0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Голокост: книги про людей у нелюдських умовах
«У нас нема більше нічого свого: у нас забрали одяг, взуття і навіть волосся; якщо ми заговоримо, нас не слухатимуть, а якби й слухали, то не зрозуміли б. У нас заберуть навіть ім’я – а якщо ми захочемо його зберегти, то нам доведеться знайти у собі силу це зробити, зробити так, щоб за цим ім’ям стояло щось від нас, від нас таких, якими ми були колись».
Прімо Леві «Чи це людина»
 
Голокост – слово, в якому закодовано мільйони жахливих смертей безневинних людей. Людей, яких позбавили всього людського інші люди за вказівкою однієї людини. Хіба цьому можна знайти якесь пояснення?
 
 
Прімо Леві, автор книги «Чи це людина», опинився в концтаборі у січні 1944 року. Прімо був учасником партизанського загону «Справедливість і свобода». За що у грудні 1943 року його арештувала фашистська міліція.
 
У 24 роки хлопець зіштовхнувся із новою реальністю: не згадуй минуле, не думай про майбутнє, не відкладай хліб на потім, тримай ложку за пазухою, не губи сорочку, запам’ятай одне слово «jawohl» («зрозумів»).
 
Якщо хочеш вижити, вчися красти і дурити. Вчися казати «ні», забудь про співчуття до себе й інших, тримайся за тих, кому довіряєш.
 
У розділі «По цей бік добра і зла» Прімо розповідає про табірну біржу. Ув’язнені продавали на ній заощаджений хліб, баланду, махорку, ріпу, мило, цвяхи, мішки. Дехто продавав єдину подерту сорочку, відсутність якої на тілі гарантувала побиття.
 
«Історія десяти днів», якою завершується книга, – це короткий опис визволення. Коли німці покинули табір, в’язні залишилися без баланди, ліків, води. Люди-привиди вмирали, сновигаючи табором у пошуках мерзлої картоплі чи ріпи.
«Ми лежали у світі мертвих і примар. Навколо нас і в нас самих всередині зникали останні сліди цивілізованості. Діло перетворення людей на тварин, яке започаткували переможні німці, було доведено до кінця німцями переможеними».
 
Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата»
 
У жіночому таборі Ревенсбрюк німецькі лікарі займаються науковою діяльністю. Жінкам роблять операції, під час яких в рану вводять збудники стрептокока чи газової гангрени. Перед тим, як зашивати рану, її наповнюють битим склом, дерев’яними щіпками або тирсою.
 
«Невдовзі у всіх нас піднялася температура, і ще більше дівчат почали страждати від нудоти. Біль у моїй нозі був страшенний, наче її покусала хмара злих ос».
Лікарка Герта Оберхойзер, яка добровільно приїхала в Ревенсбрюк, не бачить у своїх діях нічого поганого. Адже чесні люди до табору не потрапляють. Та й, зрештою, це просто її робота.
 
Коли німці стануть переможеними, Герту засудять на 20 років, але випустять достроково. Жінка повернеться до лікарської діяльності, придбає авто. А Кася Кужмерик, табірний «кролик», щодня шкутильгатиме, відчуваючи в нозі жахливий біль. І якби не Кароліна Феррідей, волонтерка із Франції, вона мирилася б із тим болем до кінця життя.
 
Роман складається із трьох сюжетних ліній: Кася Кужмерик, Герта Оберхойзер, Кароліна Феррідей.
 
До слова, «кролики» Ревнсбрюка – це 74 жінки, які зазнали хірургічних знущань. Кроликами їх називали через специфічну ходьбу. Кароліна та Герта – невигадані персонажі. Кася – прототип Ніни Іванської, якій у таборі зробили експериментальну операцію.
 
Лідія Осталовська «Акварелі»
 
Діні Ґотлібовій 12 років. Вона – єврейка, в’язень табору Біркенау (Аушвіц). Її номер – 61016. Невідомо, як би закінчилася історія дівчинки, якби не «Білосніжка та сім гномів». Перед Різдвом 1943 року вона намалювала на дерев’яній стіні бараку мультиплікаційних героїв, щоб потішити дітей. А потім стала табірною художницею.
 
«За наказом Бьома я спочатку малювала номери на бараках. Потім до нашого сімейного табору приходили есесівці й приносили мені фотографії своїх дружин, наречених або дівчат. Із цих фотографій я малювала портрети».
Опісля Діна малюватиме акварельними фарбами портрети ромів, над якими проводив експерименти німецький лікар Менґле, готуючи дисертацію… Чи думала тоді Діна, що ці малюнки стануть речовими доказами? Звісно, ні.
 
Коли Діна залишить табір, одружиться із дійснеївським мультиплікатором Артом Бебітом, жінка захоче відсудити свої табірні малюнки. Але музей Аушвіц стверджуватиме, що «акварелі – це документ», а ромів змусили позувати. Тому малюнки художниця не отримає.
 
У цьому романі Лідія Осталовська порушує тему геноциду не лише євреїв, а й ромів. Вона вводить у текст цитати із архівних матеріалів, спогадів, інтерв’ю тощо.
 
 
Бруно – син коменданта концтабору. Шмуль – єврейський хлопчик, в’язень концтабору. Що може бути спільного між цими дітьми? Дружба.
 
Бруно випадково знаходить табір, за колючим дротом якого під відкритим сонцем у смугастій піжамі грається Шмуль. Після цього Бруно приходить до табору щодня. Він приносить другові їжу, щиро дивуючись, що то той не любить шоколад…Одного дня Бруно переодягається у смугасту піжаму, щоб допомогти Шмулеві знайти тата. Та чи вдасться це йому?
 
«Хлопчик у смугастій піжамі» – роман-притча про неможливо можливу дружбу, яка не знає обмежень чи заборон. Дорослі визначають, хто хороший, а хто поганий. Діти такими кліше не користуються.
 
Дехто вважає, що роман не надто реалістичний. Можливо. Але у цьому випадку значення має не реалізм, а мораль. Її автор заховав між рядками, але так, щоб кожен міг знайти те, що шукає.
 
 
Вам може бути цікаво
Руні Саллі
З книгою веселіше: дотепні новинки від Старого Лева
Дві дитячі книги Старого Лева – у фіналі «Еспресо. Вибір читачів 2020»
Привид, який не міг заснути
Чорна Наталія
Рахують усі
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати