Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Тейлор Томас
«Ґарґантіс» Томаса Тейлора. Уривок із книги
«Ґарґантіс» — друга книжка в серії «Легенди Морського Аду» британського дитячого письменника Томаса Тейлора, продовження «Маламандера».
 
Що за гігантська тінь ховається серед блискавок поміж штормових хмар, які потужною бурею накрили містечко? Невже Ґарґантіс повернувся? Тисячу років тому він ледь не стер Морський Ад з лиця землі. Та на місто знову зійшла страшна буря, і рибалки подейкують, що монстр з давніх легенд повернувся! Хтось пробудив могутню штормову істоту. А в готелі «Ґранд Наутілус» знову відбуваються загадкові події. Гербі й Вайолет певні, що все це якось пов’язано…
 
Що ж чекає на них – дізнавайтеся у книзі «Ґарґантіс», а поки ж читайте уривок із історії.
 
***
 
Розділ 3
 
Пісня моряків
 
Вайолет тричі різко повертає ключ…
 
Тік-тік-тік-ТІК, тік-тік-тік-ТІК, тік-тік-тік-ТІК
 
Нічого не відбувається.
 
Вона кладе шпичасту мушлю на стіл біля мого крісла.
 
Далі нічого не відбувається.
 
— Постривай, — каже Ві. — Ти це чуєш? Вона щось робить.
 
Я нашорошую вуха, і — справді, зсередини мушлі долинає ледь чутне дзижчання, наче обертаються крихітні шестерні.
 
Тоді мушля здіймається.
 
Чи радше підстрибує над столом на кілька сантиметрів після того, як з ріжка висовується крихітна латунна підпорка і піднімає мушлю. Тоді роздається музика — у повітрі витанцьовує дзвінка мелодія, під яку мушля починає обертатися на латунній лапці, відбиваючи промені світла лампи, що миготять на склепінчастій стелі мого підвалу.
 
— Яка краса! — охає Вайолет. — І мелодія така знайома…
 
— Ще б пак, — кажу. — Це — шанті, пісня моряків.
 
— Що?
 
— Пісня моряків. Ну, знаєш, одна з пісень, яку співають рибалки. Ти точно могла чути їх, коли вони витягають свої рибацькі човни на берег чи займаються своїми рибними дільцями на причалі.
 
Вони завжди співають.
 
— Проте ця мелодія звучить дещо інакше, — мовить Вайолет. — Гарніше. Чарівніше.
 
Мелодія стихає, і мушля припиняє вертітися.
 
Вона опускається назад на стіл.
 
— Отож це — музична скринька, — кажу і думаю, що не завадило б дописати це в книгу знахідок. — Можливо, так легше вдасться знайти законного власника…
 
Мушля знову здіймається. Тобто на цей раз вона СПРАВДІ встає на чотири маленькі латунні ніжки — схожі на ніжки краба, — що вистрілюють з мушлі з металічним КЛАЦ!
 
Ми з Вайолет, що допіру схилялися над мушлею, прислухаючись до мелодії, вражено відсахуємось.
 
Навіть Ервін підводиться у своїй коробці з шаликів і стривожено шипить. Мушля повертається в мій бік, наче дивиться на мене, хоч я не бачу ніяких очей. Тоді обертається до Вайолет. Визирає п’ята латунна кінцівка, цього разу із крихітною парою ножиць, схожих на клешню краба. Ручка розмахує між нами, загрозливо чик-чик-чик-аючи маленькими ножицями.
 
— Передай мені те відро, — прошу Вайолет якомога тихіше.
 
— Нащо? — чую у відповідь. — Тобі зле?
 
— Ні, — бурмочу. — Третє правило столу знахідок. Я забув про нього. Передай мені відро. Хутко!
 
Вайолет тягнеться до старого, набитого вішаками дерев’яного відерця. Я вихоплюю в неї з рук відро, висипаю вішаки на підлогу і кидаюсь до мушлі.
 
Не встиг! Та штука, певно, відчула мене, чи, може, я невчасно спохопився, але тільки-но я перевертаю відро на стіл, як мушля зістрибує і дріботить геть. Я кидаюсь услід за нею, знову промахуюсь і тепер безпорадно спостерігаю, як маленький заводний рак-самітник — бо тільки так це можна описати — видирається по стінці мого стелажа із загубленими книжками і стрімко дріботить по горішній полиці. Я у відчаї жбурляю відро в мушлю, прибиваючи її до підлоги.
 
Вайолет кидається на неї зі старим бавовняним светром у руках. Якусь мить вона бореться з мушлею, накривши її светром, і я чую металічне потріскування та дзижчання, поки механічний рак-самітник намагається виплутатися. Тоді светр затихає.
 
— Упіймала! — вигукує Ві.
 
— Гадаєш, вона видихалась?
 
Вайолет стенає плечима.
 
— Принаймні перестала пручатись.
 
— Мабуть. — Я обережно беру в неї светр, щоби наш маленький заводний в’язень не чкурнув від нас. — Але я більше не хочу ризикувати. Якщо хтось прийде сюди по цю заводну мушлю, мені доведеться визнати, що вона втекла і живе тепер вільно і безтурботно десь у закутку мого столу знахідок. А я цього не хочу. Крім того, мені не сподобався вигляд тих ножиць.
 
 
Я згортаю светр — разом із мушлею — і запихаю у відро, перевертаю його на підлогу догори дном і кладу ще зверху стосик книжок. Якщо в механічної штукенції ще залишилась якась жива жилка, це спинить її.
 
— То що воно таке? — запитує Вайолет.
 
— Заводний рак-самітник.
 
— Ні, я маю на увазі третє правило столу знахідок. Що то за правило?
 
— Третє правило, — я кидаю на неї якомога виразніший погляд: — «Не очікуй очікуване!».
 
— Хіба не навпаки має бути?
 
— Ха! — кажу. — Я саме не очікував, що ти це скажеш.
 
— Проїхали, — Ві закочує очі. — Де ти взагалі ту мушлю надибав?
 
— Мені її передали. — Я плюхаюсь назад у свій фотель. — Наш новоприбулий гість. Він, мабуть, десь її знайшов.
 
— А ти не знаєш? — питає Ві, вмостившись по інший бік грубки. — Ти хіба не запитав його, де він її знайшов? Не вивідав у нього подробиць? Це на тебе не схоже.
 
Я думаю, як пояснити Ві, яким дивним та химерним був той безликий гість зі своїм промоклим каптуром і моторошним голосом, але не хочу.
 
Насамперед тому що Вайолет, хай їй грець, має рацію — я мав би побігти за Бездонним Каптуром і вивідати в нього більше. А як ще я збираюся повернути дурацьку мушлю її законному власникові, якщо не піду по гарячих слідах? Доведеться мені постукати вранці у двері того чоловіка і розпитати його. Втім, зараз я б не проти змінити тему розмови, тож радію, коли Вайолет робить це за мене.
 
— Хочеш їсти? — запитує. — Ми вже сто років не заходили до Мартина на його рибку з картоплею фрі.
 
Від згадки про смачнючу картопельку Мартина мій шлунок на радощах підстрибує. Проте мої вуха доносять до мозку звуки погоди, що не на жарт розгулялася за вікном, тож мозок подає сигнал шлунку притихнути. Але шлунок однаково злегка підстрибує.
 
— Я б залюбки, — кажу. — Але буря…
 
— Ще та бестія, — присвистує Вайолет. — Утім, це так хвилююче вийти зараз надвір. Я ще ніколи не переживала нічого подібного. Та й, крім того, до
 
Мартина звідси рукою сягнути.
 
Що ж, це правда, і ви мали б про це знати, якщо колись бачили мапу Морського Аду. Але перебувати в такий вітрюган на пірсі, коли над головою луплять блискавки…
 
— Ну ж бо, Гербі! — закликає мене Ві, зіскакуючи з місця. — Це ніби ще одна пригода.
 
— Ну, гаразд, — кажу і встаю, щоб одягнути свій плащ. Підсвічений вогником підвальний закуток здається мені як ніколи затишним. — А якщо буря виявиться геть нестерпною, ми завжди можемо взяти картопельку із собою.
 
Не те щоб я вилажу через підвальне вікно — мене звідти висмоктує. Вітер, схоже, надумав підняти мене за щоки. Я опираюсь йому, з притиском ступаючи. Вайолет також напружено простує — її густі темні кучері настовбурчилися з одного боку, наче живопліт проти вітру. Я насмілююсь заговорити, але порив вітру вириває мої слова, а разом із ними норовить вирвати мої мигдалики, тож я стуляю рота і думаю про картопельку. Ми прошкуємо кам’янкою до хвилелому і вражено мружимось на видовище, що розгортається вдалині.
 
Море пожирає пірс.
 
Чи радше намагається: хвилі, немов щелепи якоїсь велетенської нестримної істоти, голосно вгризаються у металеву конструкцію вікторіанської епохи, розсипаючи бризки води по пристані, якою аж здригає. Розвішані на пірсі гірлянди влаштували дикий танок на вітру, а неонова вивіска — та, на якій блискучими, схожими на льодяники літерами пише «МОРСЬКИЙ АД», — як ніколи потріскує та миготить. Зі синюшних хмар понад нами закипає буря, виблискуючи електричними блискавицями.
 
Лише вогні забігайлівки «У Мартина» — кафешки, розташованої в самому серці пірса, де подають смажені рибку з картоплею, — виблискують впевнено та непохитно.
 
Я зиркаю на Ві, і її очі блищать від захвату. Тримаючись за стіни хвилелому, вона спускається східцями до пірса й зупиняється. Тоді розчахує, мов крила, свій плащ, чекає, поки він наповниться ошалілим вітром, і в потрібний момент…
 
…стрибає!
 
Дивовижно, але буря підтримує її в повітрі, навіть злегка підіймає. Вайолет Парма летить!
 
Тоді сила тяжіння оговтується і тягне її вниз. Вайолет хвацько приземляється на пристані, загортається у плащ, ховаючись від непривітної бурі, й кивком закликає мене зробити те саме.
 
 
Розділ 4
 
Загартовані завсідники
 
Через бурю нам не одразу вдається відчинити двері до Мартина, і коли ми нарешті прослизаємо всередину, вітер захряскує їх за нами.
 
— Ах, яка відвага! — долинає добре знайомий нам акцент. Це містер Мартин вітає нас із-за своєї стійки, що також служить йому кухнею — острівцем матової сталі, шипучих сковорідок і тепло[1]го світла, який зі всіх боків оточують столики зі стільцями. За ними сидить кілька людей — загартованих завсідників, які не дозволять якомусь «легенькому вітерцю» позбавити їх смаженої рибки і відерця міцного чаю. Буря, буцімто обурена таким нахабством, не тямиться від люті, наповзаючи на вікна забігайлівки та завиваючи біля дверей, немов привид.
 
Ми сідаємо за столик і вдихаємо заспокійливі аромати щойно засмаженої картопельки, коли до нас підходить Мартин.
 
— Хіба не дивовижно? — питає.
 
— Погода? — відповідаю.
 
— Ну звісно, погода! — вигукує Мартин. — Поглянь на море, Гербі! Зараз мав бути відплив, але вітер такий сильний, що нагнав приплив!
 
І ніби на підтвердження цього забігайлівка нахиляється то в один бік, то в інший, аж сільнички з перечницями ковзають на столах.
 
— Ви, мабуть, і не таке бачили, — мовить Вайолет, вчепившись у стільчик. — Живете тут, на причалі. Цим стариганем завжди хилитало.
 
Мартин похитує пальцем.
 
— Але не так сильно, — мовить він, і раптом я помічаю на його завжди радісному лиці тінь справжнього занепокоєння. — Скільки днів уже минуло, а негода, схоже, тільки набирає обертів! А іноді, коли дивлюсь у небо, я бачу… здається, я бачу…
 
— Що ви бачите? — запитую
 
У Мартина таке лице, ніби він от-от скаже, але враз передумує.
 
— А, та нічого. Важко дивитися на речі тверезо, коли прокидається Ґарґантіс.
 
— Який Гігантіс прокидається? — я майже не пищу.
 
Але Мартин замислено дивиться на вікна, по яких стікає вода, тож замість нього відповідає Вайолет.
 
— Коли Ґарґантіс прокидається, — пояснює вона. — Це старий адівський вислів. Так рибалки говорять, коли надворі справді кепська погода. Ґарґантіс — місцева назва бурі.
 
— А ти звідки знаєш? — я вражений, що Вайолет мені розповідає про Морський Ад. Вона ж тут лише кілька місяців.
 
— Прочитала в книжці, — відповідає вона, явно задоволена собою.
 
— Ґарґантіс дрімає, Ад тримає, — врешті озивається Мартин, ніби щось цитуючи. — Ґарґантіс прокидається, Ад здригається…
 
— …і все на дно лине, — закінчує Вайолет.
 
Містер Мартин натужно всміхається.
 
— Але ви прийшли сюди картопельки поїсти, а не слухати всякі забобонні небилиці.
 
— Картопелька! — вигукую, охочий узятися до важливішої справи. — Будь ласка! Цього буде досить, містере Мартине?
 
Я витягаю з кишені срібне кільце для серветок і кочу по столу. Містер Мартин згрібає кільце в долоню та вертить його у світлі лампи.
 
— З вікторіанської епохи, — пояснюю, киваючи на річ у руці Мартина. — З гарненькими завитками.
 
Тільки трохи щербате. Його передали в стіл знахідок сто років тому, тож сьогодні вранці я списав його з кінцями. Ніхто вже по нього не прийде, тому, згідно з правилами, воно моє. Чи можна за нього порцію смаженої картоплі, містере Мартине?
 
І, може, трішки тих хрустких смажених креветок?
 
Мартин натирає своїм рукавом кільце до блиску, явно задоволений.
 
— Колись ти мусиш дозволити мені заплатити, — наполягає Ві. — Особливо тепер, коли в мене також є робота.
 
— Робота? — містер Мартин здивовано глипає на Вайолет. — У тебе є робота?
 
 
— Вайолет мешкає тепер в книжковій амбулаторії, — пояснюю, маючи на увазі єдину в своєму роді книжкову крамницю в Морському Аду. — Вона тепер помічниця Дженні Ганнівер — допомагає людям радитися з дивовижною механічною русалкою-мавпою. Тобто допомагає їй обирати для них книжки.
 
— Русалка-мавпа! — обличчям Мартина шириться якесь далеке споминання. — Як давно я не бачив її.
 
— Тоді завітайте до нас, — запрошує Вайолет, — і побачите, що вона для вас обере.
 
— Ах, можливо, можливо… — власник ресторану скрушно всміхається. Тоді злегка вклоняється і прямує назад до своєї кухні, щоби закинути у фритюр грубо нарізані кусні картоплі.
 
— Він не прийде у книжкову амбулаторію, егеж? —шепоче до мене Вайолет, дивлячись, як він віддаляється.
 
Я не відповідаю. Всі знають, що містер Мартин ніколи не відходить далеко від пірса.
 
— А от тобі, Гербі, не завадило б прийти, — наполягає Вайолет. — Коли ти востаннє там був?
 
— Я? — питаю. — Але ж я постійно навідуюсь до тебе з Ервіном у книжкову крамницю.
 
— Я не кажу про відвідини. Маю на увазі розмову з русалкою-мавпою. Коли ти, Герберте Лемон, востаннє просив її обрати для тебе книжку?
 
У мене відвисає щелепа. Ще якусь мить я сиджу з роззявленим ротом.
 
— Гербі?
 
— Я… я вже якось брав у неї книжку, — промовляю врешті-решт. — Якось. Коли вперше опинився в Морському Аду. Більше не хочу, дякую.
 
— Але коли то було! — Вайолет вражена. — Хочеш сказати, що відтоді ти ані монетки не закинув у циліндр русалки-мавпи?
 
Я складаю руки на грудях і красномовно мовчу.
 
Особливість русалки-мавпи в тому, що вона ніколи не дає вам книжку, яку ви хочете, — о ні, це було б надто просто. І також не обирає книжку, яку ви сподівалися отримати. Ні, це буде книжка, яку ви потребуєте, чи так принаймні каже Дженні Ганнівер. А в цьому, розумієте, і полягає моя проблема.
 
— Що то була за книжка? — питає Ві, немовби читаючи мої думки. — Ну ж бо, Гербі! Очевидно, що тобі не сподобався вибір русалки-мавпи. То що то була за книжка?
 
— Я думав, це особисте, — відповідаю врешті-решт. — Книжка, яку ти отримуєш.
 
— Що ж, не завжди. Буває по-всякому. Відколи розійшлася буря, до нас навідується чимало рибалок. Деякі з них роками не розмовляли з русалкою-мавпою, тож я їм у цьому допомагаю.
 
— Рибалки? — кажу, радий змінити тему. — Відколи це їх обходять книжки?
 
— Гей, усіх обходять книжки, — Вайолет кидає на мене суворий погляд. — А їм просто треба знайти потрібну. Крім того, в рибалок Аду зараз купа часу.
 
У такий шторм вони не можуть виходити в море: вітер нещадно шматує їхні вітрила, а одному човну, який усе ж наважився виплисти, блискавка влучила у двигун, і той вибухнув. Рибалки застрягли на суші.
 
— То вони, ймовірніше, всі попруться в паб, — я вишкіряюсь. — Там сильно не почитаєш.
 
— Це не смішно, Гербі, — мовить Вайолет. — Один рибалка втонув. А місцеві жителі вже побоюються штормотрусів.
 
— Штормотрусів?
 
— Та ну! — вигукує Вайолет. — Ти не міг не помітити. Навіть сидячи у своєму підвальчику. Шторм такий несамовитий, що аж земля стрясається.
 
Навіть на Адівській скелі почали з’являтися тріщини.
 
— Але хіба шторм здатен на таке?
 
— Можливо, відповідь на це ти знайдеш у книжці, — мило всміхається Вайолет. — Як я вже казала, тобі просто потрібно знайти правильну книжку, от і все.
 
І вона дивиться на мене, здійнявши брову.
 
— Я тобі не скажу, Вайолет! — зриваюся. — Мені дісталася погана книжка від русалки-мавпи. І все. Таке іноді трапляється, і так сталося зі мною. Тож я краще залишу твою русалку-мавпу рибалкам і туристам. І на цьому крапка.
 
— Гербі!
 
Але я не дозволю «гербіти» до себе, не цього разу. Не впевнений, що навіть Дженні знає заголовок тієї жахливої книжки, яку я отримав, уперше опинившись в Морському Аду, тож хай усе так і залишиться.
 
І яке ж це полегшення, коли нарешті приносять нашу картоплю.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage