0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Жіноча коротка проза: коли життя розливається сторінками книжки
«Не варто заважати людям сходити з розуму».
А. П. Чехов
 
Погодьтеся, потрібно мати неабиякий талант та особливе світовідчуття, щоб на кількох сторінках розказати історію довжиною в життя. І полонити тим читача не менше ніж епопея на сотні сторінок. Коротка проза підкупає лаконічністю й влучністю, особливою ритмікою й ущільненістю переживань. Водночас потребує від читача максимальної «включеності» й емпатії. Восени, коли оголюється не лише природа, а й почуття, такі твори особливо відгукуються в нас. У цей похмуро-меланхолійний день пропоную вашій увазі найкращі зразки короткої жіночої прози від Старого Лева. На сторінках книжок Еліс Манро, Зої Казанжи й Катерини Калитко постає неприкрашена правда життя.
 
Чільна світлина – Alyson-Edie
 
 
 
Лауреатку Букерівської премії й Нобелівської премії з літератури, канадську письменницю Еліс Манро давно охрестили майстринею короткої прози. За життя вона ще не написала жодного роману, залишаючись вірною своєму лаконічному й водночас місткому жанру.
 
«Забагато щастя» – це десять оповідань, гострих, надривних, болісних, але аж надто правдивих, без пафосу, моралізаторства й загравання з читачем. Вже у першому, «Інший вимір», де начебто звичне непорозуміння між подружжям раптово й занадто непередбачувано закінчується трагедією, авторка дає зрозуміти, що не має наміру розважати. Перед нами – історії «маленьких» людей, приправлені життєвою катастрофою, що аж ніяк не вміщається в їхнє нічим не примітне життя. І тільки-но на очах заколисаного розміреною оповіддю читача вибухає катастрофа, як починається нова історія, нанівець зводячи всю абсурдність і трагічність попередньої й залишаючи по собі ще десятки питань. У цьому вся Манро: драма, почуття на надриві, судомне заламування рук, істерія, що от-от має десь вибухнути, – усе це можна відчитати хіба що між рядками, на поверхні ж все надто прозаїчно й виважено. 
 
Історія покоївки Дорі, матері трьох дітей, яка й не бачила, з яким тираном живе; чи зрадженої дружини, в руках якої маленька наївна Крісті, її учениця й донька розлучниці, яка була всього-на-всього інформатором; невлаштоване життя двох студенток з оголеним (у прямому значенні) читанням віршів; «драма глибоких западин», що стає вододілом між Кентом та батьками та назавжди розводить їх по різні сторони; самотня хвора жінка, яка попри смертельний діагноз боїться загинути від рук непроханого гостя-вбивці; дитячі розваги Марлен та Шарлен у таборі на березі моря, що обертаються фатально для ненависної їм Верни… Кожне оповідання – одне життя, яке обривається/калічиться, а за тим – химерні спроби віднайти щастя. «Забагато щастя» – останній прозовий акорд цієї збірки, що цілком міг би дорости до роману, – це історія великої жінки, математика й письменниці Софії Ковалевської, у світі чоловіків.
 
«Софія прокинулась рано-вранці наступного дня. Тереза й Елен розбудили, і вони привели Фуфу, щоб дитина ще раз побачила маму живою. Софія ледь могла говорити. 
Терезі здалося, ніби вона почула:
‒ Забагато щастя.  
Вона померла близько четвертої».
Манро, безумовно, шокує. Однак вона не ділить героїв не добрих/поганих і не боїться діставати скелетів зі шафи. І робить це в несхожий ні на кого спосіб. 
 
 
 
Усі, хто слідкує за Зоєю Казанжи на Фейсбуці (а вона там дуже активний дописувач), знають про її талант розповідати історії простих людей. «Простих», насправді, в найкращому й найглибшому значенні цього слова. А вправні оповідачі були цінні в усі часи. Свої тексти авторка називає «історіями в стилі Фейсбук». Її тексти такі ж динамічні, стрімкі, як і наше «клікове» сьогодення, немовби втиснуте в межі одного допису в соцмережі – але від того ще більш щирі й справжні. Чимало оповідань зі збірки зажили своїм життям у вигляді «постів» ще до виходу книжки. І в цьому унікальність сучасної літератури: перед нами вже «вистояні», як добре вино чи справжні почуття, опробовані тексти. 
 
Назва кожного оповідання звучить рефреном до першого рядка. Тож заголовок не височить над твором сам-самотою й не видається чужорідним йому, як це зазвичай буває з короткою прозою. До стилю Казанжи не потрібно звикати, шукати точок дотику. Адже ритми її прози – це звичні нам ритми життя. З перших рядків ви потрапляєте в тенета (щоправда, цілком добровільно «ковтаючи» історію за історією) її життєвих замальовок про жінок і чоловіків, які мріють, люблять, зраджують, страждають і борються. Хто не пише про це, подумаєте ви. Однак це історії про нас з вами, вразливих, мрійливих, часом лукавих, бо правда ніколи не дається легко, десь зневірених, десь зламаних, пощерблених життям… Героїв Казанжи зустрічаєш в метро, на вокзалі, на касі, на сходовому майданчику чи за столиком навпроти. Батьки, друзі, сусіди, перше кохання чи особливі люди, що стали лиш кадром на плівці життя. А знаходячи тут «свою» історію, часом і сам стаєш більш ніж читачем. 
 
«Лиш пізніше, згодом, він усвідомив, що перша любов триває крізь усі наступні закоханості. І ти намагаєшся її наздогнати, вхопити, втримати, щоб знайти сліди тієї, що впустила твоє серце з найвищого поверху».
 «Щось таке як любов» – це щось таке як буденність, непримітна й прозаїчна на перший погляд, драматична й натягнута, як струни душі, – якщо придивитися уважніше. І як почнете читати, зважайте, коли ваша зупинка: зачитавшись, можна далеко заїхати.
 
 
 
Якщо оповідання із «Забагато щастя» чи «Щось таке як любов» можна читати в будь-якому порядку й незалежно одне від одного, то оповідання зі збірки Катерини Калитко химерно переплелися між собою. Клаптик до клаптика, кожне з них творить спільний простір інакшості – «Землю Загублених». Герої Калитко, розказавши власну історію, за кілька сторінок зринають в іншій. Вони живуть в альтернативній реальності й невизначеній географії: на зміну мурам середньовічного замку приходить сьогодення, де війна й покалічені долі, на зміну глухим закуткам – одеське узбережжя, на зміну горам – море. У Землі Загублених, де так багато моря, злив і вітрів, вловлюються обриси Балкан і Криму – такого собі острова, що фізично не існує, але став прихистком для дев’яти «не таких».
 
«Я кутався у плащ, щоразу втуплювався в повню й болісно намагався згадати щось важливе, яке було наче вже зовсім близько, от-от, але не згадувалося, хоч і не відпускало й боліло на зміну погоди, як поранена колись нога. Роззирався довкола, ніби намагався зрозуміти, де на Землі Загублених було моє місце, і не бачив його».
Герої Калитко перебувають у конфлікті зі світом зовнішнім і світом внутрішнім – вони чужі серед своїх і навіть самі собі. Лале, зеленоока дівчинка-сирота, яку так наполегливо й незбагненно зрощували хлопчиком; «дитина стіни», що замурував себе у фортецю, аби вимолити їй порятунок чи «аби не бачити [бою] на власні очі»; хлопець, чиє життя розділила на «до» й «після» Софка, володарка повітряних зміїв; Вера з острову Важкі Піски, яку оминали смертельні хвороби і яка витатуювала на своєму тілі карту Землі Загублених… Ці образи, так деталізовано прописані авторкою, несуть в собі самотність, внутрішні метання, пошук і зачаровують своєю трагічністю. Проза Калитко потребує неспішного й вдумливого читання.
 
Вам може бути цікаво
Місто вночі
Куручова Зузана
Бартікова Петра
Англійсько-галицьке чаювання з «Видавництвом Старого Лева»
Чому і як: книги про людську поведінку
Даруємо знижку на книжку тижня: «Шлях митця»
stary_lev Стежити
1693 дописів 39281 читачів