Рудий Сержант. Анджей Стасюк
Стасюк Анджей
01.08.2014
Твір «Рудий Сержант» зі збірки «Галицькі оповідання» Анджея Стасюка, яка незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева». На обкладинці – картина Дениса Кравця.
***
Рудий Сержант
Рудий Сержант сидів при письмовому столі і дивився у вікно. Дощ падав від самого ранку. Дахи хат стали темними і блискучими. Службовий УАЗ, поставлений вранці там, де завжди, нагадував зеленавий острівець посеред сірого озера. Сержанта це трохи непокоїло: вода напевно не зійде до вечора, а йти до когось і просити калоші, то якось трохи не те. Може, реквізиція? Він мотнув головою і відігнав цю думку. Налив рештки холодної кави, увімкнув вентилятор, але відразу його вимкнув. Подумав, що вже можна було б вмикати світло і випередити настирні сутінки, але на вікні не було фіранок, а він не хотів виглядати кимсь, виставленим на огляд. Від Нижньої над’їхала вантажівка. Він уважно придивлявся до неї, але та везла тільки дощ. Підвівся і підійшов до вікна, щоб хтось, будь-хто, побачив у темній шибі біле обличчя, яке за всім пильнує. На протилежній стороні шосе стирчав бетонний обеліск з червоними літерами PPR. «Z» вже хтось відбив – завертаючи час або навпаки, підганяючи. Це було рік тому, троє пацанів на мотоциклах, вже темніло. Він вийшов, вони побачили світло у відчинених дверях, кинули в його бік кілька брутальних слів, штурхнули свої машини – такі мотоцикли легко заводяться – і сержантові залишився тільки червоний шолом, покинений на землі. Він зачинив його у шафі і більше до цього не повертався.
Так, калоші, подумав сержант. Вийшов у коридор, зазирнув до комірчини, де стояли мітли, різне дрантя і ровер. Знайшов тільки важкі чорні черевики від польової форми. На біду могли б бути. Повернувся до кабінету. Телефон мовчав. З відкритого сейфу звисав чорний ремінь – десь там вглибині лежала кобура з пістолетом. У мушлю капала вода з крану. Основним складником служби є непорушність – думав Сержант, крокуючи від стіни до стіни. Його кроки повторював скрип підлоги. Він вдарив кулаком у відкриту долоню.
О цій порі він повинен би вийти, у фуражці, одна рука в кишені штанів з пістолетом, і тінистою стрімкою вуличкою дійти до сонячного циферблату ринкової площі, на якій костел позначає полудень, шинок – шосту годину, на третій розміщений магазин, а з дев’ятої від’їжджають автобуси. Нероби і громадяни стовбичать або нишпорять, наче рухливі секунди. Єдина лавка завжди була місцем Юзька, який залишав свій п’яний трактор на рогатках, сідав тут і чекав, поки трапиться якийсь приятель або нічого не трапиться. Відколи Юзек помер і перестав приходити, його місце зайняв Едек, і Рудий Сержант завжди затримувався на кілька хвилин, а Едек розповідав те, що знає, натомість очікуючи, що Сержант буде знати трохи менше про нього.
Але сьогодні не так. Костельна вежа не кидала тіні, було порожньо і ринок нагадував радше водяну клепсидру. Потічки води текли похилою бруківкою із заходу на схід, проникали у провулки і найкоротшим шляхом збігали до ріки.
Сержант подивився на електричний чайник, який стояв на підвіконні. З паперового пакету вибивалася застигла нитка цукринок. На сипкій купці сиділа муха і крутила в лапках матову крихту. Сержант намагався зрозуміти, яким чином ця легка, майже безтілесна істота дає собі раду з ребристою і твердою речовиною. Він наблизив до мухи долоню, але не встиг зауважити, чи вона полетіла зі своєю здобиччю, чи полишила її. Кілька кристаликів зсунулося з горбика, а на місці старту утворилося маленьке заглиблення.
Від Нижньої, дорогою серед згорблених похмурих верб, їхав «жук». Подертий брезентовий тент лопотів, як плащ вершника з потойбіччя. Це Дзюнек -- подумав Сержант і настроїв приймач на іншу частоту. Радіо Жешув пускало Нірвану, тож він помандрував шкалою далі. RMF було ледве чути. Третій канал давав Ніка Кейва, Сержант повернувся до Жешува, а потім злапав Братиславу і залишив її. В нерухомому повітрі звуки цимбалів, скрипок і басів поширювалися так, неначе з’явилися хмари комах. Суцільне бриніння, гудіння і тріскотіння. Від цього ставало якою задушливіше. Сержант розщепив на мундирі два гудзики і один відразу защепив. У калюжі між колесами УАЗу плавали качки. Це виглядало зовсім несерйозно.
Може, слід розпорядитися, щоби хтось привів і прив’язав пса, але з качками цей номер не пройде – подумав він. Птахи зникали під днищем машини, з’являлися знову, гралися в дах, хатку або міст.
Десь зліва, з ринку, лунав високий напружений гуркіт двигуна, і за мить з’явилася машина Яна Залатая. На кабіні була встановлена брезентова буда, дашок з тканини доторкався до водія, але південний вітер здував лінії дощу і жбурляв їх під брезент. Старий мотоцикл спинався дірявою стрічкою асфальту в керунку Нижньої, його вже заслонили верби, мокре повітря поволі розчиняло лемент машини.
--Бог з ним, -- подумав Сержант, -- Можливо, він тут найпорядніший, хоч не має ні права водіння, ні реєстрації.
Ян Залатай саме минав кам’яну фігуру ангела, яка в погожі дні біліла на своїм пагорбку, готова відлетіти, але тепер стала важкою, бурою, з опущеними і намоклими крилами. Далі не було вже нічого. Землю і небо з’єднував якийсь невидимий шов. Залатай, мабуть, знав якусь діру у цій заслоні, якийсь таємний перехід на інший бік, в долину із завмерлим пегеером, де довгими, мов поїзди, стайнями гуляв вітер, видуваючи рештки запаху тварин, а у вікнах замість шиб розвівалися великі павутини.
--Ех, -- промовив Сержант, -- і для чого все це було.
Музика в радіо закінчилася. Тепер говорили словацькою. Він вимкнув приймач, всівся перед письмовим столом, висунув шухляду, вийняв канапку, розмотав білий папір і почав їсти. З іншої шухляди видобув «Новини». Розклав газету і занурився в читання, час від часу струшуючи примарні крихти. У шинку в Журавиці хтось порубав сокирою умивальник і кран, під Медикою трактор сам переїхав свого власника, на мості у Нагнайові вже два тижні лежить мертвий пес. Життя набирало різноманітної форми, воно втілювалося, покидало тіла тварин і людей, сьогодні дощить, післязавтра перестане, вище відомо чого не скочеш, треба ще з годинку посидіти, щоби громадяни почувалися безпечно, і щоби безкарність не стала другою натурою того чи іншого. Він перейшов до спортивної колонки. Третя ліга змагалася у своєму замкнутому колі. Сержант задоволено подумав, що тут нема нічого такого як стадіон чи команда, бо натовп вболівальників, навіть третьої ліги, може бути некерованим, а що він може протиставити ентузіазмові – службовий Макаров, строгу інструкцію щодо застосування зброї, одну палицю і пінний вогнегасник у відділку. Мусив би переконувати, закликати до спокою і наполягати, щоби розійшлися, а це його жахало. Бо Рудий Сержант був сором’язливим і цілковито губився перед авдиторією.
Йому стало холодно. По підлозі війнуло протягом, ріг газети піднявся і опав. Посеред кімнати хтось стояв.
--Громадянине, що це ви до управи, як…Двері треба закривати.
Прибулець ступив вперед. Мокре сіре світло з вікна затрималося на його обличчі і застигло матовим полиском. Сержант мружив очі, засліплені білизною газети.
--В якій справі? – Сержант сховав недоїдену канапку до шухляди, а другою рукою провів по ґудзиках мундиру. Намацав два не защеплені. Блискавично, з багаторічною вправністю пропхав їх у дірки, виструнчився у кріслі, поручні затріщали, і тоді його погляд, немов налаштований об’єктив, нарешті навів різкість.
--Якось так від тебе дме, -- сказав Рудий Сержант.
--Але ж я замерз, -- відповів Косьцєйний.
--Ну, так, але тепер тепло. Мав би зігрітися.
Вони сиділи навпроти. Один рум’яний, обвислий, від невпевненості на чолі проступали краплі поту; інший -- як дерев’яний, як нерухома постать у кріслі, і жодного поту, хоч волога осідала на його обличчі, як на принесеній з холоду пляшці. З гори їхала коротконоса «прага». Ялинові колоди мали колір тютюнового диму.
--Гацек, -- подумав Сержант. --це точно лівак, -- але він нічого не зробив, лиш почав складати газету. Спочатку навпіл, потім на чверть, тоді ще і ще. Вантажівка повільно і нахабно продефілювала перед комісаріатом.
--Я був у ксьондза, -- відізвався Косьцєйний.
--І що?
--Нічого. Пішов на плебанію. Ксьондз їв зупу. Помідорову. Була гаряча. Він на неї дув. Я постояв біля столу. Він навіть не підняв голови. Зайшла господиня і принесла друге. Була відбивна, така на пів тареля. Як вона пахла, Сержанте, як пахла…
--Вони тебе не бачили?
--Нє.
Над горизонтом розкрилася темно-синя парасоля неба. З південного сходу вузьке золоте лезо пробивало обвисле жабо хмар. Мабуть, на ринку у Бардійові лягали вечірні тіні.
--І пощо ти так ходиш, Косьцєйний? Лякаєш людей, Ірка бачила тебе в шинку. Тобі там погано? – Сержант зробив якийсь невиразний жест.
--Там? Там добре всім, краще, як тут, але якось так… -- Косьцєйний випростувався у кріслі, показав свою велику долоню, зімкнув її, відкрив і знову зімкнув. – Нема за що вхопитися, нема що взяти в руку.
--А ти був у жінки?
--Вона тоді мене не бачила, то й тепер не побачить. Ходжу до шинку, бо там п’ють горілку, їдять, б’ються. Тепер ходжу, коли нема Ірки. Сідаю в куті, дивлюся, аж серце розривається.
З боку Черемхи насувався удар світла. Відрубаний синій череп дощовиці підлітав вверх, і вітер котив його на північ. Мур австріяцького цвинтаря загорівся червінню, заграва розширювалася колами і захопила верх пагорба. Помаранчевий уламок світла пробив шибу, пролетів крізь Косьцєйного, розбився об стіну і згас.
--Чому саме до мене, -- запитав Рудий Сержант.
--Бо саме ти мене бачиш, Сержанте… ну, і поліції якось не випадає дивуватися або боятися.
--Це так, -- сказав Сержант і потер чоло.
--І я хотів би, щоби ти мені про щось сказав.
--Ну?
--Де поблизу будуть різати свиню?
--Що?
--Різати свиню, Сержанте. Ти багато знаєш, говориш з людьми. Різати свиню – це те, чого мені там найбільше бракує...
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно