Джордж Мартін про «Свято, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінґвея
23.03.2021
Днями книга Ернеста Гемінґвея «Свято, яке завжди з тобою» вийшла українською. 1956 року письменник знайшов валізу, яку залишив у підвалі готелю «Ріц» у Парижі багато років тому. У валізі був блокнот із нотатками про його молоді роки і паризьке життя. З тих записів народилася книжка, яка побачила світ уже після смерті автора.
А наприкінці 2020 року цю книгу прочитав і поділився враженнями у власному блозі Джордж Мартін, автор популярного циклу книг «Пісня льоду й полум'я».
***
Кілька тижнів тому, перебуваючи у своїй гірській твердині, я переглянув «Опівночі в Парижі» – фільм Вуді Аллена про письменника (його зіграв Оуен Вілсон), який зі сучасного Парижу переноситься до Парижу 20-х років, де зустрічається з Гемінґвеєм, Фіцджеральдом, Ґертрудою Стайн, Далі, Пікассо та іншими художниками й письменниками того особливого періоду. Це чудовий, розважальний фільм про ностальгію. Я отримав насолоду від його перегляду раніше і, сподіваюся, отримаю знову.
Однак, подивившись фільм, я зрозумів, що ніколи не читав «Свято, яке завжди з тобою» Гемінґвея – його спогади, тоді ще голодного молодого письменника, про перебування в Парижі 20-х років. Ця книга і час, про який вона розповідає, очевидно надихнули Аллена зняти «Опівночі в Парижі». Я ніколи не був шаленим шанувальником Гемінґвея, як виявилося, – я, звичайно, прочитав кілька його романів, хоча далеко не всі, і, озираючись на письменників тієї епохи, я значно більше віддаю перевагу Френсісу Скотту Фіцджеральду, – але мені стало цікаво, тож я замовив книгу і одразу «проковнув» її.
Ось кілька випадкових думок:- Вуді Аллен справді згадує Гемінґвея в «Опівночі в Парижі».- Направду «Свято, яке завжди з тобою» мені сподобалося більше, ніж будь-який з романів Гемінґвея. Це яскравий погляд на той час і місце, а також на самого автора в юному віці. Книга виявилася не зовсім такою, як я очікував. Деякі частини були зворушливими та ностальгічними, інші – напрочуд смішними, як-от намагання Гемінґвея запевнити Фіцджеральда, що його член не надто малий, показуючи йому статуї в Луврі. Інші фрагменти були сумними, наприклад, розповідь про його відчуження від Ґертруди Стайн. І його думки про життя, кохання та письмо завжди захоплюють.- Гемінґвей був непростим у дружбі; його думки про інших могли бути різкими та дошкульними. Еліс Рузвельт Лонґворт точно хотіла б, аби він сидів поруч із нею, мабуть.- Хай яким би золотим сяйвом було освітлено свято, яке завжди з тобою, у Парижі в 20-х роках, я не ніколи не зможу забути, що після 20-х років настали 30-ті, коли світло згасло по всій Європі. Ну, ви знаєте. Нацисти. І це змушує мене думати про теперішній світ і тремтіти.
Читаючи книгу, я не міг не замислитися над власним життям. У всіх нас є власні «свята, що завжди з нами». Для мене, думаю, це був фандом – товариство любителів наукової фантастики у 70-х роках. Тоді я був письменником з купою труднощів, як і Гемінґвей у 20-х; писати і писати, ходити на воркшопи, збирати відмови, намагатися вдосконалитися, не знаючи, коли зможеш щось продати. Ні, мені не вдалося позависати зі Скоттом і Зельдою, ні з Гемінґвеєм, Ґертрудою Стайн або Далі… Але у мене були Говард Уолдроп, Джек Данн і Ліза Таттл, я випивав із Голдеманами, я чекав у вестибюлі «Ворлдкон» (щорічного конвенту Світового товариства наукової фантастики) з Ґарднером Дозуа, шукаючи Secret Pro Party, скупався в басейні готелю і зустрів Перріс в сауні. Зголоднівши, я пішов шукати редактора з рахунком на певні витрати, який міг би купити мені їжу (в іншому випадку я тинявся готелем). У ті часи багато геніїв ходило залами готелю, і мені пощастило познайомитися з кількома з них, аби лише сказати про важливість їхньої роботи для мене. Я потиснув руки Кетрін Люсіль Мур, Едмонду Гамільтону і Маррі Лайнстер, спілкувався з Айзеком Азімовим, Робертом Гайнлайном, Реєм Бредбері та Тедом Стердженом, ділив трапезу з Джуліусом Шварцом та Вільсоном Такером, Гарланом Еллісоном та Робертом Сілвеберґом.
Як і в Гемінґвея у Парижі, у мене постійно не було грошей. Я ділив з іншими готельний номер на конвенті, спав на підлозі або у ванні, добирався до конвенту в автобусі або на задньому сидінні автомобіля друга... Ходив пішки до готелів від автовокзалу, тягнучи зі собою валізу (у той час валізи були без коліс), оскільки у мене не було грошей на таксі. Це були погані моменти? Або хороші? Після 2020 року відповісти непросто. Зараз, озираючись назад, ці спогади змушують мене усміхатися. Але, якщо добре подумати, я розумію, що тоді були й справді погані миті. Однак, як і Гемінґвей, я вирішив не зациклюватися на них. Тоді, як і нині, світ був крейзанутим місцем, але фандом став притулком для мене; тепла, дружня, дивна (але в хорошому сенсі) спільнота, на відміну від будь-якої іншої, об’єднана любов’ю до нашої своєрідної маленької галузі літератури та людей, які її писали.
Однак, цитуючи одного із сучасників Гемінґвея, ви не можете знову повернутися додому. Допоки Гемінґвей в останні роки свого життя взявся за писання «Свята, яке завжди з тобою», він чітко розумів, що Париж, який він знав і любив у 20-х роках, зник назавжди… І товариства фанатів, яке я знав і любив у 70-х, вже теж немає. Цього року «Ворлдкон» знаходиться у Вашингтоні, округ Колумбія, у тому самому готелі, де проходив «Ворлдкон» 1974 року... «Ворлдкон», де я втратив свою першу нагороду Г`юґо, прийняв нагороду Кемпбелла Лізи Таттл і гуляв залами готелю до світанку з Ґарґі, шукаючи вечірок, яких ми ніколи не знаходили. Є частина мене, яка все сподівається, що, повернувшись до того самого готелю у тому ж місті, я можу якось пережити ще раз котрусь із цих ночей. Але здоровий глузд бере гору. Я розумію, що ці дні назавжди зникли разом із багатьма людьми, які я з ними розділив. Цікаво, як часто Гем повертався до Парижа в 40-50-х роках і що він думав про це місце тоді.
Так чи інакше… Мені дуже подобається «Опівночі в Парижі», і я полюбив «Свято, яке завжди з тобою». Можливо, ви теж полюбите.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно