0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
«Мозаїка спогадів». Уривок із книги Святослава Максимчука
Книжка спогадів від народного артиста України Святослава Максимчука, майстра художнього читання, актора Театру ім. М. Заньковецької у Львові, мозаїчно відображає життєвий та сценічний шлях становлення митця, карбування Слова великої літератури через його неабиякий вплив на свого слухача; показує процес формування його національної і громадянської свідомости у колі відомих представників шістдесятницького руху; відкриває особливі сторінки закордонних літературних концертів актора-читця у перші роки Української Незалежности.
 
Особливо атмосферного колориту розповідям актора про його життєві та творчі мандри додає невимушена, органічно письменницька манера викладу з нотками його теплого, — і не без самоіронії! — гумору.
 
Пропонуємо вам почати знайомство з книгою «Мозаїка спогадів» із читання уривка:
 
***
Хата діда Хведька та риба в сітях
 
Я вже говорив, що діти хочуть мати діда й бабу, інколи вони їх люблять більше, ніж своїх батьків. А чому? Моя кума Люба Сорока стверджує таке: «Для дітей їхні батьки здаються їм ворогами, бо часто не дозволяють їм бешкетувати, гарцювати, смітити іграшками, примушують їсти тоді, коли вони ще не голодні, й те їсти і пити, чого вони не люблять, застеляти свою постелю і взагалі забороняють дітям робити те, що для них у ці хвилини є найбільш бажаним та цікавим. А бабусі й дідусі через свою родинну перечуленість дозволяють онукам втішатися тим, що їм у цьому моменті хочеться (чи, яку мене в селі кажуть, — замандюриться). Не перечать. А особливо дідові й бабі болить, коли батьки їхніх онуків карають фізично. Вони самі навіть таку кару готові прийняти, аби її тільки від онуків відвернути. Отже, висновок із цього випливає такий: діти моїх дітей є ворогами моїх дітей, цебто ніби ворогами моїх ворогів, а значить моїми прихильниками, друзями». Такі розмірковування не позбавлені життєвого сенсу. Чи ти не згоден, читачу?..
 
Отже, про рідну бабу по матері Олену (матір моя теж називалася Олена) я вже оповів трохи того, що мені втямки. Щодо рідних дідів — по батькові Трохима, а по матері Герасима, то я вже сказав, що вони, не дочекавшись моєї появи на світ, поспішили відійти у вічність, і Царство їм Небесне нехай буде.
 
Проте мене дочекався дід нерідний, материн дядько Федір, а згідно з мовленнєвою нормою мого села — Хведор, якого кликали іменем Хведькo. Отож я мав все-таки діда Хведькa, 
якого любив як рідного й двоюрідного разом узятих.
 
Хата його стояла на північному краю села, метрів зо двісті-триста від озера, яке в ремельців носить назву Вир. Це насправді стариця річки Горинь, яка в часи мого дитинства кожної весни розливалася, й води весняні сягали границь села. Отоді дядькам наставала пора доброго улову риби, особливо тим, хто ближче своїм городом прилягав до лугу, заллятого повінню. А луг заливало до двох кілометрів у ширину. Для нас, дітей, це була романтика, бо не раз з батьками на човні виїжджали ставити сітку-тригубицю або ятері. А коли вранці їх піднімали, то дух забивало: ану, чи є риба в сітях, чи нема?!. Звичайно, не завжди улов був щедрим, але ж на юшку завжди щось перепадало.
 
У ті часи ніхто нікого за браконьєрство не карав, і, мені здається, що й слово це тоді селянину не було відомим і зрозумілим, бо він його не чув.
 
Коли ж вода спадала, входячи в береги Горині, на лузі залишались маленькі болітця — калабані, з яких улітку виловлювали то раків, то карасів, то в’юнів, які іноді при бездощів’ї занурювалися у мул, і їх можна було виловити руками, або навіть заступом орудували, викидаючи їх на берег разом із густим намулом. Я й сам це робив, коли мав років десять. Хоч переважно в’юнів ловили взимку, прорубуючи ополонку і ставлячи вершу. Оце, пишучи ці рядки, ій-богу, бачу танець в’юнів на льоду, яких батько вибирав із верші та викидав на лід.
 
Рибу, коли улов був великим, мати сушила в печі. Після того, як у печі було витоплено, вигортався жар, а на черінь ставилася бляха, на якій була підстілка із соломи, а поверх розкладено почищену й трохи присолену рибу, яка сушилась і могла тривалий час засушеною зберігатися для приготування юшки, а в піст — і борщу.
 
Особливо така риба була бажаною на Святвечір. Варилась юшка із сушеними грибами та рибою. Виносили її до комори для охолодження. Перед Святою Вечерею мати діставала з печі великі, завбільшки з добрий кулак, пироги, начинені квасолею із маком, опускала їх до макітри з розтертим часником, розчиненим у теплій перевареній воді з олією. У цій мачанці підтрушувала їх, а тоді викладала у миску й подавала до столу — гарячими. З комори виносила підхолоджену юшку, наливала теж у велику миску й ставила поруч із пирогами. Після молитви приступали до вечері, починаючи з юшки з пирогами, які кожен брав, розламував, а, за бажанням, мачав у розтертий часник. Їли зі спільної миски всі, обережно і вправно орудуючи ложками. Як тобі, дорогий мій читачу, смакує?.. Чи не захотілося побути за таким столом при Святій Вечері в Ремлі?!
 
Хочу зізнатися, що, будучи студентом чотири роки, а потім п’ять — актором у Харкові, найбільше страждав, що не мав можливости посмакувати цим їстівним шедевром, так просто зготовленим.
 
Але ж я розказав про вертких в’юнів і забув згадати про щупаків, окунів, линів, плотву, краснопірок. До речі, чув не раз від батька, що за часів його юности в Горині водилася білуга, але в сорокових роках її уже не було. А от раки теж за часів мого дитинства та ранньої юности зникли, напевно, емігрували, і тільки в другій половині 60-х років, коли я приїхав до батьків у гості зі Львова, мій однокласник Пашковський із сусіднього села Козлина приніс мені, як подяку за допомогу в лікуванні його синочка, відро раків, і це мене особливо здивувало. Я його запитав:
 
— Де ти роздобув цих раків?
 
— У Горині й біля Горині в Болітцях.
 
Отже, виходить, що вода у річці стала тоді чистішою, якщо розплодились навіть раки, такі вибагливі до чистої води.
 
Однак повертаюся до хати діда Хведькa. Ця хатина була побудована на пригорку, над Виром — озером, площа якого мала гектарів із п’ять, разом із очеретами й ситнягом, а по-середині було досить глибоким. Ходила навіть між людей чутка, що там, проваливши лід, потонули підвода разом із кіньми, хоч це, напевно, вигадка, але щось подібне могло й статися. Якась загадкова драматична пригода, напевно, була. Щось подібне описав Іван Франко у вірші «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» із «Другого жмутку» до збірки «Зів’яле листя».
 
У діда Хведькa було два джерела для його прожитку — ткацтво й риболовля. Посеред хати, де не було поділу на кухню та спальню, стояв ткацький верстат, і коли я приходив до діда, то він уже сидів за роботою.
 
 
«Довга ляда ходить, пада: стук та стук…» — увійшли в мою пам’ять ці рядки, від батька почуті, а хто їх автор — не знаю.
 
Дід радів моїй появі. Знімав із печі макітру з квашею, наливав у череп’яну миску, давав до рук моїх ложку, і я сьорбав ту квашу, аж захлинався. Ця страва зазвичай готувалася у піст, тому через це була (як тепер сказали б) сезонною.
 
А готувалася вона з гречаної муки, яку заливали перекип’яченою водою і додавали сушені яблука, грушки з дички, сливи. Потім декілька днів у макітрі на печі, накрита рушником, прокисала. А на печі було тепло, бо щодня на селі топилося дровами, аби зварити картоплі для худоби та й собі борщу, каші, картоплі на сніданок. Відома річ, що холодильників тоді й у думках на селі не було, то треба було готувати щодня свіжу страву, й коли щось від обіду чи вечері залишалося неспожитим, то, відповідно, згодовували свиням. Бо воно все одно ж перекисне в теплі та пропаде.
 
Після частунку квашею дід доручав мені роботу:
 
— Сідай, Славцю, будеш мені допомагати сукати цівки. Мені дуже подобалося бути дідовим челядником, і я з гордістю подавав обмотану нитками цівку, яку дід заправляв у човник. О, як же мені було цікаво спостерігати за тим човником, яким дід так віртуозно володів, а… «довга ляда ходить, пада: стук та стук!»
 
Бувало, що дід мене, малого, відправляв до корчми, що належала за Польщі євреєві Сруликові. Клав у торбинку кілька порожніх, вимитих кропивою пляшок, і за ті пляшки я одержував цигарки, так би мовити по-теперішньому, — на бартер. Ніс їх, підскакуючи, через усе село, бо корчма була на краю села з протилежного боку дідового обійстя. Прибігши, весело подавав дідові ті цигарки, а він дякував мені, погладивши по голові, відтак простягав мені свою керамічну люльку сірого кольору та й просив тим тютюном, що в цигарках, набити її. Я брався за роботу, й дуже швидко люльку можна було запалювати. Тоді вибирав для розпалу люльки ложкою, на цей раз алюмінієвою, жарину з попелу за заслонкою у печі. Дід розкурював її і пахкав, пускаючи дим, що виривався хмарками з його рота.
 
Вам може бути цікаво
«Сад відпливає»: презентація книги Іди Фінк у Тернополі
«Залишаюсь українцем»: жива книга спогадів Богдана Гаврилишина
«Сад відпливає»: презентація книги Іди Фінк у Львові
Школа в житті та книжках: онлайн-розмова з авторками книг для підлітків
Яскравий світ поезії для найменших читачів
Онлайн-презентація книги «Селфі в Парижі»
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати