«Світ у вулкані. Срібний і червоний»: уривок із книги Ольги Максимчук

•Максимчук Ольга

Максимчук Ольга 20.04.2021

«Срібний і червоний» — перша книга із дилогії «Світ у вулкані» Ольги Максимчук, яка переносить читачів у фантастичні світи і пригоди.

Герої книжки Марко і Сонька Бруми — звичайні третьокласники, які навіть не підозрюють, що незабаром у їхньому житті з’явиться великий білий птах. На його крилах вони помандрують у неймовірну пригоду. Близнюків чекає жерло прадавнього вулкана, загадкова країна Кремантура, зустріч з моторошними Сірими і великі таємниці минулого.

Це історія про великий двобій зі страшною Яммою — місцем, яке хоче знищити цей світ. Хто з персонажів виявиться зрадником? Хто загине? Хто виживе? Три різні пригоди сплітаються в одну-єдину історію боротьби Добра і Зла тривалістю в тисячоліття. Хто переможе – дізнавайтеся у книзі, а зараз пропонуємо почитати фрагмент із історії.

***

Щойно засіріло небо, вони знову рушили вперед. Утім, точніше було б сказати — вгору.

О, таких скель Агава ще не бачив. Між камінням звивалася вузька непевна стежка. Кінь уміло знаходив її і швидко просувався далі. Якимось дивним чином стежинка весь час зникала: ось щойно була, тягнучись аж ген до того закруту вгорі, а зараз — хоч як верти головою — немає її. Мов у землю пішла. Лише гострі камені попереду перегороджували шлях. Тоді Іскра зупинявся, примружувався й пильно дивився навсібіч. І щоразу знаходив продовження стежки в геть несподіваних місцях. Десь збоку чи аж по той бік розщелини, через яку моторошно було стрибати, а то й узагалі позаду. Часом стежка роздвоювалася, й тоді кінь довго обирав, на яку саме ступити. Отак, то швидко, то зважуючи кожен крок, вони підійма-лися дедалі вище. Кінь ішов вперто й затято. Здавалось, якась невидима сила штовхає його до вершини. Агава спочатку їхав верхи, та чимраз частіше йому доводилося йти пішки. Занадто вже стрімкі схили височіли перед ними.

Світ у вулкані. Срібний і червоний обкладинка

150 грн

97 грн

Сонця того дня не було. Уже й сам день добігав до кінця, а вони все йшли. Агава раптом подумав, що сьогодні він уперше за багато часу не бачить ані сонця, ані снігу. Пригадав, яка щедра була цьогорічна зима. У його уяві постала вулиця Ясна, шкільне

подвір’я, Олелько та Сонька Брум. Яким далеким було все це зараз! Він озирнувся й аж присвиснув. Таки височенько вони забралися! Навколо — і під ногами, й над головою — все було однаково сіре. Як тихо тут. Як порожньо... Не видно ні птахів, ні жодної іншої живності. Згадавши біле пухнасте Пивне поле, Агава з жалем зітхнув і потягнув ноги далі.

Думаєте, оце й усі випробовування, які випали нашим подорожнім на сьогодні? Аби ж то!

Усе навколо раптом задвигтіло. Кінь став як вкопаний, а за ним і Агава. З-під ніг покотилися вниз дрібні камінці. Через мряку нічого не можна було розгледіти — але десь угорі, саме там, куди вони йшли, щось відбувалося. Повітря загуло, загриміло, а тоді на них

ринули потоки брудної води. Певно, на вершині гори біснувалася гроза.

— Почалося, — тільки й промовив кінь. Він тривожно шмагонув повітря хвостом і ще швидше подався вперед. Тепер Агава вже ледь встигав за ним, захекано стрибаючи з каменя на камінь. Аби лиш не втратити Іскру з очей. Аби лиш не відстати...

Іти стало значно важче — під ногами був слизький мокрий камінь. Повітря загусло ще більше. Тепер воно було схоже на брудний, помийного кольору кисіль. «Хіба так має бути під час дощу? — тяжко дихаючи, думав Агава. — Хіба не повинне повітря бути чистим і прозорим? А тепер, здається, ще й смердить чимось смаленим».

Він втягнув носом повітря — так і є, якийсь неприємний запах поширився довкола. Та хоч як вдивлявся, не побачив ані диму, ні вогню.

Хоч як Агава старався не відставати, кінь таки відірвався і зник десь угорі. Хлопчина залишився сам. Навколо знову стояла тиша, моторошна і гнітюча. Гроза ущухла. Ледь пересуваючи ногами, хлопчик уперто дряпався вгору, намагаючись уже ні про що не

думати. Скільки минуло часу — невідомо. Він насилу переставляв ноги. Падав, підводився й падав знову. Коли, зціпивши зуби, він дотягнувся до величезного каменя над собою й з останніх сил перекинувся через нього, в голові промайнуло: це все.

— Це все, Агаво. Ми прийшли, — почув він поруч.

Із-під липкого, мокрого від поту рудого чуба блиснуло два вогника. Агава роззирнувся й побачив, що далі гори немає. Небо над ними було таке ж сіре, як і камінь, тому він і не збагнув, що це вже вершина. Але яка!

Здавлений стогін вирвався з хлопчикових грудей.

Це була звичайнісінька порожня вершина. Холодна і мовчазна, пласка, як велетенська тарілка. Жодного каменя, щілини чи бодай якоїсь подряпини, що могла б слугувати таємним знаком — нічогісінько.

«Оце й усе?» — тільки й подумав Агава. Його тіло тремтіло з утоми, проте розум швидко оцінював ситуацію. Що це за місце? Звідкілясь він уже знав його. Що вони тут шукають? Нащо дряпалися на цю неприступну холодну, а головне — порожню гору? Невже

Іскра помилився?

Він підійшов до коня. Той стояв на краєчку скелі й пильно дивився кудись униз.

— Ну? — запитав хлопець.

Кінь здригнувся, наче виринувши зі своїх думок, і здивовано подивився на малого.

— Іскро! Що далі? — перепитав той.

Іскра переступив із копита на копито, і якось дивно поглянув на хлопця:

— Далі?

Він думав. Цей малий і гадки не має про те, що буде далі. Авжеж — він упевнений, що з ним зараз відбувається щось неймовірне. Що йому зараз важко. Що він, ковіньку йому в копита, вчинив щось неможливе, видряпавшись на цю гору! Ех, Агаво... Хлопчику... Ти й уявити собі не можеш, що це ще навіть не початок! Що вже за кілька хвилин...

Кінь мотнув головою. Він знав, що від цього хлопчика залежить дуже багато. І був переконаний, що Агаві усе під силу. Одначе... йому хотілося вберегти малого від усіх пригод, що так невблаганно на них насувалися. Якби він міг, то без вагань повернувся б назад. Він залюбки сказав би, що помилився, й переніс би Агаву в те безтурботне спокійне життя, де

вуличні розваги чи контрольні з математики були найбільшими пригодами.

Але він знав, що назад дороги нема.

«Як сказати малому, що від нього залежить майбутнє світу?» — подумав кінь.

Агава продовжував запитально дивитися йому в очі. Й Іскра вирішив: не зараз. Ще не час.

Він просто підставив хлопцеві спину й коротко мовив:

— Сідай.

— Сідати? А куди ж ми?.. — почав було Агава.

— Сідай! — вдарив копитом Іскра. І хлопець з останніх сил перекинув ногу через спину коня.

Вони стояли на вершині великої пустки. Малі. Крихітні серед цього безмежного всесвіту. Сіра пелена підозріло дивилася на них — здавалося, тут ніколи досі не було жодної живої душі. Тиша стояла така, аж забивало памороки. Ані звуку, ані шелесту. Хмари бундючилися над ними і під ними, ховаючи за собою щось. Агава обійняв ногами коня, поклав свою маленьку долоню Іскрі між вуха. Якесь нове відчуття раптом виникло в його тілі. Хлопчик намагався вловити його.

Щось тихо шуміло. Дзвеніло. Текло. Ні — це було не ззовні. Це відбувалося в ньому. І ще десь... Де? І що саме?

Тільки він й Іскра стояли тут, самі-самісінькі. І зовсім просто, без жодних вагань, Агава раптом зрозумів, що це за звук.

Це текла їхня кров. Гаряча, смілива. Однакова в нього і в цього червоногривого коня. Вона пульсувала, гріла тіло і наливала його силою. Агава почув, як у крові дзвенять міріади маленьких блискучих іскор, розганяючи її ще більше.

А поверх того тихого дзвону голосно і глухо, мов два тимпани, відбивали швидкий ритм їхні серця. Хлопчик побачив, що сіру мряку довкола них раптом почали заповнювати маленькі червоні іскри. Такі самі, як там, у нього в кімнаті.

Він відчув, що тіло його зробилося сильним і легким. Почув, як напружився під ним Іскра.

Агава занурив руки у шовковисту гриву, міцно затиснув її між пальцями і випустив у небо войовничий вигук:

— Ул-ла!

Кінь щосили вдарив копитом і стрибнув зі скелі униз.