«Найважливіше — наприкінці». Уривок з роману Галини Вдовиченко
Вдовиченко Галина
11.10.2019
«Найважливіше — наприкінці» — новий довгоочікуваний роман Галини Вдовиченко, української письменниці та журналістки. Вона – про чоловіка і жінку у стані війни, перемир’я і розчарування, надії та віри. А ще про вміння прощати і співпереживати, не розмінюватися на дрібниці і бути уважними одне до одного і до себе, цінуючи кожну мить цього несамовито швидкоплинного життя.
До вашої уваги уривок з роману.
***
Літо – маленьке життя
9
Він таки сповнений рішучості йти гуляти.
— Точно підеш? Певен?
Киває головою, не надто переконливо. Виходить за поріг, долає сходовий майданчик; ліфт забирає його, немов ковтає — а що як застрягне? щоразу зринає ця думка — ні, все гаразд, ліфт зупиняється на першому поверсі. Усе як завжди, симфонія звуків розігрується згідно з партитурою.
Край дашка над під’їздом, нижня сходинка, металеве поруччя обіч сходів. Зараз він вийде… Але його немає. Галя береться підмітати, прислухаючись до звуків знадвору. Дзеленькання велосипедів, дитячий сміх, траскання дверей автівки, шурхотіння автобусних шин…
Пора визирнути назовні. Он він стоїть, щойно ступивши на тротуар. Стоїть, роздивляється. Потер долонею обличчя, стиснув поруччя ходунків, маленький крочок уперед. Стоїть. Посуне ногу, підтягне другу. Став. Галя жене себе: роби щось, он хоч горнята помий, а тоді вже підійдеш до вікна. Він гуляє, чого над ним нависати?
Але вона не може відірвати погляду від цієї моторошної прогулянки. Сьогодні він майже не рухається. Нащо вона його відпустила? Спостерігає, як чоловік обтирає чоло, роздивляючись навсібіч, і гарячий мороз продирає їй спину і передпліччя.
Він ніколи не ходитиме краще, краще вже в минулому.
Жене цю думку, навіть рукою змахує, наче відганяє від чола чорну жирну муху. Пішла геть! Бо якщо це правда, якщо це не тимчасове погіршення, тоді що?.. Тоді — що попереду? Те, чого він так боявся, найбільше боявся — втратити здатність ходити, злягти, не підводитися, лежати в ліжку, жити в горизонтальному стані.
Ні. Він оклигає. Цього не станеться.
Час спливає, обминає застиглу постать. Їздять туди-сюди автомобілі, бігають діти, перелітають з гілки на гілку птахи. Гілки хитаються, хмари ковзають небом. Усе довкола в русі. Нерухома людина в центрі рухливого світу, Віктор нарешті смикає плечем й ступає крок, зовсім крихітний, у дитинстві на такі казали ліліпутик. І знову застигає нерухомо. Ліва не підтягується за правою, вона залишається позаду, неприродно вивернута. Навіть згори, з вікна, видно, як Вікторові незручно стояти, як затерпли йому руки, що стискають поруччя.
Підтягни ногу! — панікує Галя. — Чого ти так дивно стоїш!
Та чоловік зараз як механічна іграшка; закінчився завод, і механізм застиг на піврухові. Негайно додому, відновитися, поспати, він утомився. Сьогодні не його день.
Набирає номер його мобілки. Чоловік у глибокій задумі — він не чує рингтону. Нарешті відриває руку від поруччя, проводить собі по кишені. Не там. Повертає руку на поруччя. Повільно розтискає пальці другої руки, дістає з іншої кишені телефон, підносить до вуха.
Усе дуже повільно.
— Так.
— Пора додому, — вона вимовляє це напрочуд спокійно. — Ти вже пів години гуляєш. Досить на сьогодні. Розвертайся — й додому. Не треба йти за будинок.
Яке там «за будинок»! Він і до рогу сьогодні не дотягне.
— Додому, — повторює вона м’яко. — Я чекаю.
Біля чоловіка зупиняються дві дівчинки на рожевих велосипедах. В одної виникла якась проблема, щось там наче з педалями. Друга намагається допомогти, зазирає, нахилившись, щось підказує. Вони говорять одночасно, їхні голоси зливаються в суцільне сокотіння. Чоловік чекає, коли вони звільнять дорогу. Стоять утрьох, малі не звертають на нього жодної уваги.
Проблему залагоджено — дівчата рушають, їдуть геть, не припиняючи перекидатися словами. Чоловік переставляє ходунки під ледь помітним кутом — він розвертається. Цей складний віднедавна маневр вимагає уваги і часу, час такий самий неповороткий, як ці ходунки. На позір нічого не відбувається. Віктор наче застряг у невидимому тунелі, з кожною хвилиною це стає чимраз очевидніше. Він не може йти, не може рушити з місця, він кроку ступити не може, ось що там відбувається. Невидимий якір прип’яв його до землі.
Що ж робити?
Спуститися? Видибати надвір на своїх милицях? Як вона допоможе? Хіба стане поруч, але нічого більше — ні подати руки, щоб він оперся, ні підтримати. Телефонувати синові — та коли ж він приїде? Зірветься, примчить — мінімум пів години. Безкінечний час для того, хто втратив сили.
Галя нічого не може, вона може лише вхопити з підвіконня пилку для нігтів і заходитися нею працювати. Думки стрибають, як та пилка в руках. Жінка у прочиненому вікні спилює нігті до подушечок пальців, вона вже завдає собі болю, подумки звертаючись до когось абстрактного, до когось у множині: поможіть, хто може! Люди, поможіть! А тоді до чоловіка: Вікторе, допоможи собі! Рухайся. Йди додому!
У грудях застигла тверда грудка, там холодно і гаряче водночас, там пекуча льодярня й крижаний вогонь. Передпліччя колють ядучі отруйні мурашки. Пилка танцює. На дідька та пилка! Пристала до рук, приросла — відчепись!
Німий заклик почуто. Ось рятівниця: сива маківка, розчовгані босоніжки — це сусідка з другого поверху, вона зупиняється, сухенька рука лягає на поруччя ходунків. Щось запитує в чоловіка, підводить голову, махає Галі рукою, усміхається. Галя відповідає, пилка б’ється в руках, миготить металевими спалахами, бездушний предмет живе своїм життям, у пилки істерика.
Сусідка підтримує чоловіка за лікоть, щось до нього промовляє. А ось сусідчин син, чи, може, зять, Галя точно не знає. Чоловік із тієї ж квартири. Він щось запитує, Віктор киває, погоджуючись. Нізащо, нізащо не відпускати його більше самого! Хто ж знав, що воно сьогодні так буде! А внизу, нарешті, зміни, нарешті, рух. Нарешті.
Чи вони знають, що я не можу вийти? — зринає думка. Ми так багато одне про одного не знаємо, дарма, що живемо через стіну, через підлогу чи стелю, за кілька метрів одні від одних. Спимо на відстані близького звуку, їмо, і любимось, і сваримося. Все-все у нас відбувається за тонкими перегородками, ми чуємо сусідські голоси у багатоповерховому мурашнику. Ми ділимося тим, що хотіли б приховати, і залишаємо при собі те, чим варто поділитися.
Вони не знають, що в мене зламана нога, товчеться думка, уявляю, що вони про мене думають. Невже це так важливо — що вони думають?..
На порозі протяг, десь прочинене вікно. Галя у дверях, прислухається до звуків знизу. Пилку десь загубила. Нарешті чути буркотливий ліфт, усі його знайомі звуки; розігрується щоденна ліфтова увертюра. Спиною виходить сусід, притримуючи руками стулки дверей, тоді випливає змучене бліде чоловікове обличчя. Сусідка піднімається пішки.
— Біда сама не ходить, — каже сусід, показуючи очима на Галин гіпс (вона від когось вже це чула), і збігає сходами донизу.
Сусідка допомагає завести чоловіка додому. Він геть знесилив, утратив здатність переставляти ноги.
— Ступай лівою, — каже Галя. — Підтягуй її.
— Як? — ледь видихає він. — Яка ліва?
Нарешті вдвох із сусідкою доводять його до дивана, стягують із нього безрукавку — футболка під нею мокра. Він жадібно дудлить воду зі склянки — і падає як сніп. На підборідді залишається мокрий слід.
— Я побачила пана Віктора, — пояснює сусідка, — ми до магазину виходили з донькою, то вона пішла далі сама, а я покликала зятя. Я ж розумію… Та не дякуйте, пані Галю, за таке не дякують.
За воду не дякують, за ліки не дякують, за таку допомогу не дякують. За найважливіші речі чомусь не прийнято дякувати. Ніколи Галя не спілкувалася з цією сусідкою, обмежувалася коротким «Добрий день!» і усмішкою. Ну ж бо, запитай тепер, наказує вона собі. Звісно, соромно, але ти запитай.
— Як вас звати? — питає вона.
Мало-помалу цього літа вона дізнається імена сусідів, хоча без цього знання жила роками, знаючи кількох із під’їзду на імена, і багатьох — лише в обличчя. А Віктор, до речі, знає всіх.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно