«Мої запасні життя». Уривок із книжки Ірини Славінської
Славінська Ірина
23.11.2019
На початку осені світ побачила книжка «Мої запасні життя» — дебют Ірини Славінської в есеїстиці. Ця книжка — клаптикова ковдра, зібрана зі спогадів, рефлексій та міркувань. Журналістка, перекладачка та продюсерка «Радіо Культура», членкиня Українського ПЕН Ірина Славінська розмірковує про особисту історію, історію родини і роду, збирає докупи пазли спогадів з дитинства, навчання, подорожей, робочі ситуації з перекладацької і журналістської справ — аж до подій недавнього часу. Це визначення важливих у житті моментів — певних якорів і культурних кодів, якими залогінюємо себе у сучасну реальність. Маркування втрачених ланок пам’яті, які потребують усвідомлення, але не завжди підлягають відновленню. Історії інших людей, а чи навіть інших країн, які можна проживати, наче власні запасні життя. І сьогодні пропонуємо вам прочитати фрагмент із книжки.
***
Нью-йоркська колежанка Дора Хомяк під Різдво написала в чат і попросила дати домашню адресу.
Знову ці листівки з привітаннями, де їх дівати, і так вдома місця нема. Надіслала адресу. За місяць з пошти прийшло сповіщення про посилку. Про Дору я вже й забула. У віконечку видали пакунок з Нью-Йорка.
В пакунку була книжка «Білим по білому» Марти Богачевської-Хомяк. Перша історія жіночих рухів в Україні з кінця XIX століття аж до 1939 року. Писана в США, видана англійською 1988 року, перекладена українською у видавництві «Либідь» на початку 1990-х. Про ту книжку раніше я лиш читала в текстах інших дослідниць. З того часу, як думала, примірників вже й не лишилося, хіба в букіністів шукати.
Бібліографічна рідкість. Знала, що в когось із колежанок є.
Ніхто її досі не спіратив на якийсь файлообмінник — надто вузька тема, навіть нішева, якщо половина населення країни може заслуговувати на таку дефініцію. Це вже згодом, 2018 року, книжку перевидали знову, і її вже можна вільно купити, а не «діставати», як те перше видання.
Жовті сторінки, старомодна верстка та дизайн обкладинки. Всередині була листівка від Дори. Пані Марта — то її мама. І вона слухає мої програми. І дарує свою працю з автографом на знак солідарності. Це був саме той момент, коли усвідомлюєш, що все не марно. Привіт від дослідниці, що дала голос першим українським жінкам-активісткам і назвала їхні імена. Кінець XIX століття та 2016 рік у ту мить так тісно сплелися в клубок часу, що я відчувала поруч кожну посестру. І ми разом ніби йшли маршем від пошти до метро — я не сама крокувала, не в мене одної в очах стояли сльози. На ходу, звичайно, читала. Біла на білому нитка перестала бути ниткою, стала Чумацьким Шляхом, де кожну комету знаю в обличчя, їхні орбіти видимі та об’ємні, переплетені в мережки. Всі ці рукодільні асоціації тут подано не просто так. Своє право — власноруч.
Згодом ми познайомились особисто, під час різдвяних свят зіштовхнулися на касі крамниці подарунків. Трохи листувалися, якось я навіть наважилася показати один текст — до речі, один із тих, що є в цій книжці. Це знайомство, можливість час від часу бачитись і розмовляти — безцінний дар.
Звучить пафосно, але інших слів тут не дібрати.
***
Просто над письмовим столом — поличка книжок, їх двадцять шість. Усе це книжки з французької, поміж ними є підручники, посібники, словники, розмовники, довідники відмінювання неправильних дієслів, порадники з орфографії, є навіть одна дитяча книжка для вивчення англійської (надгробок спробам раннього розвитку та першому підходу до англійської — з мамою далі першого уроку про a cat та інші односкладові слова ми не просунулися) та подарований колишнім одногрупником словник «брудної англійської» (вже після випускного, здається).
Там є культовий словник французької мови, російський, вчаси моєї школи це був скарб, і батьки подарували його на один з днів народження — можливо, купили десь у букіністів, бо він був не новий. То був один із найщасливіших днів і один із найвидатніших подарунків, я не жартую, той словник щодня гортала просто до дірок, і тривалий час там можна було знайти всі потрібні слова. Сьогодні не згадаю без підказки навіть імен його авторів, та й сам словник з останніх курсів університету не розгортала, він помер, щойно онлайн з’явилися Larousse і Petit Robert. З ними разом вже перекладено стільки книжок, але ніщо не замінить відчуття першого в житті перекладу пісень із мюзиклу Notre-Dame de Paris — на канікулах записувала в загальний зошит кольоровими гелевими ручками.
Цікавий екземпляр — англо-французький словник, привезла його після магістратури. У навчальному семестрі трапився курс перекладу, звичайно, з англійської французькою.
Підготовка до кожного семінару нагадувала вибух свідомості, де з нерідної англійської ти перекладаєш нерідною французькою, ще й так, аби звучало розмовно та природно.
Викладач рекомендував користуватися ґуґлом для вибору більш «розмовного» слова: його курс спирався на вимоги читабельності, ясності, зрозумілості. Пам’ятаю, якось ми половину семінару шукали відповідник англійському routine, в якого існує повний французький тезка — іменник routine, але викладачу видавалося, що це доволі неприродне слово для щоденного вжитку, тож треба знайти щось більш питоме. Всі разом ми пригадали французьке train-train. Викладач був англієць, а дружина в нього була француженка. Думаю, переклад власного внутрішнього монологу іншою мовою був для нього близькою темою, шкода, що ми про це не мали нагоди поговорити.
Навіть не думаю прощатися з тими книжками. Як об’єкти для прикладного використання сьогодні вони мають мало користі, жоден із томів не розгортала протягом останніх кількох років. Але кожен із них є дуже цінним. По-перше, якщо на світі зникне весь інтернет, вони точно стануть у пригоді. По-друге, кожна з цих книжок має в собі багато пам’яті. Досі ніхто не видавав словників для перекладу з мови мандрівників мовами — мовою інших людей.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно