Хвости, носики і плямки: уривок з книги «101 далматинець»
Старий Лев
27.07.2017
Роман «101 далматинець» британської письменниці Доді Сміт вже кілька десятиріч є улюбленим для багатьох дітлахів зі всього світу. І ось він нарешті побачить світ в українському перекладі Наталії Ясіновської у «Видавництві Старого Лева»! Це історія про подружжя Любеньких, у яких одного дня замість двох чудових собак-далматинців з’являється аж сімнадцять! А це означає, що попереду буде багато пригод як для людей, так і для їхніх хвостатих улюбленців. Читаймо один з найзворушливіших уривків твору!
***
Двері комірчини були ледь прочинені. Усередині Любенькі заспокоювали Леді. Троє цуценят народилося ще до того, як Няня Дворецька принесла Леді поживну курятину на вечерю. Саме вона й побачила, що відбувається.
Лютелла розчахнула двері й витріщилася на цуценят.
— Та вони ж дворняжки — повністю білі, жодної плямки! — верещала вона. — Треба їх усіх утопити.
— Далматинці завжди народжуються білими, — сказав пан Любенький, суворо позираючи на Лютеллу. — Плями з’являються пізніше.
— Ми б їх не втопили, навіть якби вони були дворняжками, — обурено продовжила пані Любенька.
— Це досить просто, — зауважила Лютелла. — Я втопила дюжини котенят моєї кицьки. Вона завжди вибирає їм батьків серед якихось жалюгідних вуличних котів. Нема чого їх лишати.
— Але ж одне кошеня ти їй лишаєш? — запитала пані Любенька.
— Якби я лишала їх, дім був би переповнений котами, — пирхнула Лютелла. — Ви впевнені, що ці огидні маленькі білі щури — чистокровні далматинці?
— Цілком, — буркнув пан Любенький. — А тепер, будь ласка, йди. Ти засмучуєш Леді.
А Леді справді була засмучена. Незважаючи на те, що Любенькі були поруч, щоб захистити її й цуценят, вона трохи побоювалася цієї високої жінки з чорно-білим волоссям, яка так пильно витріщалася на неї. А та бідна кішка — вона втратила усіх своїх кошенят! Ніколи, ніколи Леді цього не забуде! (І одного дня вона ще зрадіє, що пам’ятала про це.)
— Коли цуценята будуть достатньо дорослі, щоб забрати їх від матері? — запитала Лютелла. — На той випадок, якщо я захочу купити їх.
— Через сім-вісім тижнів, — відповів пан Любенький. — Але ми жодного не продаватимемо.
Після цих слів він зачинив двері комірчини прямісінько перед Лютеллиним носом, а Няня Дворецька рішуче випровадила її.
Няня Кухарська телефонувала Знаменитому Ветеринару, але він поїхав на виклик. Його дружина пообіцяла повідомити йому, щойно він повернеться, і додала, що не варто тривожитися — скидається на те, що з Леді все гаразд.
Так і було. Щойно з’явилося четверте цуценя. Леді вилизала його, а поки пан Любенький просушував його, пані Любенька дала Леді попити теплого молока. Потім цуцика перемістили до інших — у кошик, розміщений так, що Леді могла його бачити. Незабаром з’явилося п’яте цуценя. Потім шосте і сьоме.
Ніч тривала. Вісім цуценят, дев’ять цуценят! Мабуть, це вже всі. Першого разу в родинах далматинців рідко народжується більше. Десять цуценят! Одинадцять цуценят! Потім народилося дванадцяте, і воно мало інакший вигляд, ніж його брати й сестри. Тільце під білою шерстю було нездорово жовте, а не рожеве. Воно лежало нерухомо, замість того, щоб дриґати крихітними лапками. Няні, які сиділи перед комірчиною, повідомили панові й пані Любеньким, що воно народилося мертвим.
— Але з такою кількістю цуценят мама ніколи не сумуватиме за ним, — заспокійливо промовила Няня Кухарська.
Пан Любенький тримав на долоні крихітне створіння і з сумом дивився на нього.
— Це нечесно, що воно зовсім і не жило, — сказала пані Любенька, в очах якої бриніли сльози.
Панові Любенькому раптом пригадалося те, про що він колись читав. Він узявся масажувати цуценя, а потім легенько потер його рушником. І раптом навколо носика з’явилася рожевувата плямка, а потім і все тільце засвітилося рожевим із-під білосніжних шерстинок. Лапки дриґнулися! Цуценя розкрило ротика! Воно ожило!
Пан Любенький швиденько поклав маля біля Леді, щоб вона нарешті могла його погодувати. Воно там лежало й смоктало молочко, аж поки не з’явилося наступне цуценя. Тринадцяте!
Незадовго перед світанком пролунав дзвінок у двері. Це навідався Знаменитий Ветеринар, котрий усю ніч рятував життя пса, якого переїхало авто. На той час народилися всі цуценята, і Леді годувала вісьмох — саме стільком вона могла дати сніданок одночасно.
— Відмінно! — сказав Знаменитий Ветеринар. — Направду прегарна родина. Як тримається татусь?
Любеньким стало соромно. Відколи в Леді почалися пологи, вони навіть не згадали про Понґо. Його замкнули на кухні. Усю ніч він крокував туди-сюди і лише один раз почув новини — коли Няня Кухарська спустилася приготувати каву й канапки. Вона сказала йому, що з Леді все гаразд, але лише жартома, бо не здогадувалася, що він усе розуміє.
— Бідний Понґо, ми маємо пустити його нагору, — сказав пан Любенький.
Та Знаменитий Ветеринар заперечив. Він сказав, що мами-собаки зазвичай не люблять, щоб татусі були поруч одразу після появи цуценят. Цієї миті почувся стукіт кігтів по полірованій підлозі холу — і нагору, перестрибуючи через чотири сходинки, помчав Понґо. Няня Кухарська спустилася, щоб приготувати чаю Знаменитому Ветеринару, і схвильований батько пролетів повз неї тієї ж миті, як вона відчинила кухонні двері.
— Обережно, Понґо! — попередив Знаменитий Ветеринар. — Можливо, вона не хоче, щоб ти зараз був поруч.
Та Леді кволо метляла хвостом.
— Спустися, поснідай і поспи, — сказала вона, але ніхто, окрім Понґо, не почув ні звуку. Його очі й шалене метляння хвоста розповіли їй про його почуття, його любов до неї і цих славних вісьмох цуценят, які вперше у своєму житті снідали. І до тих інших, що лежали в кошику, чекаючи своєї черги — до речі, скільки їх там?
— Шкода, що собаки не вміють рахувати, — сказала пані Любенька.
Та Понґо чудово вмів рахувати. Він спускався сходами з високо піднятою головою і новим світлом у своїх темних очах. Бо знав, що він тепер — гордий батько п’ятнадцятьох малят.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно