Жіноча коротка проза: коли життя розливається сторінками книжки
Єфремова Анастасія
23.10.2017
«Не варто заважати людям сходити з розуму».
А. П. Чехов
Погодьтеся, потрібно мати неабиякий талант та особливе світовідчуття, щоб на кількох сторінках розказати історію довжиною в життя. І полонити тим читача не менше ніж епопея на сотні сторінок. Коротка проза підкупає лаконічністю й влучністю, особливою ритмікою й ущільненістю переживань. Водночас потребує від читача максимальної «включеності» й емпатії. Восени, коли оголюється не лише природа, а й почуття, такі твори особливо відгукуються в нас. У цей похмуро-меланхолійний день пропоную вашій увазі найкращі зразки короткої жіночої прози від Старого Лева. На сторінках книжок Еліс Манро, Зої Казанжи й Катерини Калитко постає неприкрашена правда життя.
Чільна світлина – Alyson-Edie
«Забагато щастя» Еліс Манро
Лауреатку Букерівської премії й Нобелівської премії з літератури, канадську письменницю Еліс Манро давно охрестили майстринею короткої прози. За життя вона ще не написала жодного роману, залишаючись вірною своєму лаконічному й водночас місткому жанру.
«Забагато щастя» – це десять оповідань, гострих, надривних, болісних, але аж надто правдивих, без пафосу, моралізаторства й загравання з читачем. Вже у першому, «Інший вимір», де начебто звичне непорозуміння між подружжям раптово й занадто непередбачувано закінчується трагедією, авторка дає зрозуміти, що не має наміру розважати. Перед нами – історії «маленьких» людей, приправлені життєвою катастрофою, що аж ніяк не вміщається в їхнє нічим не примітне життя. І тільки-но на очах заколисаного розміреною оповіддю читача вибухає катастрофа, як починається нова історія, нанівець зводячи всю абсурдність і трагічність попередньої й залишаючи по собі ще десятки питань. У цьому вся Манро: драма, почуття на надриві, судомне заламування рук, істерія, що от-от має десь вибухнути, – усе це можна відчитати хіба що між рядками, на поверхні ж все надто прозаїчно й виважено.
Історія покоївки Дорі, матері трьох дітей, яка й не бачила, з яким тираном живе; чи зрадженої дружини, в руках якої маленька наївна Крісті, її учениця й донька розлучниці, яка була всього-на-всього інформатором; невлаштоване життя двох студенток з оголеним (у прямому значенні) читанням віршів; «драма глибоких западин», що стає вододілом між Кентом та батьками та назавжди розводить їх по різні сторони; самотня хвора жінка, яка попри смертельний діагноз боїться загинути від рук непроханого гостя-вбивці; дитячі розваги Марлен та Шарлен у таборі на березі моря, що обертаються фатально для ненависної їм Верни… Кожне оповідання – одне життя, яке обривається/калічиться, а за тим – химерні спроби віднайти щастя. «Забагато щастя» – останній прозовий акорд цієї збірки, що цілком міг би дорости до роману, – це історія великої жінки, математика й письменниці Софії Ковалевської, у світі чоловіків.
«Софія прокинулась рано-вранці наступного дня. Тереза й Елен розбудили, і вони привели Фуфу, щоб дитина ще раз побачила маму живою. Софія ледь могла говорити.Терезі здалося, ніби вона почула:‒ Забагато щастя.Вона померла близько четвертої».
Манро, безумовно, шокує. Однак вона не ділить героїв не добрих/поганих і не боїться діставати скелетів зі шафи. І робить це в несхожий ні на кого спосіб.
«Щось таке як любов» Зої Казанжи
Усі, хто слідкує за Зоєю Казанжи на Фейсбуці (а вона там дуже активний дописувач), знають про її талант розповідати історії простих людей. «Простих», насправді, в найкращому й найглибшому значенні цього слова. А вправні оповідачі були цінні в усі часи. Свої тексти авторка називає «історіями в стилі Фейсбук». Її тексти такі ж динамічні, стрімкі, як і наше «клікове» сьогодення, немовби втиснуте в межі одного допису в соцмережі – але від того ще більш щирі й справжні. Чимало оповідань зі збірки зажили своїм життям у вигляді «постів» ще до виходу книжки. І в цьому унікальність сучасної літератури: перед нами вже «вистояні», як добре вино чи справжні почуття, опробовані тексти.
Назва кожного оповідання звучить рефреном до першого рядка. Тож заголовок не височить над твором сам-самотою й не видається чужорідним йому, як це зазвичай буває з короткою прозою. До стилю Казанжи не потрібно звикати, шукати точок дотику. Адже ритми її прози – це звичні нам ритми життя. З перших рядків ви потрапляєте в тенета (щоправда, цілком добровільно «ковтаючи» історію за історією) її життєвих замальовок про жінок і чоловіків, які мріють, люблять, зраджують, страждають і борються. Хто не пише про це, подумаєте ви. Однак це історії про нас з вами, вразливих, мрійливих, часом лукавих, бо правда ніколи не дається легко, десь зневірених, десь зламаних, пощерблених життям… Героїв Казанжи зустрічаєш в метро, на вокзалі, на касі, на сходовому майданчику чи за столиком навпроти. Батьки, друзі, сусіди, перше кохання чи особливі люди, що стали лиш кадром на плівці життя. А знаходячи тут «свою» історію, часом і сам стаєш більш ніж читачем.
«Лиш пізніше, згодом, він усвідомив, що перша любов триває крізь усі наступні закоханості. І ти намагаєшся її наздогнати, вхопити, втримати, щоб знайти сліди тієї, що впустила твоє серце з найвищого поверху».
«Щось таке як любов» – це щось таке як буденність, непримітна й прозаїчна на перший погляд, драматична й натягнута, як струни душі, – якщо придивитися уважніше. І як почнете читати, зважайте, коли ваша зупинка: зачитавшись, можна далеко заїхати.
«Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» Катерини Калитко
Якщо оповідання із «Забагато щастя» чи «Щось таке як любов» можна читати в будь-якому порядку й незалежно одне від одного, то оповідання зі збірки Катерини Калитко химерно переплелися між собою. Клаптик до клаптика, кожне з них творить спільний простір інакшості – «Землю Загублених». Герої Калитко, розказавши власну історію, за кілька сторінок зринають в іншій. Вони живуть в альтернативній реальності й невизначеній географії: на зміну мурам середньовічного замку приходить сьогодення, де війна й покалічені долі, на зміну глухим закуткам – одеське узбережжя, на зміну горам – море. У Землі Загублених, де так багато моря, злив і вітрів, вловлюються обриси Балкан і Криму – такого собі острова, що фізично не існує, але став прихистком для дев’яти «не таких».
«Я кутався у плащ, щоразу втуплювався в повню й болісно намагався згадати щось важливе, яке було наче вже зовсім близько, от-от, але не згадувалося, хоч і не відпускало й боліло на зміну погоди, як поранена колись нога. Роззирався довкола, ніби намагався зрозуміти, де на Землі Загублених було моє місце, і не бачив його».
Герої Калитко перебувають у конфлікті зі світом зовнішнім і світом внутрішнім – вони чужі серед своїх і навіть самі собі. Лале, зеленоока дівчинка-сирота, яку так наполегливо й незбагненно зрощували хлопчиком; «дитина стіни», що замурував себе у фортецю, аби вимолити їй порятунок чи «аби не бачити [бою] на власні очі»; хлопець, чиє життя розділила на «до» й «після» Софка, володарка повітряних зміїв; Вера з острову Важкі Піски, яку оминали смертельні хвороби і яка витатуювала на своєму тілі карту Землі Загублених… Ці образи, так деталізовано прописані авторкою, несуть в собі самотність, внутрішні метання, пошук і зачаровують своєю трагічністю. Проза Калитко потребує неспішного й вдумливого читання.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно