Як не повторити трагедію Парсіфаля
Березовська Ірина
29.07.2014
(коди до прочитання «Напівлихого» Саллі Ґрін)
- ...Так хто ж ти, нарешті?
- Я - частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно здійснює благо...
Й. В. Гете. «Фауст»
Добро чи зло? Татуювання чи тавро? Білий чи чорний? У романі границі стираються. А в житті – різниця велика…
Давнє захоплення «левовими» книжками змусило прочитати і «Напівлихого». Чесно зізнаюся: після Льюїса і Макдональда мене важко здивувати. Ні Роулінг, ні Маєр не спромоглися – ремесло у порівнянні з майстрами. Я – балувана читачка. Мені мало захопливого сюжету з магічними «заморочками» і суперечностями з традиційними моральними нормами. Мені треба книжок, після яких хотілося б жити.
Після «Напівлихого» замислилася про те, як не втратити здатність розрізняти Добро і зло – не стати другим Парсіфалем. Чому популярні сьогодні магічні фокуси не допомагають у здійсненні основного вибору? Виявляється, вибір не залежить від того, чи є у твоїх руках чарівна паличка. Бо не може бути, що і Богу свічка, і чорту кочерга. Завжди треба визначитися, з ким ти. У цьому головна драма – і в житті, і в літературі. Інша річ, коли молода людина стикається з тим, що у світі дорослих можна одне говорити, друге – робити, а третє – думати. Недарма діти нам не вірять – ми передали їм не надто затишний світ…Тому давайте не будемо їх карати за розфокусовані погляди на життя, стиль поведінки і одягу. Бо коли сьогодні людину переконуєш, що залишатися Доброю вартує, то ніхто не вірить, та й переважно той, хто цю думку висловлює, сам не надто переконаний у своїй правоті…
А все ж люди, які виросли на «Колобку» і «Тореадорах з Васюківки», виходять далі у своїх пошуках і прагнуть озвучення цих пошуків. Уже сам факт, що письменники проговорюють боротьбу добра і зла – позитивний, бо несе у собі ключі до оцінювання збоку, читач сприймає це мимоволі, як і кожну відсторонену історію. Пригадуєте, Ісус не моралізував, Він розказував людям історії, стимулюючи їх замислитись! Добро і зло завжди в опозиції, більше того, ми знаємо, що остаточна війна виграна, перемога на боці Світла. Залишається ще розіграти споконвічну драму у кожній окремо взятій душі (повісті?)…
Проте в останньому столітті модним літературним трендом стала так звана позиція «понад Добром і злом». Словом, люди, начитавшись Сартра, створили собі ілюзію, що можуть уникнути перебування у зоні компетенції Творця. Наївні! Інша річ, коли те, що пропонується сприймати як Добро, від нього далеке, як Ейфелева вежа від Львівської ратуші. У цьому вся суть – зуміти відрізнити біле від чорного. У цьому і проблема Парсіфаля.
Чи витримає світ білих магів, які нічим не різняться від чорних, але безнастанно полюють на останніх, з’ясовують стосунки між собою і накопичують образи на решту магічного світу? Зрештою, чи виживуть вони як біологічний вид? Чи вимруть, як динозаври? Ми звикли про них думати, як про білих магів, але пожежники на їх фоні – ангели, вони хоч котів знімають з дерев, а білі маги протягом майже 400 сторінок нічого корисного не зробили так званим фейнам. А де ж цілющі настоянки, жива вода і все таке? Дзуськи – усе собі, коханим! Рада – то такий собі чиновницький орган у магічному світі, прообраз тоталітарного суспільства (алюзії на «Один день Івана Денисовича» невипадкові). І лише сила людського (немагічного!) духу спроможна подолати клітку, у якій сидить Натан. Коло Ради білого відьмацтва інквізиція відпочиває! Не хотілося б, щоб Натан прийняв правила гри. Якщо не зречеться себе, то залишиться справжнім білим. Бо приналежність до білих визначає далеко не генетика, не біле середовище, а власний вибір. Про це, власне, і роман.
Саллі Ґрін переконує нас цитатою із Шекспіра, що Добро і зло існують виключно у наших головах. А де ж іще йому бути? Виходить, це просто маячня, яка мотивує наші вчинки, і не більше. Зло від такого спрощення тільки у виграші, зате Добро применшується, втрачається його глобальний вимір… І в цьому – загроза. Зрештою, якщо тривалий час повторювати, що Добро і зло існують тільки у думках, то у якийсь день відключиться механізм совісті, і вже нікому буде пропустити у дверях жінку, знімати котів з дерев і допомагати іншим – адже це тільки думки… Чомусь монахи у східному обряді намагаються контролювати помисли – саме звідси усе і починається… Або, як казав класик фентезі К. С. Льюїс: «Носимо пекло у собі ще за життя». Оце і є завдання зла – забезпечити нам незнання, нездатність розрізняти, а потім підштовхнути до самого зла.
Так було і з Парсіфалем, який не зумів кваліфікувати обставини довкола себе, втративши критерії оцінки. Ризикуємо так само… Невідомо, чи ще хтось до Натана замислювався, чому білі мало чим відрізняються від чорних. І як нелегко віднайти критерії автентичного добра, яке, як і євангельська правда, «зробить нас вільними»…
У романі я особисто вболіваю за Добро, хай тільки хтось із персонажів реабілітує! Ще й за усіма законами фентезійного жанру. У К. С. Льюїса Світло (Аслан) завжди приходить зі Сходу. Хто прийде у трилогії Саллі Ґрін? Де сили добра? Чому не проявляють себе? Невже, крім чиновників від магії, немає світлої сторони? Майже 400 сторінок і ніякого симпатичного персонажа. Крім Аррана, звісно. Невже світ «Напвілихого» ‒ це зло та ілюзія добра? Важливо, щоб Добро заявило про себе, щоб після прочитання хотілося жити і боротися, дуже вже не хочеться залишитися у ситуації «поза Добром і злом». Бо втеча від хорошого – ілюзія! Одне лише його очікування робить ніжнішими і кращими… Пригадуєте, з яким трепетом Люсі чекає появи Аслана? Нам завжди здається, що Добро несемо ми, а зло – щось далеке й абстрактне, те, чого слід чекати від інших. Саме тут і починається тріумф зла – у площині логіки, у суперечці. Чи можна вважати доброю людину, яка просто не робить нічого відверто поганого? Але ж вона не робить і нічого хорошого! Добро рідко виграє у дискусіях, воно нелогічне, воно – у дії, а не слові. Христос не сперечається – Він завжди діє! Тож біжи, Натане, біжи!
P. S. Слово «зло» у тексті пишу умисне з малої, будучи захопленою Добром і вірячи у його остаточний тріумф у душах і літературі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно