0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Уривок із книги Ернеста Гемінґвея «Сніги Кіліманджаро»
«Сніги Кіліманджаро» — це вже десята книга Ернеста Гемінґвея, якою Старий Лев потішив своїх читачів. Збірка короткої прози письменника у перекладі Катерини Міхаліциної та з художнім оформленням Антона Селлешія уже в продажу, тож радимо поспішати в книгарні!
 
Оповідання Гема глибокі, лаконічні та емоційно наповнені. Вони вражають глибиною та безпомильною точністю образів. Розповідають про втрачені можливості та жагу до життя, любов та біль минулого, зневіру і надію. З одним із цих оповідань пропонуємо вам ознайомитись просто зараз.
 
***
Старий біля мосту
 
При дорозі сидів літній чоловік в окулярах у сталевій оправі та закіптюженому одязі. Через понтонний міст сунули візки, вантажівки, чоловіки, жінки і діти. Запряжені мулами візки, похитуючись, виїздили на стрімкий протилежний берег — солдати підштовхували їх за спиці коліс. Вантажівки буксували на підйомі, а тоді хутчій вирушали якнайдалі звідси, селяни брели дорогою по щиколотки в пилюці. Але старий сидів і навіть не думав рухатися. Змора не давала йому іти далі.
 
Моїм завданням було перейти міст, дослідити передмостове укріплення з того боку і з’ясувати, до якого пункту просунувся вже наш ворог. Я виконав доручення й повернувся назад. Візків на мості було тепер значно менше, а пішоходів і зовсім мало, але той старий так і не зрушив з місця. 
 
— Звідки ви? — запитав його я.
 
— Зі Сан-Карлоса, — відповів він і усміхнувся.
 
Це було його рідне місто, згадка про нього справила старому приємність і викликала усмішку.
 
— Я доглядав тварин, — пояснив він.
 
— А, — сказав я, хоча й не цілком зрозумів, про що йому йдеться.
 
— Так, — продовжив той, — бачте-но, я залишився там, щоб дбати про тварин. Тому пішов зі Сан-Карлоса останнім.
 
Старий не був схожий ані на вівчаря, ні на пастуха, я окинув поглядом його чорний закіптюжений одяг, сіре закіптюжене обличчя, окуляри в сталевій оправі й запитав:
 
— І що то були за тварини?
 
— Та всякі, — відповів старий і похитав головою. — Але мені довелось їх покинути.
 
Я оглядав міст і дельту річки Ебро, що нагадувала африканські терени, міркував, скільки ще мине часу, перш ніж ми побачимо ворога, і воднораз насторожено прислухався: ану ж вдасться почути найперші звуки, що свідчитимуть про початок того загадкового явища, яке називають виявленням супротивника; а старий і не думав підводитися.
 
— То що то були за тварини? — запитав я.
 
— Їх було всього троє, — пояснив старий. — Дві кози і кіт, а ще чотири пари голубів.
 
— І вам довелось їх покинути?
 
— Атож. Через артилерію. Капітан наказав мені забиратися, щоб не потрапити під обстріл.

— А родичів у вас немає? — запитав я, дивлячись на дальній край мосту, де кілька останніх візків швидко котилися вниз береговим схилом.
 
— Ні, — відказав старий, — тільки тварини, яких я перелічив.
 
За кота я спокійний, той не пропаде. Кіт може сам про себе подбати, а от про інших мені й думати страшно.
 
— Ви на чиєму боці? — запитав я.
 
— Ні на чиєму, — відповів старий. — Мені сімдесят шість років. Я пройшов дванадцять кілометрів і більше, здається, ні кроку ступити не годен.
 
— Тут погане місце для привалу, — сказав я. — Як матимете силу, підніміться дорогою до розвилки на Тортосу, там їздять вантажівки.
 
— Я ще трохи посиджу, — мовив він, — а потім піду. Куди їдуть ті вантажівки?
 
— У бік Барселони, — відповів я.
 
— Я в тій стороні нікого не знаю, — сказав старий, — але дуже вам дякую. І ще раз дуже вам дякую.
 
Він поглянув на мене порожнім стомленим поглядом, а тоді додав, бо повинен був поділитися з ким-небудь своєю тривогою:
 
— Знаю, з котом нічого не станеться. За кота можна не хвилюватися. А от інші... Як думаєте, що буде з іншими?
 
— Ну, мабуть, їм вдасться все це пережити.
 
— Ви так гадаєте?
 
— Чому б і ні, — відказав я, дивлячись на протилежний берег, де не було вже жодного візка.
 
 
— Але що вони робитимуть, коли почнеться обстріл? Та ж і мені наказали забиратися через той обстріл.
 
— Ви не замкнули голубині клітки? — запитав я.
 
— Ні.
 
— Тоді вони полетять собі.
 
— Так, справді, вони полетять. Але інші... Про інших страшно й подумати, — мовив старий.
 
— Якщо ви вже відпочили, то я піду, — відказав я. — Вставайте і спробуйте пройтися.
 
— Дякую, — відповів старий, звівся на ноги, хитнувся з боку в бік і знов навсидячки гепнув у куряву.
 
— Я дбав про тварин, — сказав глухо, але вже не до мене. — Я просто дбав про тварин.
 
Більше я нічим не міг йому зарадити. Була великодня неділя, і фашисти підступали до Ебро. День був сірий і понурий, але низькі хмари не давали піднятися ворожим літакам. Це, а ще той факт, що коти можуть самі про себе подбати, — ото й усе, чим доля ощасливила цього старого.
 
 
Вам може бути цікаво
Знижка 20% на книгу «Фієста. І сонце сходить» Ернеста Гемінґвея!
Онлайн-презентація книги «Селфі в Парижі»
Яскравий світ поезії для найменших читачів
Даруємо знижку 20% на книжку тижня: «Середня стать»
Вірш дня. Юлія Мусаковська
Четверта осінь Старого Лева на Порізній: день народження книгарні-кав’ярні
stary_lev Стежити
дописів читачів