«Ноктюрни», історія перша. Смеркання у Венеції
Дронь Артур
24.02.2021
Кадзуо Ішіґуро є одним із найвидатніших світових авторів. Читачі «Видавництва Старого Лева» знають письменника за романами «Художник хиткого світу», «Не відпускай мене», «Похований велетень» і «Залишок дня». Та Ішіґуро, попри те, що є неймовірним романістом, заявив про себе і як автор короткої прози. Нещодавно Старий Лев представив нову книгу письменника – збірку оповідань «Ноктюрни».
Твори у цій книзі присвячені музиці і музикантам. А ще – смерканню і смутку. Музика та печаль – це, мабуть, найважливіші герої «Ноктюрнів». Для українського читача книгу переклав Андрій Маслюх, а обкладинку, як і до попередніх видань Ішіґуро, створила Оксана Йориш. Зараз же давайте поговорімо про перше оповідання у збірці – «Співак-крунер».
ВЕНЕЦІЯ. МУЗИКА. ТРИВОГА.
Їх називають «циганами». Музикантів, які переходять із оркестру в оркестр і грають там, де є потреба. Молодий гітарист Ян снує площею між трьома ресторанами і допомагає в кожному потрохи. І хоч здається, що три оркестри на одній площі – це надто багато, але то не просто площа. І не просто місто. Це п’яца Сан-Марко у Венеції, і тут не буває забагато музики.
Прогулюючись площею, турист чує, як позаду згасає одна мелодія, а попереду натомість поступово наростає інша — десь так, ніби він радіо налаштовує.
Граючи в оркестрах, Ян часто зустрічає відомих людей. Але того ранку музикант побачив за столиком у ресторані не просто відому людину, а самого Тоні Ґарднера. І хай зараз він далеко не на піку популярності, але для Яна цей чоловік означає багато. Колись хлопцева матір мала цілу колекцію платівок Ґарднера. Жінка слухала його музику, коли все у житті було погано. І коли було ще гірше.
Ян наважується підійти до співака, і Тоні Ґарднер не просто вислуховує слова прихильника, а й запрошує за свій столик. Музиканти розмовляють, а згодом Ґарднер навіть звертається до Яна з проханням. Тоні хоче присвятити дружині кілька серенад, і йому треба знайти вправного гітариста, який зможе допомогти.
Ян погоджується і того ж вечора пливе в одній гондолі із зіркою американської естради й готується супроводжувати його спів своєю грою. Того вечора, у тому місці, пливучи тими каналами, Ян бачить у Ґарднері щось неспокійне. Бачить тривожність і печаль. І спершу не наважується заговорити. А потім говорить.
СВІТ, ЯКИЙ МИ (НЕ) БАЧИЛИ НА КОНВЕРТАХ
«Співак-крунер» і справді є таким собі літературним ноктюрном. Пронизливим і щемливим. Наче особливою послідовністю нот, Ішіґуро складає зі слів коротку красиву мелодію. Венеція, площа Святого Марка, вуличні музиканти, численні туристи. Канали і гондольєри. Закохані і самотні. Небо і повітря.
Письменник малює красиву картину, але найголовніше у цьому оповіданні — герої. Те, що Кадзуо про них розповідає, і те, що про них мовчить. Про Яна (або Янека) відомо, що він із «колишньої комуністичної країни». Читачеві стає зрозуміло, що хлопець — поляк, навіть якщо й не писати це прямо. А Ґарднер — легенда американської естради.
В історії Ішіґуро зустрічаються три різні світи — посткомуністична Польща, прагматичні Сполучені Штати і романтична Венеції. Це переплетення (щось більше за дотик, але менше, ніж зіткнення) стає помітним, коли герої знайомляться ближче і спілкуються, пливучи Венеційськими каналами. Ґарднер розповідає Яну про естраду, про дівчат, які мріють вийти заміж за відомого чоловіка. А потім розлучитись і вийти заміж за ще відомішого. Про чоловіків, які це розуміють. Розповідає речі, які хлопець навіть не уявляв про щось таке чарівне, як світ професійної музики. Інколи Янек просто не може зрозуміти співака-крунера чи мотивації його вчинків. Читачу видно якусь відстань між ними.
— Все одно не збагну, пане Ґарднер. Не може той край, звідки ви з пані Ґарднер, відрізнятися від решти світу аж так разюче. Тому-то й пісні, які ви співали всі ці роки, западають людям у душу повсюди. Навіть там, де я жив раніше.
Так само і з Ґарднером. Але якщо Ян відчуває до американської ментальності нерозуміння, то відомий музикант до батьківщини хлопця ставиться радше зверхньо. Не забуваючи про це нагадати.
— Зважаючи на те, звідки ви, друже, родом, де вже вам збагнути… Але ви сьогодні були дуже добрі до мене, то я спробую все ж пояснити.
Кадзуо Ішіґуро дуже цікаво працює з цим аспектом твору. Він спершу зображує різницю між американцем і поляком, які зустрілись у Венеції. А потім робить ці відмінності фактором, який об’єднує. Щойно герої беруться до музики. Коли співак-крунер співає серенади, а Янек йому акомпонує, то думає хлопець саме про батьківщину Ґарднера. Таку, яку відчуває через музику.
Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе… поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.
«ЗАКОХУЮСЬ Я НАДТО ЛЕГКО»
Ця перша історія в книзі, як й інші чотири, надзвичайно музична. Два головні герої — музиканти, які одного вечора мають разом робити музику. У творі згадують відомих зірок, як от Френк Сінатра чи гурт «Бітлз». Музика стає тим, що об’єднує дуже різних людей. І тим, що віщує роз’єднання двох людей, також стає музика.
Вона дає надію. У Янекових спогадах мама слухала платівки Ґарднера, коли все було жахливо. Ця музика додавала їй упевненості, що скоро все налагодиться.
Вона водночас і стирає час, і нагадує про нього. Тоні розповідає Яну, чому обрані ним цього вечора твори такі важливі. «Я закохуюсь надто легко» є особливою піснею для подружжя Ґарднерів іще з юності. Це розбурхує такі спогади, які стають реальнішими і за цю гондолу, і за цього молодого хлопця поруч. І за це небо з повітрям.
Та Ґарднер починає співати і разом зі спогадами музика дарує йому гірке розуміння, скільки вже насправді років минуло. Як все по-іншому. Нагадує, яка зараз ситуація в стосунках із дружиною. А це найважливіше лінія, яку веде Ішіґуро. Згодом ви, як і Ян, дізнаєтесь, що справді відбувається між Ґарднером і дружиною.
А зараз це знає Тоні Ґарднер, який співає, балансуючи на краю гондоли, аби не впасти у воду. Це знає його дружина, яка сидить в кімнаті так, щоб її не видно було з каналу. І лише молодий поляк, що думає про дороги в Америці, перебираючи гітарні струни, іще не розуміє цього. Не розуміє, тому і запитує.
Знаєте, якщо ми зараз попрощаємося і я ніколи більше вас не побачу, мені до самої смерті не даватиме спокою одне запитання. Будь ласка, скажіть, від чого плакала пані Ґарднер — від щастя чи від смутку?
КРУНЕРИ — ЦЕ ТАКІ ПЕЧАЛЬНІ ХЛОПЦІ
Слово «крунер» походить від англійського «croon», що дослівно означає муркотіння. Співаки-крунери виконують джазові композиції, співають ліричні балади, муркочуть про почуття. У цих хлопців дуже впізнавана манера, яка поєднує спів і переходи на просту мову.
Перша історія з книги «Ноктюрни» — це таке собі оповідання-крунер. З відчутним ніжним темпом, з переходом на просту мову. З притаманною ліричністю і печаллю.
Такі тексти чудово поєднуються із музикою. І, можливо, це не пісні Тоні Ґарднер, які колекціонувала мама Янека, але це та ж крунерська манера і ніжність. Музиканти, яких згадав Ішіґуро в оповіданні. Печальні хлопці, які співають серенади, пливучи Венеційськими каналами. Хлопці, які співають про кохання і біль. Про ніжність і відвагу. Про небо і повітря.
Звісно ж, про небо і повітря.
ПЛЕЙЛИСТ ДО «СПІВАКА-КРУНЕРА»
1. Frank Sinatra — Strangers in the night;
(Щоб зрозуміти, хто такі крунери)
2. Frank Sinatra — I’ve got you under my skin;
(Щоб зрозуміти, про що співати найважливіше)
3. Bing Crosby — Sunday, Monday or always;
(Щоб зрозуміти відносини Лінді і Тоні)
4. Tony Bennett — I left my heart in San Francisco;
(Щоб зрозуміти, що таке Америка, яку уявляв Янек)
5.Andy Williams — One day of your life.
(Щоб зрозуміти, чому Тоні Ґарднер не може залишити сцену)
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно