Вірш дня. Ірина Шувалова
04.03.2021
«Вірш дня» - поетична рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
До речі, з 1 до 20 березня на фейсбук-сторінці Старого Лева триває щорічний проєкт #поетичнийберезень! Щодня на вас чекає новий вірш із однієї з 20-ти збірок видавництва та змога виграти поетичну книжку улюбленого автора. Умови конкурсу читайте тут. А зараз час для нового вірша.
* * *
коли я житиму в місті трьох зáмків,
двох фонтанів, укритих в’юнкою порістю арабського письма,
сімнадцяти церков — і поміж них тієї, з ажурною вежею,
тоді
я буду щасливіша, ніж тепер,
тому що
кожен рік, що минає, лишатиме мені
теплого камінця на долоні,
гарбузове зернятко,
шовкову стрічку,
сон, сповнений ранкового сонця,
надщерблену рожеву мушлю,
живу рибину,
жмут сухої трави,
покинуту цикадою крихку оболонку,
м’який дотик котячої лапи,
політ павутини в медовому надвечір’ї,
осінній вітер на порожній площі,
маленьких крабів, що ховаються між каміння,
сніг на далеких вершинах,
кисле червоне вино,
старий рипучий велосипед із різнобарвними спицями,
богомола на старому платані,
тисячу сходів до неба,
рибальські човни в порту,
їхні імена,
і чиюсь руку в моїй руці, і тепло,
котре залишається по тому, як рука порожніє.
зрештою, це саме те, що залишається по всьому: тепло.
той, хто довго живе у цьому місті, знає
вигини його камінного хребта,
мовчання його гармат — коли залпи, натомість, дають хвилі прибою,
шурхіт трави, що з’їла всі рейки і колії — всі дороги у місто,
так що тепер не вийти з нього, не ввійти, —
трави, що без кінця говорить.
згодом я теж це знатиму. відчуватиму,
як обруч променаду стискається у міста на зап’ясті,
як місяць провалюється за спину годинникової вежі,
як дерева, що проросли крізь стіни будинків,
говорять самі до себе, і як коти
зранку повертаються з полювання
вулицями, повними рожевого світла,
як гори пахнуть чебрецем, як оливкові дерева
ростуть не із землі, а з пам’яті, як горлиці
ночують у беззубому роті гори, і як вечорами
гора спускає у море
свої гарячі червоні ступні.
так,
коли я житиму в цьому місті
двадцяти таверн і двох закинутих залізничних станцій,
я буду щасливіша, печальніша,
легковажніша, мудріша,
розсміяніша, замисленіша,
легша на підйом, вкоріненіша,
певніша — і водночас повна тремтливого сумніву,
бо в цьому місті
час часом
справді закінчується. час часом
справді добігає кінця,
але потім завжди
починається
знову.
Ірина Шувалова, із поетичної збірки «каміньсадліс»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно