«Закохані в книжки не сплять на самоті». Уривок з книжки Аньєс Мартен-Люган
Старий Лев
06.03.2019
«Закохані в книжки не сплять на самоті» —третя книжка авторки романів «Щасливі люди читають книжки і п’ють каву» та «Щастя в моїх руках», французької письменниці Аньєс Мартен-Люган, що побачила світ українською.
Ця повість — продовження історії жінки, яка, втративши коханого чоловіка і маленьку доньку, щосили намагається віднайти сенс існування й повернутися до повноцінного життя. Все їй начебто вдається: має вірного приятеля, улюблену справу, чоловіка, який кохає її ніжно і трепетно. Але думками Діана повертається в далеку Ірландію, де у час безвиході та розпачу їй пощастило знайти відданих друзів і, здається, справжню любов, — хоча посттравматичні страхи і не дали їй зізнатися собі в цьому. Зрештою, попри сумніви, вагання і невпевненість, Діані вдається розпізнати свою істинну долю й ступити їй назустріч.
***
Розплющивши очі наступного ранку, з утіхою усвідомила, який важливий день чекає на мене. Сьогодні увечері я ляжу спати єдиною власницею кав’ярні «Щасливі люди читають книжки і п’ють каву».
Коли повернулася з Ірландії, мені потрібно було декілька тижнів, щоб озватися до батьків. Не було бажання ні гризтися з ними, ні слухати їхні зауваження про те, як я живу. Коли нарешті зателефонувала, вони запропонували мені пообідати в них, і я погодилася. Коли прийшла до рідної домівки, мені стало недобре, як і щоразу, коли я там опинялася. Нам не пощастило нормально поспілкуватися.
Батько весь час мовчав, а ми з матір'ю не могли знайти теми для розмови. Коли сіли за столом, батько вирішив нарешті озватися до мене.
— Як справи у кав’ярні? — насмішкувато запитав він.
Його тон і погляд відразу ж насторожили мене.
— Становище потроху поліпшується. Сподіваюся, за два місяці ми вийдемо на прибуток. Маю план, як розвинути справу.
— Не верзи дурниць! Ти ж геть не знаєшся на підприємництві. Ми весь час товчемо тобі це, відколи загинув Колен, адже це він опікувався кав’ярнею, крім своєї роботи у фірмі.
— Я вчуся, тату! Я хочу досягти успіху, і я досягну його!
— Ти на це не здатна, тим-то я і хочу взяти все до своїх рук.
— Можу я дізнатися, як саме?
— Навряд чи ти знайдеш чоловіка, який робив би все за тебе, тож я вирішив найняти надійну і серйозну людину, яка орудуватиме тим ділом. І якщо тобі й далі хотітиметься гратися в кельнерку, то я не заважатиму. Все одно тобі нема чого робити.
— Тату, здається, я тебе не зрозуміла...
— З твого обличчя видно, що ти добре все второпала, годі вже цих дитячих витівок!
— Ти не маєш права!
Я зірвалася на ноги, стілець полетів додолу.
— «Щасливі люди» — мої!
— Ні, вони наші!
Я лютувала, та десь у глибині душі знала, що тато каже правду. Вони й були справжніми власниками кав’ярні: щоб я взялася до якогось діла, вони трусонули гаманцем, а Колен заохотив і підтримав їх.
— Можеш улаштувати сцену задля своєї розваги, — буркнув він, — даю тобі ще три місяці.
Я пішла, грюкнувши дверми. Тоді і збагнула, що змінилася, стала рішучіша. Раніше я розгубилася б, опустила б руки і поринула б у відчай. А тепер зібралася на дусі, в мене був план. Тоді вони не знали, що я вже взялася до праці.
Розпочала я з того, що встановила у кав’ярні безоплатний вай-фай. До мене почали вчащати студенти, декотрі приходили пополудні й до самісінького вечора працювали у залі, що містилася в глибині закладу. Я знизила ціни на каву і пиво, тож вони стали постійними моїми клієнтами.
Більшість узяли за звичку замовляти мені книжки, знаючи, що я зі шкури вилізу, а знайду якусь біографію, що потрібна для їхньої курсової. Та й кав’ярня почала відчинятися о певній годині, що теж дало свій ефект; я завжди відмикала її вчасно, а не так, як було за тої пори, коли там орудував Фелікс. Це викликало довіру, бо вже ніхто не впирався у замкнені двері.
Щодня були три періоди активності: вранці до мене заходили випити кави перед роботою, опівдні йшли пообідати — щоправда, завзяті читальники і попоїсти забували, захопившись новим романом, — а ввечері заглядали перехилити чарчину після трудового дня; зазвичай випивали за шинквасом і вряди-годи купували книжчину в м’якій палітурці, щоб прочитати на самоті увечері. Регулярно дозволяла я Феліксові організовувати тематичні вечори; він був незрівнянний ведучий. Завжди примудрявся запросити якогось неперевершеного гостя, який був добряче обізнаний з темою і так заводив аудиторію, що алкоголь лився рікою. Учасники дискусії завжди покидали кав’ярню з кількома книжками під пахвою, не зовсім тямлячи, про що ж була та суперечка. Ну а Фелікс отримував своє у вигляді обіцянок бурхливих ночей. Я ніколи не брала участі в тих посиденьках, то було його діло; нехай розважається собі, а я заплющуватиму очі на його специфічну аудиторію.
Тираж закінчився
Я хотіла консультувати читачів, щоб вони могли обрати собі книжку до вподоби і не соромитися свого вибору.
І не мало б значення, чи то серйозна книга, відзначена літературною премією, чи бульварне читво, важливо тільки одне: щоб відвідувачі читали те, що їм хочеться, й не думали, що їх осуджують за той вибір.
Читання завжди було для мене задоволенням, тож хотіла, щоб люди, які вчащають до моєї кав’ярні, відчували це, щоб навіть найбільш замкнені читачі здобули втіху від цього діла. На моїх полицях було доста всілякої літератури: бойовики, класика, любовні романи, поезія, молодіжне читво, мемуари, бестселери і специфічні творіння.
На тім базарі всі ми зустрічалися — я, Фелікс і завсідники кав’ярні. Я полюбляла порпатися у книжках, щоб знайти саме ту Книгу. І потроху до того діла долучалися нові клієнти.
Сьогодні «Щасливі люди» забезпечували мені душевну рівновагу. Вони дозволили висунути голову з води, наново влаштувати моє паризьке життя, усвідомити, який цілющий вплив справляє на мене праця, довести — як не батькам, то принаймні собі, — що я на щось здатна.
Завдяки кав’ярні я знову стала суспільною істотою, стала жінкою, котра має роботу і бере на себе відповідальність за неї. І довелося втратити найдорожче, щоб усвідомити, яка приязнь у мене до цих стін і до цього місця. Вже з рік не була у відпустці, не могла покинути своєї кав’ярні й ніколи не дозволю, щоб Фелікс тут порядкував.
Єдиним ґанджем у розвитку цієї справи була не відсутність клієнтів, а я сама. В мене виник задум улаштувати в середу пополудні читання для дітлахів. Фелікс той задум схвалив, він знав, що я дуже люблю дитячу літературу. Ми зробили рекламу, розповсюдили листівки в довколишніх школах, центрах дозвілля тощо. Я накупила солодких напоїв і ласощів, запаслася дитячими книжечками. І ось настав той великий день. Коли до кав’ярні несміливо почали заходити матусі зі своїми дітлахами, я вперше за довгий час здригнулася, почувши, як задзеленчав дзвоник на дверях, і втекла за шинквас. Попросила їх проходити до маленької зали, та й годі. Потім доручила Феліксові провести вступну частину, а сама пішла покурити. Оскільки я там затрималася, то він прийшов мене погукати: ведучою того заходу могла бути лише я.
Увійшла я туди на ватяних ногах, а як заходилася читати «Блакитного пса», то не впізнала власного голосу.
Що я утнула велику помилку, втямила, коли до мене підійшов трирічний малюк. Я глянула на нього, позадкувала і відчула, як мене пробив дрож. Страшенно захотілося, щоб це була Клара, щоб вона підійшла до мене, вилізла мені на коліна поглянути, що ж там у книжці. А я сховала б обличчя в її волоссячку. Книжка випала у мене з рук, і я погукала на поміч Фелікса. Він хутко прибіг, тому що був поруч і весь час наглядав за мною. Почав блазнювати, смішити всіх, а я замкнулася у себе в хаті. Решту дня й усеньку ніч лежала, скрутившись клубочком на дивані, плакала в подушку і гукала Клару.
Наступного дня ми відіслали дитячі книжечки видавцям. Той випадок дав мені змогу збагнути одне: я ніколи не оговтаюся від утрати донечки. Від Колена я можу зцілитися, а від неї ні. Ніколи ніяка дитина не зможе увійти в моє життя, це я втямила остаточно.
Хоч і сталася та прикра подія, все ж таки рішення моє було непохитне. Пішла у банк і ознайомилася із Коленовою страхівкою. Він усе передбачив і подбав, щоб мені нічого не бракувало. Досі я не хотіла тринькати цих коштів, вони мали служити для чогось важливого, такого, що сподобалося б йому. А що такий проект мав бути гідний мого чоловіка, то я постановила собі: треба викупити «Щасливих людей» у батьків.
І ось настала ця велика днина: завершення тривалої битви з моїми батьками. Та подія не завадила мені піти на побачення з Коленом і Кларою. Гордо звівши голову, ішла я цвинтарною алеєю і всміхалася. Поклавши на могилу букет білих руж, стала навколішки, звиваючись і намагаючись не бути кумедною: вбрала чорну сукню —трохи завузьку — і взула черевички на високих підборах, а цього я давненько вже не робила. Либонь, батьки охарактеризували б мене нотаріусові як безвідповідальну й депресивну особу, а мені хотілося довести, що це не так.
— Любове моя, сьогодні великий день! Увечері я вже матиму власний дім. Сподіваюся, ти пишаєшся мною, адже я роблю це задля вас двох. А оскільки я нічого не роблю наполовину, то після підписання угоди ми відсвяткуємо цю подію з Феліксом! Коли я йому сказала про це, він мало не заплакав на радощах. Життя бере своє... дивно так... що ж, не буду запізнюватися, там чекають на мої автографи! Я люблю вас, кохані мої. Кларо... мама... мама з тобою...
Я поцілувала їхню могилу і пішла з цвинтаря.
Читання угоди в нотаріуса відбулося в атмосфері спокою і мовчання. І ось настала велика мить — підписання.
Я двічі бралася до того діла, так тремтіли у мене руки. Погамувавши емоції, я таки підписалася, думаючи про Колена і про те, що я стану господинею закладу. Коли сіла на своє місце, в моїх очах закипіли сльози. Зустріла порожній погляд моєї матінки. Потім нотаріус простягнув мені аркуш паперу, що засвідчував моє право на власність. Там чорним по білому було написано, що я бездітна вдова.
Далі він чемно попросив нас покинути бюро. Опинившись надворі, я обернулася до батьків, очікуючи від них бодай якоїсь реакції, сама не знаючи якої.
— Що ж, не знали ми, що ти підеш до краю, — сказав батько. — Бодай раз у житті постарайся не понівечити все.
— Такого бажання в мене нема.
— Не була я для тебе такою матусею, як треба, — прошепотіла вона мені на вухо.
— Сумно це чути.
— А мене воно кидає у відчай.
Ми глянули одна одній у вічі. Мені кортіло запитати: «Чому?» З виразу материного обличчя втямила, що вона не готова вислухати моїх запитань і обвинувачення. Панцир моєї матінки поповз тріщинами, наче їй почали дошкуляти докори сумління. Та хіба не запізно це сталося?
Батько узяв її під руку і сказав, що вже пора. Щоб підбадьорити мене, кинув «бувай». І вони попрямували в один бік, а я в інший. Почепила на носа свої сонцезахисні окуляри і подалася до «Щасливих людей, які читають книжки і п’ють каву». Спустилася Севастопольським бульваром, потім почвалала вулицею Ріволі. Не йшла я навпрямки провулками, мене вабили великі вулиці, кортіло пройти повз мерію, повештатися коло ЛБМ. Коли урешті звернула ліворуч, на вулицю В’єй-дю-Тампль, до моєї домівки залишалася сотня кроків. Задзеленчав дзвоник, і я подумала, що Фелікс порозставляв своїх агентів скрізь, де я ходила, бо насилу переступила поріг, як він відкоркував шампанське, що залляло всенький шинквас. Не завдавши собі клопоту налити його у келих, він простягнув мені всю пляшку.
— Таки ти зробила це!
Я ковтнула простісінько з шийки. В носі залоскотало.
— Бляха, як подумаю оце, що ти тепер моя господиня!
— А що, погано хіба?
— Ліпше вже ти, ніж твій татуньо, — сказав він, забираючи у мене пляшку.
— Феліксе, ти завжди будеш моїм улюбленим компаньйоном.
Він міцно мене обняв і потягнув добрячий ковток із пляшки.
— Ти ба, в носі коле! — сказав Фелікс, відпускаючи мене; очі його заблищали.
— Що ж, святкуймо далі!
Я не пішла нагору до свого помешкання, щоб передягтися. Витерла калюжку шампанського зі шинквасу і замкнула кав’ярню. Фелікс попровадив мене у мандри довколишніми шинками. Там його знали як облупленого, тож до кожного бару він заходив як великий пан, та й коктейлі замовлено було заздалегідь, мій найліпший друг дуже ретельно підготувався до цього вечора. Всі його коханці й залицяльники слухняно відступали набік, звільняючи для мене місце; якщо Фелікс любить мене, то про мене треба піклуватися. Нам траплялися різні диваки, шлях наш був застелений червоними доріжками, посипаний блискітками, в коси мені заколювали квіти, одне слово, я була королевою вечора. Та обстановка, яку влаштував Фелікс, п’янила мене, мабуть, дужче, ніж те вино, яким мене частували.
Аж настала пора вечеряти. Ми зайшли в тапас-бар із його іспанськими перекусками, які, звісно ж, не могли нейтралізувати всього того, що ми встигли хильнути.
Для нас уже було місце за шинквасом. Фелікс добре знав, що я полюбляю сидіти на високому ослоні, щоб бачити все, що коїться довкруги. Нам подали пляшку червоного вина. Фелікс підняв свій келих.
— За твоїх батьків, що вже не гризтимуть тобі голову!
Я нічого не сказала на те і скуштувала вина. Воно було міцне, потужне, як і той період життя, якого я зазнавала.
— У мене вже немає рідні, Феліксе...
Він не знайшов, що мені відказати.
— Ти не второпав? Ніщо вже не пов’язує мене з батьками, а брата чи сестри в мене нема. Колен і Клара покинули мене. Ти все, що в мене лишилося. Ти — моя рідня.
— Ми нерозлучні, відколи зустрілися на факультеті, й так буде завжди.
— І все ми робили разом.
— Тільки не спали.
Ми уявили собі це видовисько, і нас охопив жах! Він застромив собі два пальці в рота, я зробила те саме. Мов дітлахи, їй-богу!
— Але якщо ти захочеш надбати дитинку і не знайдеш путнього чоловіка, то я зможу відіграти роль спермового банку. І навчу ту дитину, як жити на світі.
Я мало не захлинулася вином, і він зареготав.
— Як міг ти додуматися до такого збочення?
— Ми розчулилися, а це мене дратує.
— Правду кажеш! Феліксе, мені кортить потанцювати.
— Твоє бажання — закон. […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно