0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
«Шипшинове намисто» Ірини Савки. Уривок з книги
Днями серію короткої прози «Видавництва Старого Лева» поповнила книга, яка зачіпає найглибші струни людської душі і вчить людину любити своє життя попри будь-які перепони.  Це збірка новел Ірини Савки «Шипшинове намисто». І щоб поринути в атмосферу «намиста» людських життів, справжніх життів, з коханням, втратами, розчаруванням і близькістю, - читаймо фрагмент з книги.
 
*** 
 
Ох ця любов, любов...
 
Пристрасно-непередбачувана, полиново-гірка, надмірно солена. Як її тільки називали. І досі немає точної формули, точного виміру, правильної відповіді, яка вона справжня, яка найдосконаліша. Може, ця — дивна і незбагненна, гірко-солодка, хіба їм...
 
Широким лікарняним коридором майже бігцем везли жінку до операційного блоку. Поруч бігла медсестричка, підтримуючи крапельницю, за нею, важко дихаючи, поспішала худенька літня жінка зі зчорнілим лицем.
 
— Врятуйте дитинку, — жебоніла молода жіночка, звертаючи великі карі очі на медиків.
 
— Врятуйте доньку, — просила літня. — Купа дітей вдома, хто дасть їм раду?
 
Ледве квилила впалим голосом:
 
— Я вже не можу, сил більше нема.
 
Обидві розуміли складність становища і кожна боролася за своє найближче, кровне...
 
У Люби ніби крила виросли, коли Любомир їй освідчився. Вони приховували своє кохання і зустрічалися потайки, може, щоб не зурочити. Впивалися одне одним, байдуже було до всього на світі, а що мали спільний корінь імен, то думали, що це талісман, їхній оберіг і щастя само стелиться до ніг.
 
Сорочка, весільна сорочка для коханого мала бути найкращою, неповторною і обов’язково голубо-синя, як його очі. Ті очі під стріхою світлого чуба були, як джерельця тепла і радості. Принаймні вона так думала і так хотіла.
 
Люба жменями вихлюпувала своє почуття, нерозтрачене і подароване лише йому.
 
Запрошення погостювати у місті, де вчився на останньому курсі Любомир, прийняла з радістю.
 
— Вдягни цю теніску, тобі гарно в ній, — попросила, коли збиралися гуляти містом.
 
— Ні, занадто строката, — відповів одразу.
 
Не заперечувала, хоча так хотіла цього маленького послуху, а коли їхали гомінким тролейбусом, не втрималася і нагадала:
 
— Даремно ти не вдягнув отієї теніски. Так сонячно сьогодні й строкато, як ти кажеш.
 
Ясно всміхнувшись, припала до його плеча. Не зауважила, як звузилися недобрим сталевим блиском красиві голубі очі коханого.
 
На найближчій зупинці він байдуже кинув: «Бувай», — і широкі двері тролейбуса зі скрипом за ним зачинилися.
 
Оторопіла, стояла, як маленька скривджена дівчинка, здивовано піднявши брови. Їхала в невідомість у чужому незнайомому місті.
Спершу думала, що це невдалий жарт, що на кінцевій він зайде в салон або подасть руку при виході. Спорожнів тролейбус, Любомир не повернувся.
 
Вранішнього потяга додому чекала на вокзалі. Всю ніч перекидала думками — осуджувала, виправдовувала, шукала причини цього вчинку і не знаходила.
 
Приїхавши через два тижні, Любомир, ніби нічого не сталося, покликав її на побачення.
 
Думала, запротестує, викаже все, що наболіло, та лише сумно всміхалася і не зважилась на протест. Може, тому, що вже не почувалася самотньою, бо ж так хотілося заглядати в ті сині очі її Любомира.
 
Минеться, заміситься прикрість весільним короваєм, на чубку якого самі лише квіти і смачні пташки з розпростертими крильцями, що ніколи не злетять.
 
А вона знову летить у весільному гаморі, у піснях і побажаннях, роздаючи всім свою радість.
 
— О-о-х-х... — покотилося серед молодиць, коли традиційно розбивали весільну тарілку, проводжаючи до шлюбу молодих. — Цілісінька, ніби з криці. Не розбилася, чуєте? Чому? А як же щастя?
 
— Недобре це, — переглядалися.
 
І ще раз хряснула мати тарілкою, та лише край надщербився. Що за дивина, таке майже не буває. Щербина, клаптик, окрайчик. Що мало бути, того ніхто не знав та й забулося, затанцювалося, завеселилося і вилетіло з пам’яті...
 
Чоловік переконав Любу, що найкраще їм буде у нього. Новий будинок, просторий, поживуть для себе, місця вистачить.
 
Слухалася — бігала на роботу, поралася вдома. Відмітала чоловікову байдужість, що вже яскраво проглядалася, зверхні погляди свекрухи, а надто — їдкі кольки брата. Чому він її так незлюбив, не знала.
 
Почувалася чужою. Вечорами в’язала для чоловіка светра. Свекруха запропонувала взірець на свій смак.
 
— Гарний, але я хочу інший, — розгорнула рукав, — Цей виразніший.
 
Неочікуваний удар, як лезо бритви, обпік щоку.  Брат Роман учив невістку не заперечувати матері навіть у таких дрібницях. Любомир стояв поруч, їдко звузивши кутики губ.
 
— За що?! — навіть плакати не могла.
 
Зимовий вечір вигнав її, принижену і знищену, з цієї багатої хати, що раптово стала чужа, непривітна і куди не було вороття.
 
Йшла до мами в другий кінець міста і боялася, що по дорозі народить своє перше і таке жадане дитя.
 
З полового будинку її забирала мама. Чоловік не приходив, не вітав її з донечкою. Сама купала, співала колискових, шила чепчики і тішилася першим словом — «мама». Її Світланка заповнювала весь гіркий простір, приглушувала образу, що потроху рубцювалася.
 
Той літній день не віщував біди. Спиналася на ноги Світланка і сідала у пухнасту траву, коли на подвір’ї з’явився Любомир — так, ніби ще вчора тут празникував. Мимохідь глянув на доньку, засвітив знайомою приязню в очах.
 
— Збирайся, — кинув у Любин бік. — Підемо додому, там вам буде краще. Ти ж моя жінка, нащо людям перемивати наші горшки?.. Досить, — додав, ніби ставив на чомусь крапку. 
 
Мовчала. Потім ледве вичавила з себе:
 
— Якщо ми тобі потрібні, приходь до нас, усі помістимося.
 
— Збирайся, — раптово заклекотіла лють в синіх очах. — Збирайся, — цідив крізь зуби. — Я не прийшов, щоб десять разів повторювати, чи ти забула, що досі моя жінка?
 
Вона не забула, як забути, хоч всередині все тремтіло. Сказала майже ствердно, посмілівши:
 
— Я у себе вдома і ти теж можеш бути з нами, якщо нас любиш, чого відгороджуєшся?
 
Вона хотіла нагадати йому, що у них була любов, що он Світланка вже дибуляє і що вона й досі його… Не встигла вимовити цього слова, впала від першого удару. Далі не пам’ятає нічого. Не пам’ятає, як кинув її худеньке безвольне тіло на тачку, що стояла на подвір’ї, і повіз городами до річки. Топити чи відливати — ніхто би цього не второпав. Але люди, кругом люди, білий день та й міліція — на диво — вмить. Хто викликав, їй було байдуже, як і «швидку», що приїхала справді швидко. Опухлі губи, крізь щілинки очей жалюгідні сльози чоловіка — це перше, що побачила, прийшовши до тями.
 
— Прости, не розрахував, дуже розізлився. Я хотів, щоб ти мене слухалася. Якщо мене посадять, — ховав очі, — дитина не матиме батька. Скажи, що ми помирилися. Я більше й пальцем тебе не зачеплю, обіцяю.
 
І таки сказала, простила, хоч тепер більше зо страху, ніж із любові. Була впевнена, що все відійшло, відболіло.
 
Але ж ні! Знову таємні побачення, як колись на березі річки, де верболози й латаття.
 
Може, це якась магічна сила, може, ворожба чи дивна любов, коли забувається жаль і лише красиві мрії на видноколі — досі там; може, збудуться ті гарні химери, що маряться ночами, коли друга подушка поруч, і холодна.
 
Так у верболозах між лататтям і синочок про себе нагадав. Сергійка тато теж не зустрічав.
 
Дівчата з роботи принесли крокуси і перші підсніжники. Щеміло в душі, але було звично, Люба знала, що ця байдужість — для неї, і вона мусить з нею зжитися. Зрештою, вона вже зжилася, а хлопчик — це радість, це син. Може, щось розтопиться в серці цього крижаного чоловіка, який за документами її муж і батько її дітей. Вона ще вірила.
 
Виходить, їй дістався той маленький шматочок щастя від весільної тарілки, той кавальчик, а може, той більший? Хтозна.
 
А що, як це Любомир отримав ту відколоту щербину й не може упокорити свого серця, якщо воно в нього є.
 
А скільки людських обмов і здогадок довелося пережити без жодного захисту. «Безхарактерна кваша, квасниця, безвольна м’якушка», — обзивала себе подумки і колисала ще одну донечку — синьооку білявочку Оленку. Вірила, що, побачивши донечку, цілковите своє відтворення, Любомир припинить це багаторічне відчуження і обніме їх усіх.
 
— Не чекай добра від нього, — час від часу гуділа баба Явдоха. — Чим горнень накипів, тим буде смердів.
 
Чому воно так? Пережила осуд, зневагу, велику багаторічну незбагненну для самої себе любов. Уже не до того чоловіка, що є чи був її мужем, а власну, жертовну, самозречну — материнську. Очі її діток випромінюють світло і добро, вимолене, вистраждане нею...
 
До палати зазирнув гомінкий сірий лікарняний ранок — боляче вмирати. Схилена постать мами. Раптом у відчинених дверях палати її малеча, її діти, усміхнені, стривожені, а за ними позаду... невже? О, диво, — Любомир із Оленкою за ручку. Чи сниться? Чи марево, чи дійсність?
 
Він іде, іде до її ліжка, щось говорить, ні, шепоче. І очі колишні, давно приспані й такі знайомі, не забуті.
 
«Прости», — складаються губи, «прости», — просять очі, такі рідні у її незбагненній любові, в її окрайчику чи, може, в цілому полумиску, заповненому вщерть!?
 
 
Вам може бути цікаво
Презентація книги «Кохання. Життя і смерть з Біллом Евансом» у Львові
Реалії і магія «Магнетизму». Розмова із Петром Яценком у Львові
Книжковий клуб Старого Лева: обговорення книжки Ернеста Гемінґвея «Фієста. І сонце сходить»
Знайти себе в сюжетах: різні історії про різних жінок
Автограф від Євгенії Кузнєцової та знижка -15% на книгу «Спитайте Мієчку»
Даруємо знижку -20% на книги Елізабет Ґілберт «Місто дівчат» і «Їсти, молитися, кохати»!
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати