0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Уривок із роману Галини Вдовиченко «Найважливіше — наприкінці»
Роман Галини Вдовиченко «Найважливіше — наприкінці» – це книжка про вміння прощати і співпереживати, не розмінюватися на дрібниці і бути уважними одне до одного і до себе, цінуючи кожну мить цього несамовито швидкоплинного життя. «Ця книжка – привід поговорити про важливі речі, поки ще не пізно. Бо, як я зрозуміла, щось найважливіше розуміється наприкінці. Я прагну цією книгою, щоби читачі задумалися, що важливо берегти і цінувати одне одного», - каже авторка про роман.
 
Ми ж підготували для вас уривок з книги. 
 
Уривок
2
 
Кілька тижнів тому все було інакше. Часом видавалося, ніби їм удвох нема особливо про що говорити. Ще не потрібні були ходунки і милиці. Трекер на її руці фіксував кількість кроків, а під кінець дня на екрані висвічувалися цифри, що перевищували 10 000. Обов’язкова денна норма. Більше можна, менше ні.
 
Починалося найважливіше літо за все подружнє життя, що тривало вже тридцять п’ять років. Незбагненний час, сповнений знаками і дивами.
 
Перший день відпустки позначився доброю прикметою — подвійною веселкою після дощу. Галя вийшла із синового авто, ступила у вологу траву, роззирнулася, охопивши одним широким поглядом дві сяйливі кольорові арки у небі, одна чітка, друга розпливчаста; віддалений гірський хребет і ближню кичеру з припнутим на схилі конем, що, потрушуючи гривою, відганяє ґедзів; крапчасті розсипи рожевої конюшини побіля студні; й лелеку, що планером ковзнув над черепичним дахом і зник за верхівками присадкуватих верб. Краса і радість довкола.
 
Давно сюди не приїжджали, у це місце у передгір’ї Карпат, де смачне повітря, де ноги легкі і прудкі, і погляд повсякчас розкошує. Глибоко вдихнула, відчула себе повітряною кулькою, закружляла підстрибом, розкинувши руки і дивлячись в небо. Відпустка! Воля! Гори!
 
Син вибрався з автівки, подав руку батькові, допоміг йому вийти й кивнув до дружини: як тобі свекруха? Аня поправила окуляри на носі, поставила на землю торбу з харчами і теж заходилася кружляти.
 
Маємо те що маємо, — буркнув Віктор-старший до Віктора-молодшого. Той, посміюючись, дістав із кишені смартфон: тату, стань тут, ось тут, щоб за твоєю спиною було видно це кружляння дервішів. Відправлю відео братові-трудоголіку. Хай заздрить нам зі свого Києва!
 
Батько слухняно озирнувся до камери, скривився посмішкою через плече. У блакитному спортивному костюмі, у жовтій футболці — улюблений одяг — кивнув запитально: все? Подибав подвір’ям дрібними старечими кроками. Хода його останнім часом геть змінилася, ледь човгає, ледь ноги волочить. Що за напасть!
 
Ціпок! Галя згадала, повернулася до автівки, принесла: куди ти без ціпка? А Віктор уже сидить на лавці, спираючись на вологе дерево обіруч, мружиться на сонці. Ще забуває про паличку, бо користується нею віднедавна, від початку літа, після чергового курсу лікування, після крапельниць та уколів, які мало чим допомогли. Не одразу й призвичаївся. Усе зволікав — може, обійдеться… Галя його підохочувала: ой, теж мені, проблема!
 
Надійна підтримка про всяк випадок, ото й усе. Колись це був обов’язковий атрибут містянина для неспішних променадів. Панський аксесуар. Піжонська забавка. Нема чого стидатися. Усе залежить від того, як ми самі сприймаємо певні речі.
 
Віктор бере у Галі з рук дерев’яну паличку, куплену в аптеці, стискає пластмасовий держак, тоді підводиться й суне подвір’ям. Вчора і позавчора він кільканадцять разів перепитував: коли вирушаємо? Коли їдемо?
 
Це Куричі намовили їх відпочити в горах. Слухайте, сказали, їдьте до нас хоча б на кілька днів, ось вам ключі. Ви все там знаєте, ви там свої. Де молоко замовити, де яйця — все відомо.
 
До тої хатинки в Карпатах наїжджали не раз і великими компаніями, і малими. Ігор Курич придбав її кілька років тому, відремонтував, назвав півжартома шале, так наче йшлося про швейцарські Альпи. А воно й причепилося: шале то й шале. Дерев’яна хатка, обмурована по низу річковим камінням, стала літнім притулком для сімейства Куричів і для Куричевих друзів. Вхідними дверима і ґанком — на схід, вона протягом дня приймала в себе сонячні промені, сонце переходило від вікна до вікна, зазирало в усі кімнати, освітлюючи їх почергово. Затишний притулок без телебачення, без інтернету.
 
Та й хаті добре, коли вона не самотою, наполягали господарі, вона тішиться, коли в ній дихають, ходять, сміються, їдять, сплять. Коли вікна і двері відчинені. Нема сумнішого вигляду, як у покинутої хати.
 
Паперова інструкція на цвяшку при вході підказує, де що шукати — сірники, сокиру, ключі від дровітні, гриль-решітку для вогнища... Все продумано хазяйновитим Куричем до дрібниць. Живи у спокої — хоч кілька днів, хоч місяць.
 
Бажання і плани, звісно, це одне, реальність часом — зовсім інше. Бо саме в горах, де спокій і чисте повітря, джерельна вода і проста сільська їжа — відпочивай, людино, збирайся на силі — саме у цьому гірському раю Віктор іще більше заслаб.
 
 
Ще ввечері сиділи вчотирьох під зорями при багатті, розмовляли, сміялися, а щойно полягали, почалося. Що п’ять хвилин Віктор зі свого ліжка: Галя! (ніколи не вживав кличної форми) Галя!!! Вона до нього: що? Дай мені руку, каже вибагливо, встати хочу. Підводиться, спираючись на неї, боляче стискає плече. Куди ти? — Хочу вийти.
 
Ідуть надвір, вона в піжамі, він — у накинутій на плечі теплій куртці. Дибають помалу до згаслої ватри, нічна трава холодить литки, забута на землі коцюба вилискує металом у місячному сяйві. Небо в яскравих сузір’ях — немов сторінка підручника з астрономії. Спокій і тиша.
Повертають до хати. Що ще? Пити?.. Тепер лягай.
 
Укриває його. Спи.
 
Щойно починає западати в сон, як знову чує своє ім’я. Підхоплюється: що? Усе спочатку: дай руку, хочу походити. Куди? Надвір. Що далі, то роздратованіше: де ти є? Хто так руку подає? Хто так піднімає! Чого стоїш, тягни на себе! Нічого не можеш!
 
Нестерпний. Який же він буває нестерпний. Годі витримати.
 
Що більше потребує допомоги, то злостивіший. Лається, матюкається. Шаленіє від своєї безпомічності. Щойно перевдягнула його, перестелила ліжко, бо вологе (вперше таке сталося), щойно знову повернулися до хати знадвору, щойно лягла і заплющила очі, а він знову кличе. Гукає, як вчитель у школі, за прізвищем. Дівочим. Немов викликає до дошки.
 
Аж у сусідній кімнаті рипнуло ліжко, увійшов заспаний син. Лежи, сказав до матері, повів батька надвір.
 
До четвертої ранку не було спокою. Вешталися туди-сюди, міряли тиск, давали пити заспокійливі таблетки, готували чай, вкладали Віктора в ліжко, накривали двома ковдрами, йому було холодно, забирали верхню ковдру, бо жарко, знову накривали… Лише на світанку напад агресії та нічного неспокою помалу стишився, усі поснули.
 
Святково вбрані люди вранці проминали обійстя, йшли до сільської церкви, глипали упівока на розвішане на мотузках прання. У церкві дзвонять, а тут показово порушують сільський закон громади — перуть у неділю, ще й ковдри, наче не можна почекати до завтра. Де встид?
 
Місцеві до приїжджих озиваються: «Дай Боже щастя!». «Дай Боже і вам!» — їм у відповідь. Галі вчувається прихований докір у поглядах. Вона й собі не ховає очей: не дивіться осудливо, люди. Ви йдете до церкви, до Бога, а він геть усюди, не лише, де вівтар; він зараз і тут, де перуть у свято, бо не все так є, як видається.
 
Так подумки відказує, а люди думають своє, де від незнання до осуду — два кроки.
 
З ґанку видно, як сонце піднімається над полониною чимраз вище і вище, а ввечері, з веранди — як воно розлого й урочисто заходить за гору. Їхали в райську місцину, у спокій, але не знайшли його. Потрапили до пекла в раю.
 
Із тієї поїздки, з першої ночі в горах, почався новий етап у житті. […]
 
Вам може бути цікаво
«Сад відпливає»: презентація книги Іди Фінк у Тернополі
«Залишаюсь українцем»: жива книга спогадів Богдана Гаврилишина
«Сад відпливає»: презентація книги Іди Фінк у Львові
Школа в житті та книжках: онлайн-розмова з авторками книг для підлітків
Яскравий світ поезії для найменших читачів
Онлайн-презентація книги «Селфі в Парижі»
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати