Ернест і Скотт. Уривок із книги «Свято, яке завжди з тобою»
Гемінґвей Ернест
06.05.2021
«Свято, яке завжди з тобою» — одна з найвідоміших книжок Ернеста Гемінґвея. У мемуарах письменник розповідає про своє життя в Парижі у 20-х роках минулого століття. У ці часи паризької молодості Ернест познайомився і подружився із безліччю відомих митців, зокрема із Ґертрудою Стайн, Джеймсом Джойсом, Сильвією Бич. Своїх друзів письменник згадує і в книзі, а деяким навіть присвячує окремі оповідання.
Пропонуємо почитати уривок з оповідання «Скотт Фіцджеральд», у якому Гемінґвей розповів про дружбу і спільні пригоди зі ще одним великим автором.
***
У Європі ми за тих часів вважали вино такою самою здоровою й нормальною річчю, як їжа, а також джерелом радості, тілесного й душевного добробуту й насолоди. Пити вино — то не була ознака снобізму, чи витонченості, чи культу: робити це було так само природно, як і їсти, а мені просто необхідно, і я обід або вечерю без вина, сидру чи пива не уявляв. Любив усі вина, крім солодких чи солодкуватих, а також занадто насичених, і мені навіть на думку не спадало, що спільне розпиття кількох пляшок порівняно легкого, сухого білого маконського вина може спричинити такі хімічні зміни в організмі Скотта, що він здуріє. Зранку ще було віскі з «пер’є», але у своєму тодішньому невігластві щодо алкоголіків я й уявити не міг, що одне віскі може зашкодити людині, яка веде машину без даху під дощем. Той алкоголь мав би вже давно вивітритися.
Чекаючи, поки офіціант принесе всякі речі, я сидів і читав газету, допиваючи одну з пляшок маконського, яке ми на останньому привалі не відкоркували. У французьких газетах завжди є які-небудь дивовижні злочини, за розслідуванням яких можна стежити день у день. Матеріали про них читаються як роман із продовженням, і необхідно прочитати початок, тому що тут немає короткого змісту попередніх розділів, як в американських романах із продовженням, але все одно будь-який такий роман в американській періодиці найкраще читається з надзвичайно важливого першого розділу. Під час подорожей Францією газети розчаровують, тому що ви не знаєте отих місцевих crimes, affaires чи scandales, тож не отримаєте того задоволення, коли б читали про них у кав’ярні. Того вечора я б волів опинитися у кав’ярні, де можна було б почитати ранкові паризькі газети, подивитися на людей і випити чогось міцнішого за маконське, готуючись вечеряти. Але я займався тим, що пильнував Скотта, тож постарався отримувати задоволення там, де перебував.
Коли прийшов офіціант із двома склянками свіжовичавленого лимонного соку з льодом, віскі й пляшкою «пер’є», він сказав мені, що аптека зачинена і градусник дістати не вдалося. Аспірин він позичив. Я попросив його пошукати, чи не можна десь позичити градусник. Скотт розплющив очі й зміряв офіціанта поглядом, повним ірландської запеклості.
— Ти казав йому, наскільки все серйозно? — спитав він.
— Гадаю, він розуміє.
— Будь ласка, поясни йому так, щоб він втямив.
Я спробував усе пояснити офіціантові, і він сказав: «Принесу, що зможу».
— А ти йому достатньо чайових дав? Вони ж тільки за чайові працюють.
— Я не знав, — сказав я. — Я думав, їм готель доплачує.
— Я певен, що вони справді щось роблять тільки за серйозні чайові. Більшість із них — із гнилим нутром.
Я подумав про Евана Шипмена й офіціанта в «Closerie des Lilas», якого змусили поголити вуса, коли кав’ярню перетворювали на американський бар, і про те, як Еван працював із тим офіціантом у саду в Монружі задовго до моєї зустрічі зі Скоттом, і як довго ми добре дружили з офіціантами «Lilas», і скільки робили один для одного, і що це для нас усіх означало. Я хотів розповісти Скотту про цю проблему з «Lilas», хоча, може, й казав про це десь між іншим, але зрозумів, що йому не цікаві ні офіціанти, ні їхні негаразди, ні їхня велика доброта й прихильність. У ті дні Скотт терпіти не міг французів, а оскільки спілкувався здебільшого з офіціантами, яких не розумів, таксистами, механіками й господарями квартир, то в нього було чимало можливостей ображати їх і з них знущатися.
Він терпіти не міг італійців ще дужче, ніж французів, і навіть на тверезу голову не міг говорити про них спокійно. Англійців він часто терпіти не міг, але інколи терпів, а вряди-годи й дивився на них знизу вгору. Не знаю, як він ставився до німців і австрійців. Не знаю, чи колись він зустрічався з ними й швейцарцями.
Того вечора в готелі я був радий, що він поводився так спокійно. Я змішав віскі з лимоном і дав йому з двома таблетками аспірину, і він слухняно проковтнув таблетки з гідним захвату спокоєм і попивав свій напій.
Тепер очі в нього були розплющені, а дивився він кудись удалину. Я читав у газеті про злочини й почувався цілком щасливим, як на нього, то аж занадто.
— Ти — людина холодна, так? — спитав Скотт, і я зрозумів, що сталася помилка в рецепті, коли не в діагнозі, і що віскі працює проти нас.
— Ти про що, Скотте?
— Ти отак спокійно сидиш, читаєш оце брудне французьке простирадло, і тобі цілком байдуже, що я помираю.
— То, може, мені лікаря викликати?
— Ні. Не треба мені тут брудних провінційних французьких лікарів.
— А що ж тобі треба?
— Мені треба, щоб мені поміряли температуру. Потім мені треба, щоб нам просушили одяг і ми сіли на експрес до Парижа, щоб потрапити до американської лікарні в Нейї.
— Одяг висохне хіба до ранку, а експресів тут немає, — сказав я. — Тому краще полежати й повечеряти в ліжку.
— Я хочу, щоб мені поміряли температуру.
Минуло трохи часу, й офіціант приніс градусник.
— Що, іншого не було? — спитав я. Коли зайшов офіціант, Скотт заплющив очі, і вигляд у нього був ледь не такий, як у Дами з камеліями наприкінці драми. Ніколи не бачив, щоб у чоловіка так швидко вся кров відливала від обличчя, навіть не уявляю, куди вона при цьому поділася.
— Ось, це єдиний, який є у готелі, — сказав офіціант і вручив мені градусник. Той призначався для ванн, мав дерев’яну основу й досить металу, щоб добре занурюватися у воду. Я швидко ковтнув віскі з лимоном і відчинив вікно поглянути на дощ. Коли я озирнувся, Скотт уже стежив за мною.
Я професійно струснув градусник і сказав:
— Тобі пощастило, що він не ректальний.
— А цей куди?
— Під пахву, — сказав я йому й сунув градусник Скоттові під пахву.
— Не збивай вимір, — сказав Скотт. Я знову струснув градусник одним різким рухом униз, розстібнув Скоттові піжаму й сунув інструмент йому під пахву, мацаючи його холодний лоб і знову перевіряючи пульс. Скотт дивився просто перед собою. Пульс був сімдесят два. Я потримав градусник чотири хвилини.
— По-моєму, його треба ставити на хвилину, — сказав Скотт.
— Цей же великий, — пояснив я. — Треба множити час на площу термометра. І в цьому шкала Цельсія.*
Нарешті я вийняв градусник і підніс до лампи, при якій читав.
— Що там?
— Тридцять сім і шість.
— А яка нормальна?
— Це і є норма.
— Точно?
— Точно.
— Поміряй і собі. Я маю пересвідчитися.
Я знову струснув градусник, розстібнув піжаму й поставив його собі, засікаючи час. Потім подивився.
— Що там? — спитав Скотт.
— Точно те саме.
— А ти як себе почуваєш?
— Пречудово, — сказав я. Я намагався пригадати, чи за Цельсієм тридцять сім і шість — це справді нормальна температура. Але це нічого не означало, адже стовпчик градусника спокійно собі весь час показував тридцять.
* В Америці звикли міряти температуру за шкалою Фаренгейта.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно