Михайло Бриних про книгу Павла Вольвача «20+1, або Земля мертвих»
Бриних Михайло
26.05.2021
Михайло Бриних у передмові до книжки Павла Вольвача «20+1, або Земля мертвих» ділиться враженнями про рукопис. Збірка мемуарів от-от вийде у видавництві, і, поки ми чекаємо на новинку, дізнавайтеся, що особливого і важливого знайдете у текстах.
Як і кожна вартісна подорож, книжка Павла Вольвача має не одну мету. Було б великим спрощенням означити її жанр як мемуари. «Земля мертвих» — це рідкісний для сучасної української прози кросовер, де автор поєднує нешаблонне літературознавство з автобіографічним нарисом, мандрує не тільки чужими маршрутами, а й власною творчістю, що постала — завдяки чи всупереч — саме цим людям. Ось тут і криється відповідь на запитання, навіщо у цій книжці Циган, Аркаша чи Єгор; авторові й самому цікаво збагнути, як улаштовані ці бісові пазли буття, ці позначки й дороговкази долі, ці химерні перехрестя, завулки та проспекти, це вічне блукання, в якому — чом би й ні? — усе-таки є власна незвідана логіка, провидіння, рівновага.
Цікаво, що про всіх своїх тимчасово мертвих попутників Павло пише з незмінною прихильністю й навіть любов’ю, навіть якщо вони мало на це заслуговують (можливо, за одним-єдиним — і теж доволі несподіваним для читача — винятком).
Але не тому, що про мертвих — або добре, або нічого. Штука в тому, що Вольвач пише про «своїх» мерців, і не має значення, що хтось із них був для нього другом, а хтось — малознайомим персонажем. Ідеться винятково про сліди на воді, що їх вони залишили по собі в Павловій пам’яті та уяві; тільки автор і пам’ятає, що гладь буття приховує сотні
важливих відбитків, сотні забутих кроків, які були для нього більшою чи меншою мірою визначальні, навіть якщо він просто намагався пропливти поруч, змахнути веслом у такт, зловити попутний вітер. Щоб потім і ви могли збагнути, хто всі ці люди, герої та персонажі.
«Люди, які не привиділися, — були».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно