Вірш дня. Анна Малігон
12.03.2015
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
Добре, - думає він, дочекаюсь літа, зміню країну –
пора вибиратися звідси, бо стрілянина
ця нездорова, і трабли з курсом дістали…
Треба валити, солодко вже не буде,
але ж ця жінка спить у мене на грудях…
як їй сказати, щоб легко, і без печалі?
Я жив пілігримом, змінюючи ландшафти.
Не приручав нікого, щоб не лишати,
та щось похитнуло вісь мою, як ніколи.
Приїхав сюди, в розруху-нірвану,
чомусь полюбив цю землю обітовану…
Рятуй мене, пташе, орле зірковий.
А жінка лежить, складаючи сни свої на
його сумління. Вона не така наївна,
просто не хоче тиснути, та й навіщо?
Шорти його улюблені - наскрізь в латках:
їх на смітник би, а хтось зашивав та плакав -
та, попередня, любила його сильніше…
А через пару міст, навпрошки, де простори сині
виблискують, мов китові спини,
живе собі дівчинка з привидом у голівці.
Носить рану, накриту долонею, мов гостинець,
розкручує згадок скляний звіринець,
засинаючи голою на долівці.
Ну як же так, - шепоче, - кругом ті ж самі дерева,
ті ж переходи, та сама зима сталева,
тільки порожнє все, бо не має сенсу.
Як це? – одній опинитись в посеред січня.
Ще не минуло й року, а ти – міфічний…
Хто зараз там, на твоєму серці?
Довга, блискуча ніч лежить над містами…
Дівчинка думає: напишу я щось наостанок.
Жінка стає покірніша та ніжніша.
Не стихають бої, і вже чути смертельний подих
Дочекаюся літа, - він так гадає собі. Це подвиг.
Обережно встає і до ранку про когось пише…
Анна Малігон
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно