0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Уривок із роману Меґан Міранди «Ідеальна незнайомка»
У центрі роману Меґан Міранди «Ідеальна незнайомка» — колишня журналістка Лія Стівенс. За спиною дівчини багато невдач і болючих помилок — їх не вийде ні загладити, ні забути, ні притлумити плином часу. Аби якось налагодити життя, Лія втікає в Пенсільванію разом із вірною подругою Еммі. Вона хоче зачаїтися, принишкнути. Але привид минулого невтомно переслідує її. Біля річки знаходять жінку, дуже схожу на неї. Усі довкола тепер дивляться на Лію з підозрою. Здавалося б, Еммі могла б допо­могти розплутати ситуацію, але біда — поліціянти в один голос стверджують, що Еммі насправді ніколи не існувало.
 
Пропонуємо вам познайомитися з цією книгою і прочитати уривок із роману.
 
***
 
Розділ 1
 
Будинок із характером, казала Еммі, коли йшлося про його вади: жалюгідний напір води в душі; безглузде планування кімнат. Великі розсувні скляні двері на передньому ґанку вели до вітальні та кухні, далі — коридор із двома спальнями та спільною ванною кімнатою. А в кінці коридору — двері «головного» входу, які відчинялися просто в ліс, так ніби дім спроєктували з правильними розмірами, але з неправильною орієнтацією.
 
Мабуть, найкраще, що я могла сказати про новий дім, — це те, що він мій. Але й це виявилося не зовсім так. Я була орендарем, моя їжа лежала в холодильнику, моїм засобом для вікон відмивали квітковий пилок, який осідав на шибках розсувних дверей.
 
Будинок досі належав іншій людині. Меблі теж. З попереднього помешкання я привезла з собою обмаль речей. Обмаль, якщо уточнити, що це мої речі з невеличкої квартирки в Пруденшл-центрі Бостона. Барні стільці, які не влазять під стандартний стіл. Два комоди, канапа та ліжко — дешевше було придбати нові, ніж перевозити.
 
Іноді мені здається, що це мамині слова змусили сприймати це місце та моє рішення сюди переїхати, як щось низьковартісне.
 
Перед від’їздом із Бостона я наплела матері, що це важливе життєве рішення, зігравши на її почуттях милосердя та добропорядності — собі та їй на користь. Якось, представляючи мене з сестрою своїм друзям, вона сказала: «Ребека допомагає тим, кого можна врятувати, а Лія промовляє за тих, кого вже не врятуєш». І я припускала, що тепер мама напевне оголосить їм щось таке: «Моя дочка взяла річну відпустку, щоб допомагати нужденним діткам». Якщо хтось і здатен усіх переконати, то це моя мама.
 
Я вдала, що переїхати — це була моя ідея, а не відчайдушна спроба, вхопившись за чужий план, куди
сь утекти. Адже, що довше я залишалася в Бостоні, то міцніше він стискав мене у своїх обіймах.
 
Ми з Еммі внесли завдаток, я вже впродовж кількох тижнів марила новим світом, який чекає на мене. Але ніяк не наважувалася оголосити про своє рішення мамі. Запланувала подзвонити, коли вона збиратиметься «на каву» з подругами. Розучувала заготовлену промову, завбачливо готуючи контраргументи:
 
— Я звільнилася з роботи, перебираюся до Західної Пенсільванії. Працюватиму там у школі, вже про все домовилася. Ти ж знаєш, в Америці досі є чимало місцевостей, де люди бідують. Ні, не сама. Пам’ятаєш Еммі? Мою сусідку по кімнаті, коли я після коледжу проходила стажування? Ми їдемо разом.
 
Перше, що відповіла мама: «Не пам’ятаю я ніякої Еммі».
 
Наче це було найважливіше. Проте вона завжди так діяла, прискіпувалася до найменших дрібниць, поки врешті-решт не розвалить основу. Методика її допитів також передбачала з’ясування, наскільки ретельно ми підготувалися, чи не покладаємося лише на якусь мрію, що неминуче зруйнується під тиском життєвих обставин.
 
Я переклала слухавку на інше плече.
 
— Ми з нею жили в одній кімнаті після коледжу.
 
На якусь хвилину мама замовкла, але я чітко чула її думки: «Маєш на увазі, коли тебе не взяли на роботу, на яку ти сподівалася влаштуватися після закінчення коледжу, а натомість проходила безоплатне стажування, не маючи де жити?».
 
— Здається, ти мешкала з… як її? Така руденька? Твоя сусідка по кімнаті в університетському гуртожитку?
 
— Пейдж, — сказала я, згадуючи, як завжди, не лише ту руду дівчину, але й Арона. — Ми недовго жили з нею в одній кімнаті.
 
— Зрозуміло, — повільно вимовила мама.
 
— Я не прошу в тебе дозволу, мам.
 
Утім, таки просила. Вона це добре знала. І я знала.
 
— Приходь додому, Ліє. Приходь, поговоримо.
 
З перших класів мама пильно стежила, щоб ми з сестрою добре вчилися і прагнули досягати високих результатів у всьому. Намагалася нас захистити від помилок, які сама колись зробила. Виховувала самостійних та успішних доньок. І цей статус я, здається, поставила тепер під загрозу.
 
— Отже, — сказала вона, заходячи з іншого боку, — одного дня ти прийшла на роботу й раптом вирішила звільнитися?
 
— Так, — відповіла я.
 
— Але чому?
 
Я заплющила очі, уявивши на мить, що ми чужі люди, які спокійно можуть казати одне одному такі речі: «Бо в мене проблеми, купа проблем», — а тоді рішуче випростала плечі та випалила заготовлену промову:
 
— Бо я хочу щось змінити. Не просто збирати та подавати факти. В газеті я лиш тішу власне самолюбство, та й годі. А вчителі потрібні, мамо. Їх завжди бракує. Я зможу бути по-справжньому корисною.
 
— Добре, але в Західній Пенсільванії?
 
Цими словами мама сказала все, що мені треба було почути. Коли Еммі запропонувала переїхати, Західна Пенсільванія видавалася мені ще однією версією добре знайомого світу, з іще однією версією себе, — і саме це тоді було мені потрібно. Мамин світ мав форму підкови — широка дуга від Нью-Йорка до Бостона, яка охоплює весь штат Массачусетс (але цілком оминає Коннектикут). Мама мешкала в західному Массачусетсі — в епіцентрі підкови, а доньок розмістила на обох її кінцях, створивши в такий спосіб правильний, довершений світ. Проміняти його на будь-яке інше місце — це мама так чи інакше вважала б невдачею.
 
Насправді наша сім’я лише одне покоління тому жила в хирлявому будинку з аварійним водопроводом, вимушено орендованому з кимось на пару, в місті, назви якого ніхто не запам’ятає, мама працювала там на безперспективній роботі. Коли батько пішов, я ще була замалою, аби повною мірою усвідомити, який це був для нас удар. Але я знала, що ми були не готові і якийсь час цілком залежали від милості друзів та знайомих. Це були роки непевності — часи, про які мама ніколи не згадувала, і тепер удає, буцім їх ніколи не існувало.
 
Мабуть, вона сприйняла моє рішення як крок назад.
 
— Усюди потрібні добрі вчителі, — сказала я.
 
Мама якусь мить мовчала, а тоді начебто погодилася зі мною, поволі вимовивши: «Так».
 
Я з полегшенням поклала слухавку, але невдовзі з’явилося ніякове почуття провини. Насправді це не була згода. Так, добрі вчителі всюди потрібні, але ти не така.
 
Звісно, вона не мала наміру образити. Ми з сестрою завжди були лідерами в навчанні, обидві отримали стипендію від NMSC*, обидві вступили до коледжу на свій вибір. Тож було цілком логічно, що мама з недовірою поставиться до мого рішення — та ще й такого раптового.
 
Я не збрехала, повідомивши їй, що звільнилася. Але, якщо точніше, — це було компромісне рішення, як для газети, так і для мене. Насправді не було роботи за тим фахом, за яким я вивчилася в коледжі, не було й не передбачалося. Насправді добре, що мама назвала мене таким непримітним ім’ям, яке я малою ненавиділа всім серцем. Дівчині з таким ім’ям легше розчинитися в натовпі, бути непомітною. Моє ім’я не приверне зайвої уваги.
 
Я вже збиралася виходити з дому, але автомобіль Еммі досі не з’явився. Це не було чимось надзвичайним. Вона працювала в нічну зміну й зустрічалася з таким собі Джимом — голос того хлопця у слухавці завжди звучав так, ніби в його легенях повно диму. Я вважала, що Джим не вартий Еммі, що вона непомітно деградує, як і я. Але нічого не казала, бо добре розуміла, як тут буває кепсько, як навколишній спокій може змінитися порожнечею і як часом просто не хочеться бути самій.
 
Серед тижня ми могли не бачитися й по кілька днів поспіль. Але сьогодні четвер, і потрібно заплатити за оренду будинку. Зазвичай Еммі залишала гроші під кам’яним садовим гномом, якого десь знайшла і тримала в себе на столі як центральну прикрасу. Я ще раз перевірила, піднявши фігурку за червоного капелюха, але там були лише дрібні крихти сміття. Затягування з оплатою також не було чимось надзвичайним.
 
Я залишала їй записки у визначеному для цього місці. Написала на наліпці великими літерами: «ЧАС ПЛАТИТИ ЗА ХАТУ», — й почепила біля телефону на дерев’яну панель на стіні. Усі попередні записки, які я залишала цього тижня, Еммі забрала — «ПОДИВИСЯ РАХУНОК ЗА СВІТЛО», «МІКРОХВИЛЬОВА ПІЧ НЕ ПРАЦЮЄ», «МІКРОХВИЛЬОВА ПІЧ ВІДРЕМОНТОВАНА».
 
Я розсунула вхідні двері, вимкнула світло, почала шукати в торбинці ключі від машини — і зрозуміла, що забула мобільний телефон. Цієї миті крізь відчинені двері в дім увірвався вітер. Я обернулася і спостерігала, як відліплений жовтий папірець — «ЧАС ПЛАТИТИ ЗА ХАТУ» — кружляючи, полетів униз і прослизнув за дерев’яну етажерку, на якій ми складали пошту.
 
Присівши навпочіпки, я побачила, що під етажеркою назбиралося чимало різного сміття. Купа папірців-наліпок. Записка «ЗАТЕЛЕФОНУЙ ДЖИМУ» лежала лицем догори, наполовину затулена іншим папірцем. Інші — лицем до землі. Отже, впродовж останніх кількох тижнів Еммі їх не забирала, вони просто позалітали за меблі.
 
В Еммі не було мобільного номера — попередній досі був під’єднаний до тарифного плану її колишнього, і вона не хотіла, щоб у хлопця була можливість легко її знайти. Без мобільного телефону я б почувалася геть безпорадною, але Еммі казала, що це чудово, коли ніхто не має до тебе без- перешкодного доступу. Ця позиція подруги здавалася мені спершу дуже милою й оригінальною, але тепер я вважала Еммі нерозсудливою й егоїстичною.
 
 
Я позбирала записки, поклала їх на кухонний стіл, приперши до садового гнома, і намагалася згадати, скільки днів минуло відтоді, як ми бачилися з Еммі востаннє.
 
Додала ще одну: «ЗАТЕЛЕФОНУЙ МЕНІ».
 
Старі записки таки вирішила викинути, щоб остання серед них не загубилася.
 
Розділ 2
 
Дорогу до школи перегородили блокпостом — на повороті з головного шосе до озера. Автомобіль із увімкненими червоно-синіми мигалками. Інспектор дорожньої поліції жестами вказував учасникам руху не звертати і їхати далі. Я забрала ногу з педалі газу, відчувши знайоме прискорення серцебиття.
 
Як репортерка я звикла до характерних прикмет трагічних інцидентів. Окрім автомобілів рятувальних служб, це обгороджене місце пригоди, юрба роззяв, які стоять надто близько одне біля одного, схиливши голови на знак пошани. Але на додаток це ще й напруга, що потріскує в повітрі. Її відчуваєш фізично, як статичну електрику.
 
Воно притягувало, це потріскування.
 
Їдь собі далі, Ліє. Не зупиняйся.
 
Але це всього кілька кілометрів від нашого будинку, і Еммі досі додому не повернулася. Якщо вона потрапила в аварію, чи знають вони, кому телефонувати? Як мене знайти? А може, вона зараз у лікарні, сама-самісінька?
 
Я минула інспектора й зупинилася біля наступного повороту, в поспіху залишила машину незамкнутою на стоянці недобудованого озерного клубу й рушила пішки назад до блокпоста. Трималася ближче до дерев, щоб не потрапити на очі поліціянтові, який міг мене повернути назад.
 
Внизу на схилі, де на замуленому березі озера росла висока трава, я помітила групку людей. Вони стояли нерухомо й зосереджено вдивлялися в траву. Втім, машини не було. Це не аварія.
 
Я щодуху зісковзнула з гори, забруднюючи болотом взуття.
 
Попри адреналін у крові, попри дедалі більший страх, коли моя уява малювала те, що могло тут статися, сцена почала набувати чітких обрисів. […]
 
* National Merit Scholarship Corporation — Національний фонд стипендій для найздібніших у США (прим. перекл.).
 
 
Вам може бути цікаво
Олександр Шатохін: «Кожну книжечку я намагаюсь зробити хоч трохи по-інакшому»
«Есеїстика виростає з тем, яке приносить тобі життя», – Андрій Бондар презентував книгу «Ласощі для Медора» на Book Forum
Олена Стяжкіна: Україна навіть у колаборантів асоціюється зі свободою
«Кожен примірник цієї книжки буде унікальним», — Вікторія Амеліна про «Е-е-есторії Екскаватора Еки»
Ольга Купріян: Я написала свою книжку, спостерігаючи за дітьми у власному дворі
Юлія Мусаковська: «Всі, хто борються за свободу, чимось жертвують і змінюються»
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати