ці історії, бо у своїх громадянських чи політичних натхненнях вона оперує не цифрами, не звітами і не політичними доцільностями, а живими міськими історіями у facebook-стилі?
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно