0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Крим, Бог і Бйорк: три нових збірки репортажів від українських журналісток
Із точки зору звичайного читача, репортаж схожий на гібрид машини часу, телепорту і якогось ще не винайденого застосунку, який дозволить відчути емоції інших. Він допомагає потрапити в епіцентр події, побачити її очима безпосередніх свідків, приміряти на себе їхній досвід, роздивитися історію з різних точок зору, зануритися в неї. Репортаж – це можливість бачити більше й думати глибше. А головне – стати ближчим з його героями, спробувати зрозуміти їх.
 
Особливо цінні ті репортажі, які стають провідниками туди, куди більшості із нас потрапити непросто: в далеку країну, в украдену територію чи в найособистіші стосунки у житті, стосунки людини з Богом.
 
Наталя Гуменюк
«Видавництво Старого Лева»
 
Наталка Гуменюк – одна з тих небагатьох українських журналістів, завдяки яким тема Криму після його окупації таки була присутня у порядку денному ЗМІ. Хоча, можливо, й не так часто, як хотілося б. Наталя звикла працювати в «гарячих» точках, пройшла вишкіл подіями Арабської весни, знімала репортажі з передової. І в Криму, де перебувати українським журналістам стало небезпечно, також намагалася дотримуватися усіх цих фахових стандартів, показувати баланс думок, занурюватися у «чужі» середовища. Але коли відчуваєш спорідненість зі спільнотою, для якої втрата (чи то пак, «згуба») Криму стала колективною травмою, зберігати відстороненість надто складно. Тому й Наталині репортажі з Криму – такі живі, такі болісні.
 
Починаються вони з того дня, коли все остаточно пішло не так, – з дня референдуму. Далі – історії про те, як Росія виживала все українське з півострова, як стали непотрібними вчителі української мови і вкрай небажаною українська церква. Тут дуже багато особистих історій і розмов, з матерями Сенцова і Кольченка, з дружинами кримських татарів, з яких окупанти намагаються «зліпити» екстремістів і переслідують тільки за те, що ті сповідують іслам і підтримують одне одного. Тут дуже багато історій жертв політичних репресій (чомусь здавалося, що це поняття відійшло в минуле разом із Радянським Союзом, але «совок» повернувся у Крим, і репресії – разом із ним). Тут – зламані долі і життя тих, для кого прихід Росії став руйнівним, і не лише з патріотичних міркувань. Так, скажімо, відсутність замісної метадонової терапії прискорила багатьом наркозалежним мешканцям півострова зустріч зі смертю.
 
Від цієї книжки може стати фізично недобре. Не тому, що вона погано написана, – якраз навпаки. Наталка Гуменюк так відчутно передала цю задушливу атмосферу страху, безнадії, примарної ірреальності, яка в якийсь момент матеріалізувалася і застигла в усіх цих триколорах і російських піснях з гучномовців, дітях з іграшковою зброєю, стала новою реальністю, з якою доводиться жити, якщо не хочеш втікати (знову!) з рідної землі. Один із найбільш моторошних репортажів, «Антиутопія, що стала реальністю», розповідає про грандіозне шоу «Нічних вовків» з нагоди п'ятої річниці анексії. Тим, хто далеко від Криму, в це досі дуже важко повірити. Але у тій, новій реальності, живуть люди. Живуть, пройшовши крізь шок, сум'яття, страх, гнів, самотність – саме так, до речі, називаються розділи книги. Насамкінець лишається надія. У книжці вона пов'язана з репортажем зі звільнення Сенцова й Кольченка та інших полонених. Але і надія ця нетривка, адже триколори досі на півострові, а несправедливо звинувачені кримські чоловіки – у в'язницях Росії.
 
«Бог дивовижних людей та інших грішників»
Марічка Паплаускайте
«Човен»
 
Чи доречна віра у Бога в добу всемогуття технологій? Чи можна вірити у Нього, коли Він забирає твою близьку людину, твій дім, твій зір, твоє звичне життя? Чи спроможна зберегти свою віру людина, яка бачила пекло на землі? І де її, цю віру, шукати – в монастирях чи в окопах, у реанімаційних палатах чи в мистецьких галереях? У своїй дебютній книжці репортажів Марічка Паплаускайте шукає відповіді на всі ці запитання.
 
Її герої – не святі, але дивовижні люди. Їхні шляхи до Бога, способи порозуміння з Ним, варіації віри (або її відсутності) різняться. Але їхні історії зворушують і надихають.
 
Серед героїв книжки: черниця й убивця, священник і волонтерка, мама смертельно хворої дитини і чоловік, який вижив після підвалів ДНР, військовий капелан та український поет. Чиїсь імена ви побачите уперше. Хтось – як-от, наприклад, Юрко Іздрик, – відкриється вам з іншого боку. Хтось із них прикриватиметься своєю вірою, як щитом, хтось триматиме її біля серця, як найдорожчу річ, останню, яку ніхто не зможе відібрати. А заперечуватиме, що має, або ж зізнається, що втратив її. Авторка підбирає таємний ключик, щоб відкрити кожного з них, і розкриває їх читачам так, що, здається, неможливо кожного з цих грішників бодай трохи не полюбити.
 
«Лабораторія Ісландія»
Ярослава Куцай
«Темпора»

Кажуть, ісландці трохи марнославні. Як і будь-який народ, який здобув незалежність доволі недавно (у їхньому випадку після Другої світової) і хоче, аби у світі про них знали і говорили. Бажано, позитивно. І не лише як про батьківщину Бйорк, гейзерів та вулканів. Ярослава Куцай в цьому, безперечно, ісландцям допомогла. Її «Лабораторія Ісландія» – це надзвичайно цікавий нон-фікшн, який знайомить з далекою північною країною.
 
Авторка прожила в Ісландії достатньо довго, аби познайомитися з тамтешніми звичаями, дізнатися про ключові проблеми і проєкти, які надихають, поспілкуватися з авторами останніх і дізнатися суспільні настрої щодо перших. Чому ісландці часто дають другий шанс своїм «зашквареним» політикам, чого прагне Піратська партія, чому в країну не можна завозити коней і як туристична сфера намагається знайти якийсь баланс із китобійним промислом (а це непросто, бо одні туристи хочуть дивитися в морі на китів, а інші – скуштувати китового м'яса), як Ісландії вдалося врятувати молодь від згубного впливу вулиці і наркотиків – про все це і багато іншого йдеться в репортажах «Лабораторії Ісландія».
 
Про Бйорк тут теж є, зокрема – про її музично-освітній проєкт, який активно використовують у школах країни. А ще авторка познайомить із ісландськими українцями (серед яких досить відома оперна співачка) і розповість, що є спільного між нашими країнами, окрім улюбленої мантри ісландців «Якось воно буде».
 
Вам може бути цікаво
Онлайн-презентація роману «Діти їхні» Ніколя Матьє!
Моя подруга з темної матерії
Скрибченко Дар’я
Безкоровайний Кирило
Ранні твори Террі Пратчетта видадуть у вересні
Почитаємо? Книжки для родинного читання
stary_lev Стежити
дописів читачів