Одеські усмішки
Міхаліцина Катерина
28.04.2014
Найперше, що тепер, по кількох днях, згадую про зустріч із малими читачами Одеської гімназії № 7 – це усмішки. І дитячі, і вчительські. І моєї супроводжуючої Надії Яшан, з якою ми дорогою встигли гарнюньо потеревенити на мамсько-виховні теми, поки таксівка, петляючи привезла нас до гімназії. Багато усмішок. Щоб аж у сонця побільшало промінчиків, як сказала б моя донька. А все це стало можливим завдяки Зої Казанжі – організаторці нашої старолевіської поїздки до «перлини біля моря», яка має неймовірний талант комунікувати між собою «правильних» (у всіх сенсах, але найбільше – у плані збігу настроїв, намірів і прагнень) людей.
Отож, актовий зал із понад сотнею слухачиків. Знайомство. А далі… Далі було 40 хвилин віршів, кривлянь, звуконаслідування та різноманітних історій, розказаних навзаєм. Про те, чи можна наступати на хвіст Старому Левові та як визволяти кажана з рукава сорочки (я), як долетіти з України до Африки – приміром, на слоні з пропелером, – та навіщо знати, скільки зубів у котячому писку (якщо не знаєте – щоб правильно розрахувати корм). Найбільше зворушила пропозиція написати казку про дощового черв’ячка, який немає очей, тому, коли сумує, мусить щоразу виповзати на дощ, аби той за нього плакав…
0
Дуже емоційне спілкування, купа позитивних вражень. До слова, після розмови із заступниками директора гімназії, Ларисою Еріківною та Марією Мар’янівною, я теж довго світилася усмішкою – з таким захватом і повагою говорили вони про своїх «підопічних». Ще й встигли показати відео виступу гімназійної команди «Спорт» – старшокласників, які активно пропагують здоровий спосіб життя. І роблять це з гумором, просто й весело, бо мають щиру підтримку своїх педагогів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно