Перекладачка Тетяна Савчинська про книгу Кадзуо Ішіґуро «Безутішні»
Дронь Артур
08.09.2021
Нове українське видання Кадзуо Ішіґуро в перекладі Тетяни Савчинської та художньому оформленні Оксани Йориш з’явиться у продажу вже цього місяця. Сюрреалістичний роман «Безутішні» дасть читачам змогу подивитись на творчість Ішіґуро дещо по-новому.
Герой книги — піаніст Райдер — приїжджає до провінційного європейського міста, аби дати концерт. Але музикант не може пригадати обставини, за яких погодився на поїздку. Він не може ідентифікувати це місто, плутає людей і локації та почувається повністю дезорієнтованим. Райдер знає лише те, що його концерт буде важливим, як ніколи до цього. І як ніколи після.
Сьогодні Тетяна Савчинська розповість про історію «Безутішних» та роботу над перекладом роману. Тетяна впевнена, що цю книгу можна прочитати, але з неї неможливо вибратись. І зовсім скоро ви матимете нагоду в цьому переконатися.
***
Вперше роман «Безутішні» вийшов ще 1995 року, шість років після того, як Ішіґуро отримав Букерівську премію за «Залишок дня» і два роки після виходу екранізації, яка отримала вісім номінацій на «Оскар». Тож очікування від його нового роману були вкрай високі.
Утім, як в одному з інтерв'ю заявив сам автор, на цьому етапі життя йому хотілося написати щось достоту інакше, аніж усі його попередні книжки. Особливо на це наштовхнула автора одна з рецензій на «Залишок дня», опублікована в журналі The New Yorker. У ній писалося, що в романі все працює як годинник. Ішіґуро сприйняв ці слова не як похвалу, а як критику, мовляв, твір аж надто досконалий. Сам Ішіґуро тоді також відчував, що впродовж попередніх років просто відшліфовував один і той самий роман, тож був готовий піти на ризик і написати щось зовсім нове. Так і з'явився роман «Безутішні», читаючи який видається, немов ти потрапив у тривожне сновидіння, що все ніяк не скінчиться.
До слова, у процесі роботи над книжкою Ішіґуро записував техніки, за допомогою яких формується «граматика сновидінь», як-от, наприклад, викривлена хронологія і затягнуті монологи. Згодом частину нотаток опублікував Центр Гаррі Ренсома, у якому зберігається весь архів автора. Ці нотатки свідчать про те, що на позір нелінійна оповідь і абсурдні ситуації — це насправді результат майстерно застосованих технік, за допомогою яких автор сконструював роман-сновидіння, у якому простір щораз перекроюється, а одні й ті ж самі персонажі зображуються різними людьми.
Реакція на такий роман була неоднозначна, і після його виходу критики поділилися на два табори: одні називали книжку шедевром, а інші — найгіршим, що їм доводилося читати в житті. Утім, за майже три десятки років, які минули від дати публікації, перших значно побільшало, і нині книжка вважається однією з найкращих у доробку автора. Хоча, напевно, це не той роман, з якого варто починати знайомство з творчістю Ішіґуро, він однак допомагає налаштувати оптику для глибшого розуміння інших книг автора.
Хоч силкуватися простежити нитку сюжету в романі — марна справа, але, у разі саме цієї книжки, не зовсім розуміти, що відбувається — дуже важлива складова читацького досвіду. Обмірковувати прочитане хочеться ще дуже довго, тож навіть ті читачі, які таки долають лабіринт «Безутішних», насправді так з нього і не вибираються. Хай таке блукання й нелегке, але важко вигадати кращого провідника, аніж Кадзуо Ішіґуро.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно