Убивства, зникнення та інші принади для затишного зимового книговечора
Синьоок Тетяна
31.01.2020
У цього автора персонажі виписані широкими мазками: якщо письменник, то супервідомий, якщо дівчина, то в неї закохається половина героїв. Якщо ж убивство, то підозрюваним буде кожен, а виявиться «ох нічого ж собі!».
Йдеться про книги «Правда про справу Гаррі Квеберта»,
«Зникнення Стефані Мейлер» та «Книга Балтиморів» Жоеля Діккера. Ці романи об'єднує не тільки обсяг, великі драми маленьких містечок і максималістські каруселі характеротворення, а й типове для автора вгризання у минуле: сюжетна перемога і поразка водночас.
На мій погляд, поразка в неправдоподібності: люди не завжди пригадають, що їли на сніданок, зате персонажі Діккера згадають, який візерунок був на хустинці дівчини, що зникла кілька десятиліть тому, а перед зникненням зайшла до кав'ярні на лате з карамеллю.
У принципі, це єдиний, на мій смак, суттєвий недолік прози Жоеля Діккера, і він не перевершує переваг. Надто якщо ви приймаєте правила гри детективів, яких літературні боги особливо щедро наділили квотою умовності.
Про Гаррі Квеберта писано-переписано, а віднедавна іще й знято (красиво і нудно). Із цієї книжки варто починати знайомство з творчістю Діккера. Красива янголоподібна дівчина, у яку перезакохана половина парубоцтва?
На раз-два-три здогадайтеся, якого розміру таргани водяться в її білявій голівоньці і якої жахливої травми любовно приберіг для своєї намистинки автор.
Те саме у «Зникненні Стефані Мейлер»: якщо всі докази вказують на людину, а всі пазли сходяться, звісно, вбивця не той хлопець. Може, одержимий режисер, може, поліцейський, може, дружина мера (а ні, її вже вбили), може, повія... Але не той, на кого всі подумали. І убивство, ясна річ, сталося двадцять років тому, але автор шліфонув читача новим убивством, щоб ефектніше було.
Джесс Розенберґ – поліцейський з бездоганною репутацією: жодної нерозкритої справи за всю тривалу кар’єру! І ось перед поважним виходом на пенсію раптом лист від журналістки, що стверджує: одну справу він таки не розкрив, а засуджена два десятки років тому людина – невинна.
Як і в «Правді про справу Гаррі Квеберта»,
перед читачем виринає калейдоскоп персонажів маленького мальовничого містечка, за кожним з яких – своя історія. І свої приховані мотиви до вбивства. Особливої краси детективу додає ось той твінпіксівський антураж, де за красивими фасадами виблискують язички родинного пекельця.
«Книга Балтиморів» інакша. Це Драма, а не детектив. Уявіть чотирьох нерозлийвод, чиє випещене під сонцем дитинство минає в люблячій домівці заможних батьків. У їхніх життях бракує хіба занудного спокою, а так вони – суцільне втілення дружби, непосидючості, відданості. Але ж за третьою книжкою нам відомо: до кінця автор не пошкодує для персонажів усіх найжахливіших жахіть. Питання тільки: чому так станеться? Коли почнеться?
Про кожну з книжок Жоеля Діккера хочеться сказати банальне: «… тримає в напруженні до останньої сторінки, і відірватися абсолютно неможливо». І зовсім не потрібно відриватися, надто посеред зими, коли вечори як ніколи придатні для «смакування» грубих томів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно