Кетіль Бйорнстад і концертний зал Акселя. Музика із норвезької трилогії
Дронь Артур
17.05.2021
Трилогія норвезького письменника і композитора Кетіля Бйорнстада про піаніста Акселя Віндінґа — надзвичайно красива, сумна і музична. Книги «До музики», «Ріка» і «Дама з долини» ніби складаються не лише зі слів, а й із нот. Аксель грає твори відомих композиторів, розмовляє про них зі своїми вчителями та друзями і навіть зустрічає їх у снах. Світ Аксель — це великий концертний зал, у якому постійно присутні Шуберт і Бетховен, Шопен і Рахманінов. Сьогодні про композиторів та їхню музику вам розповість сам Акселя Віндінґ. Ласкаво просимо до його концертного залу!
«У моїй ручній поклажі лежать Другий фортепіанний концерт Рахманінова й ще деякі ноти: Брамс, опуси 116, 117, 118 і 119, балади Шопена, твори Ґріґа. Моцарт, концерт ля мажор. Решта в моїй голові. Усе в голові»
ФРИДЕРИК ШОПЕН
Вона зіграла Шопена й Равеля. Можливо, цього їй достатньо. Можливо, цього достатньо на все життя…
Сюннестведт не знає, що я вже кілька місяців граю удома з ранку до вечора. Я мав можливість безнастанно грати ці трикляті фуги Баха й етюди Шопена. Техніка для мене більше не проблема, а ось з почуттями важче. Як висловити їх у грі? Сюннестведт вважає, що мені треба зіграти Брамса, опус 118. Проте в мене інші плани. Я хочу вразити всіх «Революційним етюдом» Шопена.
Мамин імператив: великими митцями стають бідні. А я хіба не бідний? Хіба не живу коштом батька? Сам же ані гроша за душею не маю! Як не дивно, «Революційний етюд» дуже зараз мені пасує, думаю я. Полум’яна солідарність Шопена зі своїми співвітчизниками, поляками! Коли настає моя черга, я виходжу на подіум, прокашлююся. У залі западає мертва тиша. Я знаю, що вони знають. Усі знають про загибель мами. Я вперше гратиму після її смерті. Я кажу: «Мій улюблений наставник у житті та в музиці, Оскар Сюннестведт, який сьогодні тут теж присутній, попросив мене заграти Брамса. Але у трамваї, дорогою з Рьоа сюди, мені неймовірно захотілося заграти “Революційний етюд” Шопена. Сподіваюся, ні пан Сюннестведт, ні будь-хто з вас у залі не матимуть нічого проти». І я починаю грати. Це мій великий вечір. Мій тріумф — тріумф дорослого юнака, яким я себе відчуваю, і дитини, якою насправді є.
«До музики»
КЛОД ДЕБЮССІ
З того, як ти грав Дебюссі, я зрозуміла, який ти чутливий.
Треба підшукати щось поетичне, звабне, здатне зачарувати публіку звучанням і вишуканістю. Хто до цього надається найліпше? Дебюссі, звичайно. Моя обіцянка мамі. Я проглядаю усі його фортепіанні твори й зупиняюся на найпопулярнішому, бо ним я зможу справити враження на слухачів, адже знаю, як його досконало інтерпретувати. «Місячне сяйво» з «Берґамаської сюїти», твір заїжджений багатьма виконавцями, однак із власним тремтливим, гіпнотичним звучанням. Вони забрали в мене вільшаник. Мою чисту, неосквернену таємницю. Саме тому в виконанні Дебюссі я вбачаю особливий сенс…
«Місячне сяйво» — чесний вибір, зважаючи на обставини. П’єса хоч і зачовгана, проте це вишукана зачовганість. До того ж невеличкий, скромний твір для фортепіано, невимовно сумний, а цієї осені я, шістнадцятирічний підліток у добровільному вигнанні, теж почуваюся невимовно сумно. Я самітник, закоханий здалеку в дівчинку, про яку нічого не знаю, відлюдник у вільшанику. Я хочу заграти «Місячне сяйво» прозоро й модерно. Хочу знайти для нього таке виняткове, трепетне звучання…
Я думаю про «Місячне сяйво», про те, що Ані дуже пасує Дебюссі; вона мов прозора, однак не настільки, щоб бачити її наскрізь, ні, навряд чи можна зазирнути їй глибше в душу. Це як вдивлятися у густий серпанок чи в сріблясте нічне марево — таке під силу описати лише Дебюссі.
«До музики»
ФРАНЦ ШУБЕРТ
— То вся твоя музика створена без щастя?
Шуберт киває.
— Так... Зате я дав щастя іншим. У цьому і є високий сенс.
Тієї ночі мені сниться Шуберт. Я граю сонати Шуберта. Шуберт мав друзів. Чи маю їх я? Зате я точно маю рояль. Сиджу й граю. Зараз це виключно Шуберт, він сидить поруч мене, як могла б сидіти Сельма Люнґе. Довгі пасажі. Крихкі другі теми. Вторинні мотиви творять сам зміст твору. У них відчуття. Істина. Грати Шуберта — це знати, що любиш. Проте ноти розпливаються, їх годі відчитати. Перші сторінки я ще відчитував. А тепер перестав раптом розуміти, у якій тональності граю. Але ж Шуберт сидить обіч мене й слухає. Я не можу його розчарувати.
Мене обсипає морозом. Страх. Безнадія. Я обираю мі мінор. Але це неправильно. Беру акорд, знову й знову. Помилка, помилка, помилка. Мені соромно. Я починаю плакати. Жахлива невдача.
Шуберт поплескує мене по плечі, намагається втішити.
— Ну-ну... Те, що ти хотів тут заграти, я ще не написав.
«Ріка»
ЛЮДВІГ ВАН БЕТХОВЕН
Після антракту піде важка артилерія: Бетховен, опус 110. Чому? Бо це — саме життя.
Бетховен, опус 110. Твір достатньо прозорий, але протяжні лінії наприкінці, у фугах, мене лякають; уже від самого початку соната вимагає від виконавця надзвичайної чуттєвості, а з цим навіть імениті піаністи не могли впоратися, то що вже казати про мене. Вона повинна звучати ваговито й водночас на найвищому рефлексивному рівні. Тут важливу роль повинен відігравати вік, думаю я. Цю музику ніяк не можна виконувати з юнацькою бравадою, бо тоді вона звучатиме смішно. Ця музика написана людиною, яка озирається назад. Не прагне досягти чогось у майбутньому, а тужить за чимось, що було і що вже минулося.
Пишучи цю сонату, Бетховен обрав важку й мало вживану тональність ля-бемоль мажор, яку так любили Шопен і Шуберт. Тональність не таку теплу, як, наприклад, ре-бемоль мажор. Щоразу, граючи в ля-бемоль мажорі, мені уявляється скло. Однак Бетховен обрав її, щоб виразити ніжність і красу. У своїх трьох останніх сонатах він, усупереч усьому, оспівував життя. Так, думаю я з глибокою шанобою, сидячи за Аниним роялем і дивлячись на ялиці за вікном, оце «всупереч усьому» і є рушієм у творчості. Це і мудрість. І печаль.
«Ріка»
СЕРГІЙ РАХМАНІНОВ
Я мрію про ніжність і звільнення. Саме так мені кортить заграти Рахманінова, думаю я.
Трагедії — долі великих митців. А ти великий митець, тож мусиш бути готовим до потрясінь. Але не забувай! Відтепер ти гратимеш зі знаменитими оркестрами. Праця — найліпша терапія. Час загоює рани, і весь світ чекає.
— На що чекає?
— Що ти заграєш Рахманінова, як ніхто досі.
Пульс зашкалює. Кров гамселить у скронях. Треба чимось заповнити простір. Рахманінов. З мого сну. Другий концерт для фортепіано. Колонада октав на самому початку. Акорди у фа мінорі грізно переходять у до мінор. Я мав би це збагнути. Пісня скорботи для рояля і струнних інструментів. На темному понурому оркестровому тлі композитор широкими мазками малює свою картину. Я хочу сховатися саме в цих підводних течіях. Підходжу до полиці, беру платівку з концертом у виконанні Ріхтера. Диригує Вислоцький, грає оркестр Варшавської філармонії. Скорботна пісня без кінця, яка розриває лихе замкнене коло концерту, бо стала знаменитою, бо її теми надто відомі всім. Але хіба не можна грати те, що вже відоме?
В очах — вдячність. Мабуть, я таки щось зачепив у її душі. Я обводжу поглядом зал і бачу відкриті обличчя, нас усіх мовби щось об’єднує, і цю спільноту між нами створив Рахманінов.
«Дама з долини»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно