Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Джордж Мартін про «Свято, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінґвея
Днями книга Ернеста Гемінґвея «Свято, яке завжди з тобою» вийшла українською. 1956 року письменник знайшов валізу, яку залишив у підвалі готелю «Ріц» у Парижі багато років тому. У валізі був блокнот із нотатками про його молоді роки і паризьке життя. З тих записів народилася книжка, яка побачила світ уже після смерті автора.
 
А наприкінці 2020 року цю книгу прочитав і поділився враженнями у власному блозі Джордж Мартін, автор популярного циклу книг «Пісня льоду й полум'я».
***
Кілька тижнів тому, перебуваючи у своїй гірській твердині, я переглянув «Опівночі в Парижі»  – фільм Вуді Аллена про письменника (його зіграв Оуен Вілсон), який зі сучасного Парижу переноситься до Парижу 20-х років, де зустрічається з Гемінґвеєм, Фіцджеральдом, Ґертрудою Стайн, Далі, Пікассо та іншими художниками й письменниками того особливого періоду. Це чудовий, розважальний фільм про ностальгію. Я отримав насолоду від його перегляду раніше і, сподіваюся, отримаю знову.
 
Однак, подивившись фільм, я зрозумів, що ніколи не читав «Свято, яке завжди з тобою» Гемінґвея – його спогади, тоді ще голодного молодого письменника, про перебування в Парижі 20-х років. Ця книга і час, про який вона розповідає, очевидно надихнули Аллена зняти «Опівночі в Парижі». Я ніколи не був шаленим шанувальником Гемінґвея, як виявилося, – я, звичайно, прочитав кілька його романів, хоча далеко не всі, і, озираючись на письменників тієї епохи, я значно більше віддаю перевагу Френсісу Скотту Фіцджеральду, – але мені стало цікаво, тож я замовив книгу і одразу «проковнув» її.
 
Ось кілька випадкових думок:
 
- Вуді Аллен справді згадує Гемінґвея в «Опівночі в Парижі».
- Направду «Свято, яке завжди з тобою» мені сподобалося більше, ніж будь-який з романів Гемінґвея. Це яскравий погляд на той час і місце, а також на самого автора в юному віці. Книга виявилася не зовсім такою, як я очікував. Деякі частини були зворушливими та ностальгічними, інші – напрочуд смішними, як-от намагання Гемінґвея запевнити Фіцджеральда, що його член не надто малий, показуючи йому статуї в Луврі. Інші фрагменти були сумними, наприклад, розповідь про його відчуження від Ґертруди Стайн. І його думки про життя, кохання та письмо завжди захоплюють.
- Гемінґвей був непростим у дружбі; його думки про інших могли бути різкими та дошкульними. Еліс Рузвельт Лонґворт точно хотіла б, аби він сидів поруч із нею, мабуть.
- Хай яким би золотим сяйвом було освітлено свято, яке завжди з тобою, у Парижі в 20-х роках, я не ніколи не зможу забути, що після 20-х років настали 30-ті, коли світло згасло по всій Європі. Ну, ви знаєте. Нацисти. І це змушує мене думати про теперішній світ і тремтіти.
 
Справа в тому, що, хоча «Свято, яке завжди з тобою» описує Париж 20-х років, книга писалася лише через десятки років опісля. Насправді видання опублікували посмертно, після самогубства Гемінґвея. Він писав і редагував книгу протягом останніх років свого життя: старий, багатий, відомий і сумний, озираючись на свою молодість, коли був бідним, невизнаним і невідомим, але повним життя, закоханим у свою першу дружину і Париж, сп’янілий від мрій про майбутнє, про всі можливості, які на нього чекали. Вся книга дуже яскраво ілюструє те, про що говорив Вуді Аллен у фільмі «Опівночі в Парижі». Гем в ті останні роки описує час і місце, в якому він був найщасливішим… або, принаймні, час і місце, які він пам’ятає як найщасливіші… Але мені цікаво, чи пам’ятає він лише добрі речі.
 
Читаючи книгу, я не міг не замислитися над власним життям. У всіх нас є власні «свята, що завжди з нами». Для мене, думаю, це був фандом – товариство любителів наукової фантастики у 70-х роках. Тоді я був письменником з купою труднощів, як і Гемінґвей у 20-х; писати і писати, ходити на воркшопи, збирати відмови, намагатися вдосконалитися, не знаючи, коли зможеш щось продати. Ні, мені не вдалося позависати зі Скоттом і Зельдою, ні з Гемінґвеєм, Ґертрудою Стайн або Далі… Але у мене були Говард Уолдроп, Джек Данн і Ліза Таттл, я випивав із Голдеманами, я чекав у вестибюлі «Ворлдкон» (щорічного конвенту Світового товариства наукової фантастики) з Ґарднером Дозуа, шукаючи Secret Pro Party, скупався в басейні готелю і зустрів Перріс в сауні. Зголоднівши, я пішов шукати редактора з рахунком на певні витрати, який міг би купити мені їжу (в іншому випадку я тинявся готелем). У ті часи багато геніїв ходило залами готелю, і мені пощастило познайомитися з кількома з них, аби лише сказати про важливість їхньої роботи для мене. Я потиснув руки Кетрін Люсіль Мур, Едмонду Гамільтону і Маррі Лайнстер, спілкувався з Айзеком Азімовим, Робертом Гайнлайном, Реєм Бредбері та Тедом Стердженом, ділив трапезу з Джуліусом Шварцом та Вільсоном Такером, Гарланом Еллісоном та Робертом Сілвеберґом.
 
Як і в Гемінґвея у Парижі, у мене постійно не було грошей. Я ділив з іншими готельний номер на конвенті, спав на підлозі або у ванні, добирався до конвенту в автобусі або на задньому сидінні автомобіля друга... Ходив пішки до готелів від автовокзалу, тягнучи зі собою валізу (у той час валізи були без коліс), оскільки у мене не було грошей на таксі. Це були погані моменти? Або хороші? Після 2020 року відповісти непросто. Зараз, озираючись назад, ці спогади змушують мене усміхатися. Але, якщо добре подумати, я розумію, що тоді були й справді погані миті. Однак, як і Гемінґвей, я вирішив не зациклюватися на них. Тоді, як і нині, світ був крейзанутим місцем, але фандом став притулком для мене; тепла, дружня, дивна (але в хорошому сенсі) спільнота, на відміну від будь-якої іншої, об’єднана любов’ю до нашої своєрідної маленької галузі літератури та людей, які її писали.
 
Однак, цитуючи одного із сучасників Гемінґвея, ви не можете знову повернутися додому. Допоки Гемінґвей в останні роки свого життя взявся за писання «Свята, яке завжди з тобою», він чітко розумів, що Париж, який він знав і любив у 20-х роках, зник назавжди… І товариства фанатів, яке я знав і любив у 70-х, вже теж немає. Цього року «Ворлдкон» знаходиться у Вашингтоні, округ Колумбія, у тому самому готелі, де проходив «Ворлдкон» 1974 року... «Ворлдкон», де я втратив свою першу нагороду Г`юґо, прийняв нагороду Кемпбелла Лізи Таттл і гуляв залами готелю до світанку з Ґарґі, шукаючи вечірок, яких ми ніколи не знаходили. Є частина мене, яка все сподівається, що, повернувшись до того самого готелю у тому ж місті, я можу якось пережити ще раз котрусь із цих ночей. Але здоровий глузд бере гору. Я розумію, що ці дні назавжди зникли разом із багатьма людьми, які я з ними розділив. Цікаво, як часто Гем повертався до Парижа в 40-50-х роках і що він думав про це місце тоді.
 
Так чи інакше… Мені дуже подобається «Опівночі в Парижі», і я полюбив «Свято, яке завжди з тобою». Можливо, ви теж полюбите.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage