0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Дивитись на світ, як дитина. Цитати із «Втікачів» Ульфа Старка
Остання книга Ульфа Старка – дитяча повість «Втікачі» – одна з цьогорічних літніх новинок Старого Лева. Історія про дідуся і його внука, які втекли з лікарні, аби відвідати рідний будинок, зворушує і захоплює. Та найцікавіше – читати цю оповідь від імені хлопчика і дивуватись тому, як він бачить світ навколо. Як він помічає щось таке, що може помітити лише дитина. Як не може змиритись із тим, що дорослі вже давно прийняли. Щоб зрозуміти дух цієї щемливої історії й ненадовго подивитись на світ очима головного героя, пропонуємо добірку з двадцяти п’яти цитат і уривків із книги.

ПРО СВІТ ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

***
Дідусь сидів у ліжку, підмостивши під спину подушку. Він був мов той Господь Бог, що стомлено приліг на м'яку хмарину

***
Коли вона зітхнула, здалося, наче то в автобусі відчинилися двері.

***
– Оно воно, допотопне старе корито, – пробурчав дідусь, витер очі й висякався.
То було схоже на звук фанфар.

***
Я купив у пароплавному буфеті «Фанти» – жовтогарячої, як двері машинного відділення.

***
До того ж хіба це великий гріх – збрехати, коли всім від цього стало радісно?
 
***
Він стиха хропів.
Це було схоже на звук заведених моторів, коли корабель відпливає від берега.

***
Я прокинувся рано, бо захотілося до вітру
 
***
Коли я дивився на небо, мені в голову стрельнула одна думка: якщо можна побачити те, чого немає, то, напевно, можна не бачити того, що є.
 

ПРО БАТЬКІВ
 
***
– Як ти міг таке встругнути? Це ж нечуваний егоїзм! – скаже тато.
Він був чемпіоном світу з вимовляння незвичних слів.
 
– Навіть мами можуть помилятися, Готтфрідку.
Я розгубився
 
ПРО ДІДУСЯ

***
Мені завжди подобалося, коли дідусь злився. Тоді життя ставало цікавішим.

***
Вранішні хмари зненацька розпливлися. Здавалося, ніби Господь Бог хотів, щоб дідусь насолоджувався блакитним небом і сонцем.

***
Я щосили вдавав роздратованого. Але ми обоє знали, що це не по-справжньому.
Ми один перед одним ламали комедію – і були на сьомому небі від утіхи.

***
Він дивився на все, що бачив безліч разів, мовби забувся, яке воно.
Коли ми приїхали, його очі були повні сліз.
– Це через вітер, – пояснив дідусь, хоч Матс їхав дуже поволі.

***
Ми їли й пили, насолоджувалися бутербродами та напоями і тим, що ми були хитрі, неслухняні й мали однакові імена.
 

ПРО ПАМ’ЯТЬ

***
Так само і з цим брусничним варенням. Твоя бабуня збирала ягоди, мила їх, варила, насипала у них до міри цукру, щоб воно було не надто кисле й не надто солодке, перемішувала й наливала у цей слоїк. Вони присвятила йому свій час. І свої думки. Тож у ньому є частка бабуні. Ти розумієш?

***
Бо я розумів, що ми бачимо по-різному. Він бачив те, що було колись. Те, що він бачив тисячі разів, коли плив цією дорогою, поки ще жила бабуня. Він плив назад у той час. Це було написано на його обличчі. Хоч воно було так само змарніле й зморщене, як звичайно, та за всіма тими зморшками дідусь немовби помолодшав

***
Коли ми проминали будинок, що бовванів на гребені Скелі, я задер голову й подивився на балкон. Але бабуня там не стояла і не махала рукою.
Вона завжди не любила, коли хтось від'їздив.
 
***
А ще я хочу посидіти біля вікна й подивитися на море – так, як вона дивилася. Я ніколи не розумів, що вона бачила.
 
 
ПРО ВСЕ У РОЗМОВАХ

***
– Але що ви робите тут так рано?
– Дихаю, – промовив він.

***
– Ти бачиш? – знов запитав він.
– Так, – відповів я.
– Нічого ти не бачиш, – буркнув він.
–Так, – погодився я.

***
– Дідусю, а іноді можна брехати? – спитав я.
– Що ти спитав?
Він сидів і думав щось своє.
– Авжеж, – по хвилі відповів дідусь. – Часом брехати – єдиний спосіб казати правду.
 
***
– Мені важко повірити, що я її більше не побачу, – промовив він.
– Мабуть, побачите, – припустив я. – На небі.
– Хтозна, – засумнівався він. – Я не вірю, що на небі є життя. Як можна вірити в те, чого зроду не бачив?
– Я вірю в крокодилів, – мовив я.
 
***
– Не вір тому, що пишуть у таких газетках, – порадив він. – Там дуже багато вигадок і нісенітниць.
– Гаразд, – мовив я.
Та все-таки повірив.

***
– Чи можна любити людину, яка померла? – спитав я.
Дідусь щосили відкусив булочку.
– А тепер просто заткни пельку, шмаркачу!
 Я знав, що це означало. Це означало: «Так, можна».
 
Вам може бути цікаво
Нетипове читання з дітьми: способи-рятівники для батьків
Розмова про роман Річардаса Ґавяліса «Вільнюський покер»
Слідопитенята
Знижки до 50% на дитячі книжки!
Даруємо знижку на книжку тижня: «Однакові чи різні? Геноміка»!
Роман «Югославія, моя батьківщина» Ґорана Войновича – переможець премії «Анґелус»!
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати