На Розплєсах знімаємо маски
04.04.2021
Збірка Ярини Сенчишин «Розплєси» супроводжує читача місцями сили: то ти прогулюєшся у віршах вуличками Львова, то опиняєшся серед карпатських гір. Прадавнє, вплетене у довколишню природу, вдало межує з урбаністичним сьогоденням. Більшість віршів Ярини написані у Криворівні, назва ж книжки походить від тамтешньої традиції — розплєси, тобто вихід із коляди. Житель легендарного села Василь Зеленчук ревно продовжує гуцульські звичаї. Понад тридцять років він є березою — організатором і провідником колядників. Чоловік ділиться враженнями про прочитане:
«Уже иде д’Петру, а ни д’Риздву», на календарі ось-ось «заквітне», а за вікном різдвяні пейзажі, коли «в саду вишневім цвіток біленький» - цвіт снігу. Гуцульська коляда закінчилася. Розплєси відбулися. Льодяні хрести обцілувало сонце, і Черемош, разом зі своїми водами, забрав їх «на сине море».
«Розплєси» Ярини Сенчишин – як відлуння різдвяного часу, коли з кожного ґруня лунає коляда гуцульська… чоловіча… Жінки колядувати у горах не ходять (бо ні! – арґументував один поважний береза). А на забаву колядницьку – обов’язково, і …писати (за бажанням)… про коляду, про те, що було до і після.
Навіть ґеніальний Параджанов не зміг до кінця догодити нам, гуцулам (нелегко їм догодити), «бо він шош таке в кіні прибаг, шо у нас такого нима». А до «Розплєсів» Ярини Сенчишин і не причепишся. Тут легко впізнаються локації, люди, якісь зовсім незначні деталі, які інколи приховані між авторськими рядками чи травами або снігами Криворівні. Авторка більше «заграє» зі своїми внутрішніми переживаннями та відчуттями, до яких гуцулові майже немає діла (нащо заважєти чєлідині набуватиси). Але тут починає розбирати цікавість: а про кого, а про що, а як, а чому…
І допитливий криворівнянський читач впізнає , що ота Іринка, котра вдягала гуцульську вбирю на Ярину «серед того світу, що сам є поезією», то Ірина Кіращук, що навіть гуцульських княгинь збирає до шлюбу; Любка «з повним футляром татової музики», то Люба- Параскева Стринадюк, що її тато і брат грають на скрипках під час коляди у Криворівні (трохи менше знають, що Стринадючка пише і то дуже файно пише). Знає і те, що «дівчинка з химерним ім»ям Літанка» має дуже популярне прізвище Харук, всім цікавиться і вчиться в сільському ліцеї; навіть Іванкові з Марічкою – дворічним близнятам Оксани та отця Івана Рибаруків – знайшлося місце у (на) «Розплєсах». Надзвичайно колоритно у одному із текстів виглядає сільська «рятувальна служба» у складі паламаря Івана Шарабуряка, кандидата фізико-математичних наук Івана Зеленчука та сім»ї отця Івана Рибарука, котрий до острівця, де застряв наш Робінзон, «налічує сто сорок чотири кроки…і йде по воді» (що то значить інституція кумівства).
Сакральна Криворівня - у іконах Параски Плитки-Горицвіт, де «Ісусові долоні пробиті але ще тримають хліб вино спис», а сама мисткиня «малювала ікони на дитячих пеленках», у Хресній Дорозі (14 робіт Іванки Димид-Крип»якевич) «такій червоній аж лячно», від якої червоніють хустки жалоби (кольором смутку до приходу совітів був білий), у церкві, «де чоловіки досі стоять справа а жінки зліва». А для авторського «я» сакральність і в «гуцульському замку – старій ґражді під чорним ґонтом», і в ріці («жінка-ріка з чоловічим іменем» Черемош), що «несла з Чорногори талі сніги», і в горах, котрі, «як велику мушлю прикладеш до вуха чуєш ріку».
Якщо Гнат Хоткевич шість років ходив на Гуцульщині з «від подиву роззявленим ротом», то у текстах Ярини Сенчишин відчувається, що вона, можливо, навіть не кліпала – з такою калейдоскопічною швидкістю змінюються кадри пленерного фільму, і навіть гуцулові таким темпом нелегко встигнути «перелітати» з Довбушанки на Ігрець, де «отара сховалась у лісі», а смереки «тремтять, немов колокільця на шийках овечих»; чи із Заріччя (від Мойсейчуків, у чиїх прадідів колись «квартирували» Володимир Гнатюк та Михайло Коцюбинський) на Федусівку, де Франко під двохсотлітнім дубом міг собі посидіти (а, може, й писав), а зараз тут, біля хати Оленки Федусевої (поважної та мудрої ґаздині), «щодня ходить дивний старий, що цілує дерев»яну ікону на дверях стодоли». А ми у Криворівні знаємо того старого, вісімдесятип»ятилітнього Івана Плитку, котрий уже не бізує грати на скрипку колядникам. Навіть знаємо, що ікону на дверях стодоли намалював Остап Лозинський і, складається враження, що тут є часточка «Сарепти» з лемківської антоничівської Новиці.
І коли пробуєш створити цілісний образ того простору, у який авторка запроваджує читача, то усвідомлюєш, що недаремно тут «хрестяться на кожне Господи помилуй розгойдують тарелі з цукерками поминаючи небіжчиків», «запивають Причастя водою…щоб святе потрапило туди куди й має», «чоловіки з трембітами і рогами…колядують від Різдва до Видорщів», а «молоді майстри стирають час зі святих ликів», аби «можна з»їхати з тих високих гір…щоб коні не поламали ніг щоб не загорітися…».
Тут у кожного свої розплєси, і кожного по-своєму стихія підхоплює і несе до «бурхливих вод твого Йордану». І хай чєлідина кожна по-своєму «набуваєси» в цьому часопросторі, бо що нам, колядникам гуцульським, до того, як «ми ще си не розплєсали».
Василь Зеленчук з Криворівні
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно