Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Старий Лев
«Вище за небо». Уривок з книжки
У центрі зворушливої і дотепної водночас історії Клауса Гаґерупа «Вище за небо» –  дванадцятилітня Марі та старенька вчителька Ш’єр.
 
Марі – худенька, у неї ріденькі коси, тонкі губи й сірувато-блакитні очі. Вона не любить свого імені й ненавидить своє тіло. Вона ніколи не буває приязною й доброю, а поводиться дуже непривітно й огидно. Єдина людина, з якою вона приятелює, це старенька, вічно всім невдоволена вчителька Ш’єр. Вони добре розуміють одна одну і разом переживають неймовірне, дивовижне й незабутнє літо. Окрім усього іншого, вони заходжуються шукати втрачене вчительчине кохання, і тут Марі стають у пригоді всі особливості її вдачі. Що ж чекає на героїнь? Дізнавайтеся у книжці. А поки читайте уривок з неї.
 
***
 
Третій розділ
 
Тим часом занедужала пані Бек, що була в Марі класною керівницею. У неї виявили защемлення сідничного нерва. Вона потерпала від нестерпного болю, тож усі в класі скинулися й подарували вчительці Бек книжку. Вона звалася «Родина і здоров’я», і вчителька Бек неймовірно їй зраділа. Єдина людина, яка не долучилася до цього, була Марі, хоч батьки також дали їй гроші. Замість того, щоб вручити їх Беаті, яка збирала кошти, вона купила на них смаколики з лакриці. На уроках їсти солодощі заборонялося, але Марі з неабияким апетитом наминала їх на великій перерві. Я розповідаю це для того, щоб ви зрозуміли: Марі ані на йоту не змінилася, хоч у неї і з’явилася приятелька. Не так воно все просто, як декому здається.
 
До того, як вчителька Бек занедужала, панна Ш’єр викладала у класі географію. Тепер вона взяла на себе ще й норвезьку мову та літературу. До літніх канікул лишалося два місяці, а для панни Ш’єр це були останні два місяці в школі, де вона викладала сорок три роки, хоч насправді уперше в житті заспілкувалася з ученицею. Панна Ш’єр цього нічим не виказувала, бо нікого не виділяла. У неї був завжди один підхід до дітей: «Всі вони з одного тіста». Вона ніколи не приховувала своїх переконань, і тепер також. Панна Ш’єр ставилася до Марі з такою ж похмурою стриманістю, як і до інших. Здавалося навіть, що вона придиралася до неї більше, ніж треба.
 
 
— Ану, чарівна панночко, скажіть нам, будь ласка, щось розумне від першої особи множини, — могла вона сказати. Або: — Може, спрямуєте свого носа на дошку?
 
Та ось Ранді, найкраща учениця в класі, підняла руку:
 
— Що таке, панно Самуельсен? — спитала панна Ш’єр.
 
— Це несправедливо, панно вчителько.
 
— Що ви сказали?
 
Панна Ш’єр завжди називала учнів на «ви», дарма що їм було не більше дванадцяти. І це надавало її обличчю надзвичайної суворості.
— Це несправедливо, що ви глузуєте з Марі.
 
— А з вашого боку, панно Самуельсен, вкрай нерозумно пхати носа до чужого проса, краще б ви дивилися в атлас, то було б доречніше.
 
Двадцять чотири душі затамували подих. Обличчя Ранді побагряніло. Цікаво, що тепер буде? Раптом із задньої парти в тому ряду, що під стіною, почувся якийсь тихий звук:
 
— Ква-ква-квак.
 
Двадцять п’ять шестикласників щосили стримувалися, щоб не обернутися й не глянути на доведену до плачу Марі.
Вище за небо обкладинка
Тираж закінчився
 
— Квак, — почулося знов. Тоді стало тихо. Більше нічого не відбувалося.
 
Урок тривав далі, але тільки одна дитина в класі помітила, як кутиками вуст панни Ш’єр ковзнула легесенька усмішка.
 
На великій перерві Ранді оточили захоплені однокласники.
 
— Оце так врізала! — мовила Беата.
 
— Так їй і треба! — мовила Катріна.
 
— Ну й ну, — додав Вільгельм.
 
— То ми збираємося по обіді? — спитала Буділь.
 
— Не знаю, — відповіла Ранді, поглядаючи на Марі, яка стояла осторонь. Коли всі заходили до класу, вона підлаштувалася так, щоб заходити з Марі.
 
— Мені здається, в тебе дуже гарний ніс, — пошепки мовила Ранді.
 
Марі подивилася на неї.
 
— А гумор штука нелегка, — відказала вона.
 
Можливо, колись замолоду панна Ш’єр так само викладала в школі, але то все-таки було давно-предавно. Їй уже в печінках сиділи ті столиці, гірські кряжі та озера. Здається, вона від того так стомилася, що тепер задавала писати твори на різні теми, скажімо: «Прогулянка на катері», «Мої літні канікули», «Тварина, яку я люблю» і «Цікавий день». Щодо писання творів, то ще пів біди, куди гірше було тоді, коли вона заходжувалася виправляти всі нісенітниці, що помічала. Її нудило, як вона читала про собаку Вірного, що був найкращим другом людини, а надто малої Тереси. Плисочка з переламаним крилом, що знайшла прихисток у Томаса, викликала в неї огиду. Від великодушного татуся Б’єрна Роґера, який водив свого сина щонеділі на прогулянки і вчив по-скаутськи зав’язувати вузли, їй хотілося ригати. Іноді вона зачитувала деякі твори, мовби застерігаючи, як не треба писати.
 
— Ось які перли в Лоранґи, — казала, бувало, вона.
 
— Ану послухайте: «На канікулах у мене завжди чудовий настрій. Бо тоді ми їдемо на дачу. Там майже весь час гарна погода. Щовечора ми ставимо на озері неводи, а вранці витягаємо їх на берег. Здебільшого там завжди повно риби: тріски, сайди і скумбрії. Коли ми закидаємо сіті, то попадається ще й камбала. Нема нічого смачнішого за смажену на маслі камбалу», — тут вона могла зауважити: «Будемо знати, Лоранґо», а тоді читати далі: — «Влітку ми багато купаємося». Дуже оригінально, Лоранґо. «Тоді вода майже завжди тепла».
 
Атож, що правда, то правда. Звідки ви все це взяли? І так могло тривати безкінечно. Не дивно, що більшість учнів раділи: нарешті панна Ш’єр піде зі школи, і ніхто з них навіть не сумнівався, що вона сама з нетерпінням чекає того дня, коли пожбурить червоного олівця в грубу.
 
Але цієї весни її уроки стали інакші. Почалося це якось непомітно — з несуттєвих змін у темах творів. Тепер вона загадувала учням описувати не прогулянку на катері, а мандрівку на кораблі у відкритому морі. Оскільки здебільшого катери теж плавали по морю, то ніхто не звернув на це уваги, та коли наступного разу панна Ш’єр звеліла їм описати прогулянку на катері у ванні, багатьом здалося, що вони не так її зрозуміли. Але ніхто не наважився навіть писнути, а Лоранґа описав цікавенну пригоду про свою малу сестричку, яка ловила у ванні пластикову рибку. Панна Ш’єр до закінчення свого навчального року задала написати чотири твори на ось такі теми: «Літні канікули на Місяці», «Одного разу я погладив їжака», «Вулкан» та «Розлючена золота рибка». В учительській кімнаті перешіптувалися, що в бідолашечки Ш’єр відібрало розум. Але вголос ніхто нічого не казав, адже вона допрацьовувала в школі останні місяці. Вчителі тільки хитали головами: мовляв, нехай робить, що хоче. Та між дітьми нові завдання стали дуже популярні, і тільки-но панна Ш’єр заявила, що тепер їм доведеться коротко вкласти всю свою душу у твір «Вулкан», Вільгельм захоплено вигукнув:
 
— Ого-го!
 
Діти з жаром кинулися виконувати незвичне завдання. Беата мило написала про те, як вона погладила їжака, подумавши, що то кіт. Їжак настовбурчив голки, і Беата йому сказала: «Не бійся, Мурчику». Їжак сховав голки й скрутився.
 
Вільгельмова історія про вулкан теж була дуже гарно написана. Він у ній спровадив археологічну експедицію до вигаслого вулкана. Експедиція підійшла надто близько. А з’ясувалося, що вулкан вигас не так, як вони думали. Глибоко на його дні кипіло море вогню й клекотіла розжарена лава. Вільгельм розумів, що ось-ось почнеться виверження вулкана, а оскільки він був хлопець кмітливий, то розпочав грандіозну рятувальну операцію, аби допомогти мешканцям села, що розкинулося біля підніжжя вулкана. Він мобілізував пожежників цілого світу і закликав їх загасити вулкан і сам не раз ризикував життям під час тяжкої рятувальної операції. Його твір закінчувався так:«Цього разу все обійшлося добре. Я відбувся легким переляком і невеличким опіком на щоці».
 
Навіть якщо всі знали, що Вільгельм обпікся, коли заглядав у каструлю з окропом саме тієї миті, як вода збігала на плиту, та дітям історія страшенно сподобалася, і навіть панна Ш’єр схвально кивнула головою:
 
— Непогано, молодий чоловіче.
 
Але хто найбільше був захоплений новими завданнями, то це Марі. Її твір про «розлючену золоту рибку» також сприйнявся на ура. У ньому йшлося про маленького красивого вуалехвоста Генрі, що насправді був піраньєю. Він просто мав не такий вигляд. Марі колись читала казку про гидке каченя, що перетворилося на лебедя, й подумала: а хіба не цікавіше розповісти про лебедя, який перетворився на качку? Всі були в захваті від Генрі, який, на перший погляд, веселенько плавав туди-сюди у банці, а водночас приховував у собі жахливу таємницю.
 
— Який він красивий, — казали дорослі. — Оце так риба! — додавали вони. І лише Марі помічала в очах Генрі відчай. (А він справді мав якийсь вираз у очах, хоч це й незвично для риби).
 
— Я ж піранья з південних морів, — казали ті очі. — Дайте мені м’яса, — просили очі. — Биточків, біфштексів, антрекотів, — благали вони.
Одного вечора, коли батьків не було вдома, Марі запхнула в банку чималий шмат сирого м’яса. Генрі так накинувся на нього, що вода довкола завирувала. З’ївши м’ясо, він вистрибнув із банки й опинився в обіймах Марі. Він лежав у неї на долонях і хапав ротом повітря. Коли ж Марі знов опустила його в банку, він почав страшенно трепетати і вже не плавав туди-сюди, а притулився до скла і не зводив із неї очей.
 
 
Марі мала два закінчення цього твору. У першому вона лишала Генрі в банці, де він плавав, прикинувшись вуалехвостом, аж поки одного дня кіт, який намагався його зловити, відкусив йому хвоста. Тоді Генрі віднесли назад до зоокрамниці й поміняли його на гупі, що звався Сем, про якого загалом нема чого писати.
 
У другому творі Марі взяла Генрі з собою в море і випустила його на волю. Що з ним потім сталося, вона не знала, але думала, що Генрі бешкетував собі у семи морях.
 
Цей твір також зачитали перед класом, і панна Ш’єр скупо його прокоментувала:
 
— Може бути.
 
Та ось настало літо. На прощання вчителі подарували панні Ш’єр олов’яну тацю, а учні — шолом для їзди на велосипеді. Коли вона виходила зі школи, то забрала його з собою. Усі однокласники Марі стояли на шкільному подвір’ї й дивились, як панна Ш’єр сідала на велосипед.
 
— Ось так, — сказала вона і рушила зі шкільного подвір’я, але вперше в житті усміхнулася учням. Коли панна Ш’єр покидала школу, де пропрацювала сорок три роки, у неї на голові поблискував шолом.
 
Марі доведеться пробути канікули вдома, тож нічого особливого від них вона не чекала. Але тут вона помилялася. Настало неймовірне, дивовижне і незабутнє літо, і все почалося тоді, коли панна Ш’єр запросила її до себе на день народження.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage