«Привіт, це я!». Уривок з книжки
Старий Лев
26.06.2019
Історії від норвезької письменниці та художниці Ніни Е. Грьонтведт про юну Уду та її пригоди полюбилися тисячам читачів і читачок у всьому світі. Адже хто не захопиться допитливою героїнею, які дуже кортить розповісти про все на світі – про себе, про батьків і сестричку Ерле, про найкращу подругу Геллє і її брата-телепня Стіана та всі-всі свої переживання.
Тож гайда у книгарні Старого Лева – там на вас чекає одразу чотири історії про Уду: «Привіт, це я!», «Абсолютно нецілована», «Суперліто» і «Happy End, попри все?». А поки читайте уривок з історії 
***
Удома найкраще?..
Любий щоденнику!Ми вдома! Я не бачила Геллє, коли ми проїжджали повз її будинок. Не кажучи вже про подружжя Шманьків чи Дизеля. Скидалося на те, що Шманьків узагалі не було вдома, бо у вікнах лівого крила Зеленого Дому не світилося. Цікаво, куди вони поділися? І Геллє... Що вона робить цієї миті? Чи бачила, що ми повернулися? Може, Геллє простує до Платформи на зустріч зі мною, як це завжди бувало, коли ми поверталися з гостини в Бабусі (чи звідкись інде)? Я теж завжди квапилася побачитися з Геллє на Платформі, коли вона поверталася з Бергена, де провідувала тата. Що робити – піти до Платформи чи ні?..
Я сиджу у своїй кімнаті. Ми приїхали додому десь півгодини тому. Зазвичай, повертаючись додому з якихось поїздок, я відразу бігла до Геллє на Платформу. Але не сьогодні.
Мені якось трохи лячно. А якщо її там немає? Якщо вона не хоче зі мною зустрічатися? Що тоді робити? Вона ж так і не відповіла на мою смску... (може, не одержала?) Я виймаю з-поміж сторінок щоденника зім’ятий, складений вчетверо аркуш паперу, розправляю його. Це третій малюнок-погроза, на якому зображено лише мене. Та все ж я мушу попередити Геллє!!! Це серйозно! Навіть якщо Шманьки задумали схопити мене першою і навіть якщо Геллє не хоче більше зі мною дружити...
Хапаю малюнок і збігаю сходами до вхідних дверей.
Несподіванка
Я вискакую з хати й мчу до Маленького Лісочка. Уже недалеко від Платформи різко гальмую і ховаюся за деревом. Нагорі хтось є, і це НЕ Геллє!!!
Я натягую шию і нишком зазираю нагору. Незнайомець сидить спиною до мене і щось там робить. Я шпигую за особою, яка не здогадується про мою присутність.
Та особа чимось пильно зайнята. Так пильно, що нічого не помічає навколо. Я тихесенько скрадаюся поміж деревами угору схилом. Під Мавпячим Деревом краще видно, що робиться на Платформі.
Там СТІАН!
Я так хвилююся, аж мені млосно стає. (Може, мене загойдало в авті, доки ми їхали від Бабусі додому? Чи вже після того, як вийшла з авта? Такий собі «посттравматичний прояв морської хвороби», або як воно там називається? Нічого не розумію!) Однак я і далі шпигую за Стіаном. Дивно, що він мене не почув! Тоді я помічаю навушники в його вухах! Нічого дивного!!! Він слухає музику. Цікаво, яка пісня звучить саме цієї миті? «Сліпий» чи «Смертельно серйозно», а може, «Могло бути й гірше»? Я знаю їх майже напам’ять. Геть усі! Над чим він там чаклує? Ніби щось пише. Певно, уроки робить, як завжди. (Це якесь справжнє божевілля – скільки їм задають домашніх завдань у старшій школі, думаю я собі, стоячи під Мавпячим Деревом і підглядаючи за Стіаном). Я вивчаю його обличчя. Він усміхається сам до себе. Йому, вочевидь, подобається те, що він робить. Як можна любити уроки!!! Незбагненно! Я, у кожному разі, їх не люблю.
Раптом Стіан відкладає своє причандалля і підводиться. Я пригинаюся у чагарях під Мавпячим Деревом, затамовую подих і не зводжу з нього очей. Він підходить до поручнів Платформи, дивиться понад верхівками Маленького Лісочка – у бік мого будинку. Що він там видивляється? Нараз Стіан знімає шапку.
«Ангельське личко», – раптом згадується мені. (P.S. Це одна з пісень групи «DumDum Boys». Навіть не уявляю, чому саме ці слова спали мені на думку тієї миті, коли Стіан зняв шапку.
То було цілком випадково...)
Але я відчуваю, як рум’янець заливає мої щоки. Ото ще!!! Чого це я так ніяковію? Я дивлюся на Стіана. Щось тут не так. Він має якийсь дивний вигляд...
Підстригся! Дуже-дуже коротко! На голові «їжачок» заледве на сантиметр! А що має надзвичайно світле волосся, то здається, ніби він лисий. Страх як схожий на... Арне Свінґена! Хіба молодший! Ой, бідне моє серденько... зітхаю я подумки, але думаю не про Арне. Я думаю про... Стіана? СТІАН!!! Та що ж це таке? Якісь дивні почуття огортають мене. Стіан же телепень-дурбецало! І все ж... доволі вродливий? (На цій думці я шаріюся іще дужче). Що сталося?
Невже Стіан аж так змінився за один лише тиждень? Підріс чи що? Та ж він ботанік-заучка, то чому видається мені таким... крутим мачо? (Уся річ, певно, у новій зачісці. Ось що додає йому шарму! Лише круті хлопці мають таке волосся, чи, радше, відсутність волосся!)
Раптом у моїй голові зринають рядки вірша – самісінький його початок: «Ти стояв угорі, на Платформі, і шапку зняв. О, СТІАНЕ – який ти кльовий!» От дідько, треба записати, доки не забула слова вірша (хоча рими в ньому й немає...) Але ж я не маю ні ручки, ані паперу. Письмове причандалля на Платформі... А там – Стіан...
Піднятися до нього? Чи здогадається він, що я про нього думаю? Чи все ще сердиться на мене? Сміятиметься з мене? Усе ще мріє, аби мене не існувало на білому світі? (Але ж я існую...) Не вічно ж мені його уникати! Ми мешкаємо на тій самій вулиці, і ще, вочевидь, не один рік там мешкатимемо.
Я ж вирішила не бути більше злючкою. І постановила собі... е-е... попросити вибачення... чи що там у таких випадках робиться... Попросити вибачення у Стіана. Рішення прийняте! Я відчуваю приплив відваги, вилажу з хащів під Мавпячим Деревом і сміливо простую до Платформи. Тепер або ніколи, думаю собі, дряпаючись угору драбиною.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно