0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
«Компас» Матіаса Енара. Уривок
Читаймо уривок з роману-бестселера «Компас» лауреата Гонкурівської премії, французького письменника Матіаса Енара. Роман нещодавно побачив світ українською у перекладі Ірини Славінської у «Видавництві Старого Лева».
 
***
 
Майбутнє видавалося блискучим, як Босфор погожого осіннього дня, так само тільки добре віщував наш спільний вечір із Сарою в Ґраці 1990-х років, перша вечеря сам на сам, я соромився, бо протокол передбачав певний романтизм (навіть якщо на нашому столику в «Gasthaus» і не було свічок), але вона не соромилася: вона говорила точно так само і про ті ж жахливі речі, про які говорила б, якби ми вечеряли, наприклад, у їдальні гуртожитку, ані тихіше, ані голосніше, а от мене стримана атмосфера приглушеного світла та підкреслений шик офіціантів змушували шепотіти довірливим тоном — я не уявляв, які секрети міг би довірити цій молодій жінці, яка продовжувала розмову про турецькі баталії, натхненна нашою прогулянкою по Ґрацу та відвіданням Landeszeughaus, Арсеналу Штирії, що ніби вийшов із XVII століття. В гарній старовинній будівлі з декорованим фасадом містилися тисячі одиниць красиво та вміло розкладеної зброї, так, ніби п’ятнадцять тисяч чоловіків завтра мали стати в чергу по неї вздовж Геренґассе та взяти собі хто шаблю, хто нагрудник, хто аркебузу, хто пістоль, та бігти боронити край від малоймовірної мусульманської атаки: тисячі мушкетів, сотні пік і алебард, аби зупинити кінноту, каски та шоломи для захисту піхоти та кавалерії, міріади вогнепальної зброї, холодна зброя під рукою, готові до роздачі порохівниці, доволі страшно бачити в цьому впорядкованому складі, що багатьма з цих предметів користувалися: на обладунках є сліди куль, які вони зупинили, леза пошкоджені через завдані удари, і легко можна собі уявити біль, якого завдали всі ці інертні об’єкти, ореол смерті навколо них, пронизані животи, пошматовані в запалі битви тіла.
 
В цьому Арсеналі, як говорила Сара, чути голосну тишу військового приладдя, промовисту тишу, додавала вона, цей склад смертоносних інструментів пережив своїх власників, і тим самим позначав їхні страждання, їхні долі та, зрештою, їхню відсутність: ось про таке вона розмовляла зі мною під час вечері, про тишу, якою є Landeszeughaus, а також про те, як ця тиша пов’язана з численними оповідями, які вона читала, переважно турецькими; забуті голоси оповідачів про ці сутички — я мав провести той вечір, дивлячись і слухаючи її, принаймні уявляю, що мене мали зачарувати її слова, де змішалися історія, література та буддистська філософія; чи я роздивився її тіло, її очі на обличчі, ніби на музейній стіні, дві жмені веснянок на вилицях, груди, які вона часто ховала передпліччями, переплітаючи кисті рук під підборіддям так, ніби була повністю гола, цей її мимовільний жест завжди видавався мені дуже милим і цнотливим, але водночас доволі образливим, бо натякав на припустиму хтивість мого погляду на неї. Дивна річ ця пам’ять: я не можу пригадати її обличчя вчора, її тіло вчора, вони стираються та поступаються місцем нинішнім, але в декораціях минулого — я точно додав до розмови декілька музичних уточнень: у битві під Могерсдорфом був один музикант, забутий бароковий композитор, князь Пал Естерхазі Перший, єдиний відомий великий воїн-композитор чи великий композитор-воїн, який безліч разів бився проти турків і писав кантати, з-поміж яких і пречудова «Harmonia caelesti», а також він сам був видатним майстром гри на клавесині — невідомо, чи не був саме Естерхазі першим, хто надихнувся військовою турецькою музикою, яку він так часто чув, але я в цьому сумніваюся: після стількох битв і стількох земних нещасть він мав би радше прагнути забути про жорстокість і присвятити себе (успішно) Небесній Гармонії.
 
О, ще про військову музику: чути галоп пана Ґрубера, який вкладається спати. Значить, уже одинадцята година вечора — просто неймовірно, як цей пан щовечора біжить до ванної кімнати, рівно об одинадцятій щовечора Бог жене Herr Ґрубера в туалет, від чого рипить паркет і дрижать мої люстри.
 
Повертаючись із Тегерана, я зупинився в Стамбулі, де провів три розкішні дні майже сам зі собою, якщо не рахувати знаменитої гулянки з Міхаелем Більґером, щоб «відсвяткувати моє звільнення», аби покінчити з десятьма безвилазними місяцями в Тегерані, я заслужив на свято в місті, в прокурених барах, тавернах із живою музикою, дівчатами та алкоголем, думаю, то був єдиний раз у моєму житті, коли я напився, справді напився, був п’яний від шуму, п’яний від волосся жінок, п’яний від кольорів, свободи, п’яний від забуття свого болю через розрив із Сарою — прусський археолог Більґер був чудовим провідником, і ми ходили від бару до бару в районі Бейоглу, аж поки не прийшли в нічний клуб казна-де: я звалився посеред повій і їхніх різнобарвих суконь, носом у салатницю з солоною морквою в лимонному соці. Наступного дня він розповів, що мусив тягти мене на собі аж до готельної кімнати, за його словами, я на все горло волав (який жах!) «Марш Радецького», але в це я вже повірити не можу, нащо, чорт забирай (навіть якщо я й прямував до Відня) співати цей військовий мотив стамбульської ночі; Більґер, кепкуючи, завжди передражнював мій віденський акцент — не думаю, що я взагалі колись голосно співав Йоганна Штрауса, я його навіть не насвистував, хіба що «Вальс ковзанярів», але вже в старших класах справжніми тортурами були уроки вальсу, до того ж вальс є прокляттям Відня, його мали би заборонити одночасно зі становленням Республіки разом із вживанням шляхетних титулів: це урятувало б нас від жахливих ностальгійних балів і від огидних концертів для туристів.
 
Усі вальси, окрім маленького вальсу для флейти та віолончелі для Сари, це «тема Сари», що була однією з загадкових дитинних тендітних музичних фраз, яку вона невідомо де розкопала, і це також місце, куди добре було би повернутися, музика — добрий прихисток від недосконалості світу та поразки тіла.
 
На ранок у Стамбулі я прокинувся бадьорим, ніби нічого й не сталося, енергія міста та задоволення від прогулянки стерли всі ефекти вчорашнього алкоголю, ані головного болю, ані нудоти, все полетіло геть, Сара та спогади про неї, все вичистив вітер з Босфору.
Маленький вальс — то потужний наркотик: теплі струни віолончелі огортають флейту, є щось від еротичного тертя в цьому дуеті інструментів, кожен із яких поринає у власну тему, власну фразу, ніби їхня гармонія — це прорахована дистанція, тісний зв’язок і водночас недосяжний простір, твердість, яка сплітає нас, але не дає направду зблизитися.
 
Клубок змій, здається, це образ зі Стравінського, але про що він це говорив, точно не про вальс. У Берліоза в його «Фаусті», в «Троянцях» або в «Ромео та Джульєтті» любов завжди є діалогом між альтом і флейтою чи гобоєм — я вже давно не слухав «Ромео та Джульєтти», тих захопливих пасажів пристрасті, насильства та пристрасті.
 
 
Під шторами нічні ліхтарі; я міг би знову повернутися до читання, треба відпочити, завтра буду виснажений.
 
У Ґраці я, звісно ж, також погано спав після вечері сам на сам, відчував себе нікчемою, пригніченим досконалістю цієї дівчини, її красою, а також легкістю та неймовірною природністю розмірковування, коментування, висловлювання найменш імовірних знань. Чи я вже усвідомлював, які близькі наші траєкторії, чи я інтуїтивно відчував, що саме відкрилося під час тієї вечері, а чи я просто пішов за своїм поривом, побажавши їй на добраніч у коридорі, який досі точно пам’ятаю, вкриті коричневим фетром стіни, меблі зі світлого дерева, темно-зелений абажур, так само добре пам’ятаю, як ліг у вузьке ліжко, схрестивши руки під головою, зітхаючи та розглядаючи стелю, сумуючи, що поруч не лежить вона, що не відкриваю її тіло після того, як зачарувався її розумом — першого листа я напишу саме їй, сказав собі, міркуючи про подорож до Туреччини; уявляв гаряче листування, суміш ліризму, описів і музичної ерудиції (але зокрема ліризму). Думаю, що детально їй розповів про мету мого від’їзду в Стамбул, про європейську музику в Стамбулі ХІХ і ХХ століть, Ліста, Гіндеміта, Бартока на Босфорі, від Абдул-Азіза до Ататюрка, цей проект приніс мені стипендію престижної фундації, і я дуже цим пишався, все мало закінчитися статтею про одного з братів Доніцетті, про Джузеппе як провідника європейської музики у світ османської верхівки — запитую себе, чого вартий цей текст сьогодні, без сумніву, не вартий нічого, окрім хіба що реконструкції біографії цього особливого та майже забутого персонажа, який сорок років прожив у тіні султанів, якого поховали в соборі Бейоглу під звуки військових маршів, які він склав для Імперії. (Військова музика — це справді точка обміну між Сходом і Заходом, сказала би Сара: так дивно, що ця «моцартова» музика певною мірою «віднаходить» свій початок, османську столицю, за 50 років після «Турецького маршу»; зрештою, логічно, що турків спокусила така трансформація їхніх власних ритмів і гармоній, бо — якщо запозичити вокабуляр Сари — Я є в Іншому.) Я спробую обмежити думки мовчанням, замість того, щоби віддатися спогадам і смутку цього маленького вальсу; використаю одну з технік медитації, з якою була знайома Сара, яку вона пояснила мені, хоча й посміюючись, тут, у Відні: спробуймо дихати глибоко, дати думкам ковзнути в неозоре біле, стулити повіки, руки на животі, наслідуймо смерть, поки вона сама не прийшла.
 
Вам може бути цікаво
Книга, яка пахне імбирним печивом, какао та ялинкою
Істина у вині: 7 книжок про п`янкі напої
Читання-реготання на довгі зимові вечори
Від Нью-Йорка до Неаполя: яскраві жіночі історії «нежіночих» романів
«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Пострадянський колаж Олега Сенцова
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати