«Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив». Світові генії у листах коханим
Семенюк Олена
14.02.2019
До дня всіх закоханих «Видавництво Старого Лева» публікує уривки з листів визначних особистостей своїм коханим. Деякі з них дивні, деякі кумедні, однак від того всі вони не менш романтичні. Як десятки та сотні років тому людям вдавалося викласти найпотаємніше у паперових листах? Про що писали тоді? Дізнаваймося разом в уривках з листів всесвітньо відомих митців.
Вольфганг Амадей Моцарт до Констанції
(16 квітня 1789 року, надіслано з Дрездена)
… любове моя єдина. Лови, вони у повітрі – ті 2999 ½ маленьких поцілуночка від мене; вони літають навколо й чекають, що хто спіймає їх…
Дорога маленька дружинонько, у мене до тебе є кілька доручень. Благаю тебе:
2) Піклуйся про своє здоров’я і стережися весняних вітрів,
3) Не ходи гуляти одна – а ще краще взагалі не ходи гуляти,
4) Будь повністю впевнена в моєму коханні. Усі листи тобі я пишу поставивши перед собою твій портрет.
5) І насамкінець прошу тебе писати більш детальні листи. Я дуже хочу знати, чи приходив навідати нас шурин Хофер наступного дня після мого від’їзду? Чи приходить він так часто, як обіцяв мені? Чи заходять іноді Лангеси? Як просувається робота над проектом? Як ти живеш? Все це, звісно, мене надзвичайно цікавить.
6) Я благаю тебе поводитись так, щоб не постраждало ні твоє, ні моє добре ім’я, також слідкуй за своєю зовнішністю. Не сердься на мене за таке прохання. Ти повинна любити мене ще сильніше за те, що я турбуюсь про нашу з тобою честь.
Оноре де Бальзак до графині Евеліні Ганській
(21 жовтня 1843 року, надіслано з Дрездена)
Завтра я їду. Квитки вже придбані і я завершую листа, бо маю власноруч віднести його на пошту. Моя голова як пустий гарбуз. Мій стан турбує мене більше, ніж я можу виразити. Якщо він не зміниться в Парижі, я буду змушений повернутися. Почуття покинули мене. У мене немає бажання жити, немає більше тої легкої енергії, немає сили волі… Я не усміхався з того часу, як поїхав від Вас…
Прощавайте, дорога моя зірко, благословенна тисячу разів. Можливо, настане момент, коли я зможу розповісти вам про свої думки, які пригнічують мене. Сьогодні я можу сказали лише, що люблю Вас занадто сильно, щоб залишатися спокійним. Після серпня і вересня відчуваю, що можу жити лише з Вами, Ваша відсутність – смерть для мене…
Прощавайте! Я збираюсь на пошту. Тисячі ніжностей Вашим дітям, тисячі разів благословляю їх; дружні побажання Ліретт, а для Вас – усе моє серце, і душа, і розум… Якби Ви знали, які почуття переповнюють мене, коли я опускаю один із цих конвертів у поштову скриньку.
Моя душа летить до Вас разом з цими листами, я, як божевільний, розмовляю з ними про все на світі. Я думаю, що вони, діставшись до Вас, повторять мої слова. Неможливо зрозуміти, як ці листи, наповнені мною, через одинадцять днів опиняться у Ваших руках, у той час як я залишусь тут.
О так, моя дорога зірка, навіки віків не відділяйте себе від мене. Ні я, ні моє кохання не послабшають, як і не ослабне і Ваше тіло з роками. Душа моя, людині моїх років можна вірити, коли вона міркує про життя. Тож повірте: для мене немає іншого життя, крім Вашого. Моє призначення виконано. Якщо з вами трапиться нещастя, я поховаю себе у темному кутку, залишусь забутий усіма, не бачачи нікого у цьому світі. Це не пусті слова.
П’єр Кюрі до Марі Склодовської
(10 серпня 1894 року)
Ніщо не може задовольнити мене більше, ніж звісточка від Вас. Перспектива жити два місяці, нічого не знаючи про вас, для мене зовсім нестерпна. Ваша маленька записка більш ніж бажана.
Сподіваюсь, Ви надихаєтесь свіжим повітрям і повернетесь до нас у жовтні. Щодо мене, то я нікуди не поїду. Залишусь в селі, тут я проводжу цілий день перед відчиненим вікном або в садку.
Ми обіцяли одне одному – чи не так? – принаймні бути близькими друзями. Аби ж Ви не передумали! Бо ж нема таких обіцянок, які пов’язують навіки; наші почуття не підкоряються зусиллям волі. Як було би прекрасно (про це я не наважуюсь навіть думати) разом пройти по життю, мріючи: Ваша патріотична мрія, наша гуманітарна мрія і наша наукова мрія.
[…] Ми вирішили, що станемо друзями, але якщо Ви поїдете з Франції через рік, це буде занадто платонічна дружба, дружба двох створінь, які ніколи більше не побачать одне одного. Не краще би Вам залишитися зі мною? Я знаю, ця тема Вас засмучує, Ви не хочете обговорювати її знову й знову. Тож порушуючи цю тему, почуваюсь недостойним Вас.
Я хотів попросити дозволу випадково зустрітися з Вами у Фрайбурзі. Але ви залишаєтесь там, якщо я не помиляюсь, лише на один день. І цього дня, звісно, ви належатимете нашим друзям Ковальські.
Вірте мені, відданий Вам
П’єр Кюрі
Еріх Марія Ремарк до Марлен Дітріх
(з Парижу, після 07.12.1937)
Ти я – ось воно і написалося! – я збирався написати «ти і я» – але так вже воно вирвалося з голови, і я вважаю, що «ти я» набагато краще! Отже: ти я, у нас з тобою є прекрасна риса: збивати людей з пантелику, хоча нам найменше цього хотілося б; ми збиваємо їх з пантелику, і все можливо тому, що ми спокійніше за них, або тому, що нам байдуже те, що важливо для них, не знаю. Вони вважають нас неймовірно складними, хоч самі себе ми вважаємо занадто простими. Що б ми не робили, ми збиваємо з пантелику їх, а не себе. Навпаки, нам стільки всього відомо одне про одного, що ми могли б грати в покер з відкритими картами. Ось чому треба докласти неймовірних зусиль, щоб дійсно посваритися. І все одно це вийде півсварки, бо під кінець, швидше за все, – на жаль! – ми просто не стримаємо усмішки.
Малятко, головка моя мавпяча, сьогодні я знову мився твоїм мигдальним милом з арденнського пакета – воно для мене як нагорода, і я користуюсь ним дуже економно, щоб його вистачило до мого від'їзду […].
Чи не наближається чи потихеньку час вкотре переконатися, що є мед в ліжку? Я вірний тобі цілком, це жахливо, але дається мені без надмірних зусиль.
Ернест Гемінґвей до Мері Велш
(30 березня 1945 року)
«Моя найдорожча Бешкетнице!
Мені тебе так бракує, ніби відрубали руку чи серце вийняли з грудей. Якийсь час це ще можна було витерпіти — бо я знав, що ти приїдеш і в мене було два чудових листи — один я отримав щойно після того, як поїхав, а інший — коли ти повернулася з фронту. Я знаю, що отримаю більше, і постараюся не марнувати час і добре попрацювати. Але, Бешкетнице, жити без тебе — це все одно, що намагатися затримати дихання під водою. Буде так чудово побачити тебе знову. Сподіваюся, що ця розлука не мучить тебе так сильно, як мене.
[…] Ти маєш бути дуже обережною на сонці. Я сильно обпікся лише після години у басейні. Буду уважно за тобою доглядати. Тепер стану смаглявим, худим та практичним.
[…] Почав ходити на заняття з хай-алай (баскська гра з м’ячем). Був двічі, двічі виграв. Ставив на 60 і на 30 доларів (фактично отримав лише 48 і 27 доларів чистого доходу, наскільки давали шанси). Але цього року ми не програли в азартні ігри ні копійки.
Хай-алай (пелота) — гарна і як ніколи захоплива гра. Тобі вона сподобається. Я повернув практично все і нічого не втратив від удару. З океану дещо прибрали, але це все одно чудове місце. А коли ти будеш тут, воно буде ідеальним.
[…] Бешкетнице, мушу зупинитися. Але я люблю тебе як завжди. Завжди тебе кохатиму, а сьогодні трохи більше, ніж будь-коли до того.
Гор[а]».
Василь Симоненко до дружини Люсі
(травень 1957)
Кланяюся моїй маленькій господині!
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Тимчасово на два дні зупинився в Юрки; завтра пошвендяю в гуртожиток.
[…] Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні б не писав тобі цього непотрібного листа, а з'явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.
Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жити з нами. Можу процитувати маму дослівно: «Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що тут оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тоді не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна».
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, що будемо жити з матір'ю, а не вигадувати небилиць. Мати в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?
Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю і скучаю, і обнімаю, і цілую і... і... і...
Жди звісток.
Передавай привіти. Твій чолов'яга Васильок.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно