Хто проти суперкрутих»: уривок з книжки А. Аудгільд Сульберґ
Старий Лев
24.07.2019
Історія із чотирьох книг від норвезької письменниці А. Аудгільд Сульберґ розповідає про Анне Беа – дванадцятилітню дівчинку, яка вважає себе потворою, та й у школі на неї поглядають співчутливо. А дехто, особливо трійко крутелиць із їхнього класу, взагалі відверто з неї глумляться. Тому дівчинка мало з ким спілкується, і якби не найкращий друг Нільс, її життя було б зовсім нестерпним. Але Анне Беа доведеться поглянути в очі своїм найбільшим страхам і дати відсіч суперкрутим. Що чекає на юну героїню – дізнавайтеся на сторінках книг «Хто проти суперкрутих», «Суперкруті догралися», «Привиди проти суперкрутих» і «Таємниця суперкрутих». А поки читайте уривок з першої історії.
***
Світла голівонька
Вам буде легко здогадатися, чого я найпристрасніше прагнула, прокинувшись уранці.
Саме так.
Залишитися вдома й влаштувати собі день-щезник.
Я заїкнулася мамі, що нині не в формі, але вона без зайвих слів стягнула з мене ковдру й звеліла не вигадувати дурниць.
– Що було б, якби всі пропускали школу через поганий настрій? – запитала мама. – Усі дівчатка, буває, почуваються трохи не в формі, коли їм дванадцять.
Я знову натягнула на себе ковдру. Але мама пиляла мене й далі.
– Тітка Муна в твоєму віці була маленька, мов карлик. Носила зубні брекети, на голові стирчали кілька кволих волосинок, і ми обзивали її major loser. Але минув час, Муна раптом почала рости, стало пишним волосся, з’явилися груди, почалися менструації, і все налагодилося.
Тітка Муна – молодша мамина сестра й моя улюблена тітонька. Хоч я знаю, мама такими балачками намагається мене розрадити (цю історію я вже чула сотні разів), та її спроби марні. По-перше, вона певним чином визнає, що я така сама безпорадна, як тітка Муна в дитинстві, а по-друге, у моєму випадку все зовсім по-інакшому.
Тітка Муна переросла свої вади. Вона стала вищою на зріст, підстриглася і... гоп! – ураз стала нормальною, навіть коханий у неї з’явився, якого прозивали Руне-
Чубчик за півнячий чуб на голові і який викрав для неї зі шкільної музичної кімнати тамбурин, коли їм було по чотирнадцять років. Тітка досі його згадує.
А я?
Я ніколи не переросту свою потворність. До кінця життя матиму біле волосся, мертвотно-бліду шкіру, мружитимуся через поганий зір і завертатиму білками очей.
Я ніколи не стану нормальною!
Та я, власне, і не брешу, кажучи мамі про погане самопочуття, бо мені всюди то болить, то коле. Іноді тіло здається мені замалим для всього, що в ньому відбувається. Ніби серцю, легеням та іншим органам там тісно. Буває, навіть заплакати не можу, так тисне в грудях. Я лежу й трушуся, а звуку нема. І сліз нема.
Нічого. Тільки поодинокі судоми, коли я намагаюся зробити вдих.
Так я почувалася і того ранку.
Але мама була непоступлива. Зрештою, я опинилася за столом над тарілкою з пластівцями і дивилася мультфільм про Капітана Шаблезуба.
Іноді я замислююся, яким було б моє життя, якби я мала старшого брата. Чи жилось би мені легше? Усі знають, присутність старшого брата збільшує шанси на повагу й любов однолітків. Якби я мала старшого брата, нормального й, може, навіть трохи прикольного, усе, напевно, склалось би інакше.
Але про це я вже ніколи не дізнаюся. Натомість моїм обов’язком – і від нього не відвертітися – є догляд за п’ятирічним Крістоффером, який хоче стати астронавтом або професійним леґо-будівничим, коли виросте. Чи, може, догляд за Капітаном Шаблезубом? Уже й сама не певна. Відколи мама з татом купили братчикові костюм Шаблезуба з піратським капелюхом, він з нього не вилазить. Пір’їни з капелюха валяються по всій хаті.
– Випростай спину, Анне Беа, – каже мама, подаючи мені пачку молока. – Світ не стане кращим, якщо в тебе ще й горб виросте!
Мама, напевно, не усвідомлює, що порівнюючи між собою людей, вона завжди приплітає когось потворного.
– Бачив, як учора Муна фліртувала з Сівертсеном? – якось улітку підслухала я розмову мами з татом.
Увечері напередодні приходили в гості сусіди, сиділи на веранді, аж випадково нагодилася тітка Муна.
Вона примостилася біля Сівертсена: у нього в вухах росте волосся і він продає холодильники.
– Гаразд, вона доволі навіжена, – вела мама далі. – Але так реготати! Мов якась печерна істота!
Іншого разу мама завмерла серед кімнати з порохотягом у руках, стояла й дивилася, як ми з Нільсом робимо уроки за кухонним столом. Ми саме билися над розв’язанням складної математичної задачі, і я нахилилася до Нільса, подивитися, як він дає собі раду.
– Ви тільки на себе гляньте, – мовила мама й усміхнулася. – Подивившись отак на вас, можна подумати, ніби ви сіамські близнюки...
Карлики, горбані, печерні люди, ще й сіамські близнюки...
Усі до одного – потвори.
Коли-небудь вона порівняє мене з альбіносом, навіть не сумніваюся.
– Вийди вже трохи на сонечко, бо будеш такою блідою, як альбінос, – цілком може бовкнути одного чудового дня моя мама.
А вже секунди за дві її щоки заллються рум’янцем, вона потре носа й скаже: «Ой лихо, що це я ляпнула...
Ти колись таке дурне чула?!»
Мама завжди так каже, коли шкодує за ненароком бовкнуте слово. Як, наприклад, було з татом, коли вона назвала його «мій дзиґун». Але тато лише посміявся й поплескав маму по задку. До того ж порівняння з дзиґою зовсім не образливе. Значно гірше, коли тебе порівнюють з потворами.
– Час квапить!
Мама вхопила мою тарілку з недоїденими пластівцями. Я ледь встигла кинути в тарілку ложку, як мама помчала до посудомийної машинки. Ось так вона завжди.
Починає прибирати на столі, не чекаючи, доки ти поїси. Навіть Нільс не встигає все доїсти, коли іноді в нас вечеряє. Хоча зазвичай він пакує за обидві щоки, як голодний вовк.
Почистивши зуби, я вийшла в коридор, одягнула куртку, кросівки, закинула на плече наплічник. Перевірила, чи на місці мобільний та ключі, чи лежать в кишені куртки сонячні окуляри. Залишалося взяти ще одну річ.
– Не забудь велосипедний шолом, Анне Беа!
Ніби не досить, що я потвора, то ще й шолом треба щоразу висаджувати на голову. «Ти надто погано бачиш, щоб їздити без шолома, Анне Беа!», «Ти можеш упасти, Анне Беа!», «Тебе може збити авто, Анне Беа!».
Мама й тато суворо забороняють мені виходити з дому без шолома.
Однак раніше – до школи – усе було значно гірше.
Я мусила носити велосипедний шолом навіть коли ходила пішки. Тато з мамою ледь не до смерті боялися, що я можу впасти з драбинок у садку або зашпортатися до бровки тротуару й простягнутися на дорозі. Ніби я справжня невдаха!
Насправді я і є невдаха, але ж тоді я ще цього не знала. Дуже сердилася, що доводиться натягати на вуха шолом вже на порозі будинку.
Прихильності однолітків це мені аж ніяк не додавало.
Коли думаю тепер про ті часи, трохи дивуюся, що батькам не спало на думку замкнути мене в моїй кімнаті й викинути ключ. Позбулися б усіх клопотів одним махом. Хоча навряд... Я ж могла відчинити вікно й вивалитися надвір з висоти одного метра просто в квіткову клумбу.
– Анне Беа!
Мама несподівано виринула в дверях.
– Я знаю, тобі буває непросто в житті, донечко, – сказала вона. – Але ти маєш нас, тітку Муну, бабусь-дідусів і Нільса. А це вже немало!
Мама перехопила мій погляд у дзеркалі. Зазирнути мені в очі дуже нелегко, але мамі, як не дивно, це завжди вдавалося.
– Ти бомбезно співаєш, – усміхнулася вона. – Гарно вчишся у школі. Кожен скаже, що моя доня – світла голівонька!
Мама сколошкала моє біле волоссячко.
Минуло дві секунди, і вона густо почервоніла.
– Ой, лихо, що ж це я плету! – скрикнула вона, чухаючи носа. – Ти чула таку дурню!
Я зітхнула, поправила зачіску. Мені подобається, коли гривка трішечки нависає над окулярами, а решта прямими пасмами спадає до пліч. Я відрощую волосся.
– Можна сказати ще одне?
Мама знову перехопила мій погляд.
Я кивнула.
– Ніхто не має гарнішої доні, ніж ми з татом. Ніхто в усьому світі! Пам’ятай це!
Я не знала, що відповісти, тому просто відчинила вхідні двері й вибігла надвір.
Про маму можна багато розповідати.
Вона сміється з найбезглуздіших татових жартів, недбало вдягається і базікає надто багато дурниць. Але іноді наче бере себе в руки. І тоді дивиться на тебе великими очима й стримує сльозу.
І каже саме те, що тобі так хочеться почути.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно