«Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей». Уривок з роману Салмана Рушді
Старий Лев
19.06.2018
Сьогодні відомий письменник, британець індійського походження Салман Рушді святкує 71-й день народження. За ці роки він написав понад 10 романів, кілька поетичних збірок, чимало збірок есеїв та навіть декілька дитячих книжок. Салман Рушді – лауреат Букерівської премії 1981 та 1983 років. Його твори, на сторінках яких зринає безліч важливих тем, у багатьох викликають захоплення, інші ж засуджують їх та самого автора. Один із останніх романів Рушді – «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» – вийшов українською у «Видавництві Старого Лева». Це просякнута магією оповідь про великого філософа Ібн Рушда і його незвичайних нащадків, про незакінчену філософську дискусію й нескінченну боротьбу добра і зла. І з нагоди дня народження автора читаймо уривок з цього роману.
***
Непослідовність філософів
Виглядає на те, що через сто й один день після великої бурі Ібн Рушд, який лежав у забутті у своїй родинній усипальні в Кордові, якимось чином налагодив спілкування зі своїм так само покійним опонентом аль-Газалі, похованим у скромній могилі на околиці міста Туса в провінції Хорасан — спершу цілком щиросердечне, а згодом уже менш привітне. Ми погоджуємося, що це твердження, яке так складно перевірити, може сприйматися з певним скепсисом. Їхні тіла вже давно зітліли, тож сама ідея лежання в забутті містить у собі певну неправду, а подальше уявлення про те, що на місці поховання залишався якийсь притомний розум, є чистим безглуздям. А все ж, розглядаючи ту дивовижну епоху, епоху двох років, восьми місяців і двадцяти восьми ночей, яка є предметом цього донесення, ми змушені визнати, що світ переповнився безглуздям і що закони, які довгий час вважалися основними принципами дійсності, розсипалися, а наші спантеличені пращури не могли уявити, які закони прийдуть на їхнє місце. І діалог між покійними філософами треба розуміти саме в контексті цього часу дивовиж.
У гробовій пітьмі Ібн Рушд почув над вухом знайомий жіночий шепіт. Говори. Із солодкою ностальгією, приправленою гірким почуттям вини, він згадав Дунію, худу, мов тріска, матір своїх байстрят. Вона була крихітна, і він тепер усвідомив, що ніколи не бачив, як вона їла. Вона часто страждала від головного болю — як він переконував її, через відразу до води. Зате вона полюбляла червоне вино, але швидко від нього п’яніла й після двох склянок перетворювалася на іншу людину — гиготіла, вимахувала рука- ми, лопотіла без упину, перебиваючи інших, а ще їй неодмінно кортіло танцювати. Вона вибиралася на кухонний стіл і, коли він відмовлявся приєднатися до неї, видавала з набурмосеним личком сольний номер, у якому спліталися порівну образа й полегша. Уночі вона вчіплювалася в нього так, немовби могла втонути в ліжку, якби він її відпустив. Вона кохала його нестримно, а він залишив її, вийшов із їхнього дому, навіть не оглянувшись. Тепер же, у вогкій темряві його гробівця, що обсипався під дією часу, вона повернулась і явилася йому в могилі.
Я мертвий? — безгучно запитав він привида. Не треба було жодних слів. Зрештою, він не мав губів, якими можна було б вимовити ці слова. Так, відказала вона, мертвий уже кількасот років. Я розбудила тебе, щоб дізнатися, чи тобі жаль. Розбудила, аби подивитися, чи ти переможеш свого ворога після майже тисячолітнього спочинку. Розбудила, щоб дізнатися, чи готовий ти дати своє прізвище дітям своїх дітей. У могилі я можу відкрити тобі правду. Я твоя Дунія, але я також царівна джиній. Шпарини світу відчиняються знову, і я прийшла тебе відвідати. І так нарешті перед ним відкрилося її нелюдське походження — і він зрозумів, чому іноді її силует видавався дещо розпливчастим, немовби був намальований м’якою вуглиною. Або димом. Він пояснював собі розмитість її обрисів своїм старечим зором і відганяв ці думки геть. Та якщо вона шепотіла до нього в могилі й була здатна підняти його з мертвих, вона справді походила зі світу духів і була істотою, зітканою з диму й чарів. І була насправді не єврейкою, яка не могла назвати себе юдейкою, а джином жіночого роду, джинією, яка тримала в таємниці своє неземне походження. Отож якщо він її зрадив, то й вона його ошукала. Він відзначив, що зовсім не відчуває гніву, не сприйняв цю інформацію як особливо значиму. Запізно вже було на людський гнів. Проте вона мала право гніватися. А гнів джинії — це щось, чого варто боятися.
Чого ти хочеш? — запитав він. Це неправильне запитання, відповіла вона. Питання стоїть: чого ти прагнеш? Ти не можеш здійснювати моїх бажань. Зате я, якби захотіла, могла би здійснити твої. Ось як це виглядає. Та ми обговоримо це пізніше. Саме зараз прокинувся твій ворог. Старий джин знайшов його так само, як я тебе. А хто такий джин аль-Газалі? — запитав він. Наймогутніший із усіх джинів, була відповідь. Бовдур без уяви, якого ніхто ніколи не підозрював у наявності розуму, зате наділений неймовірною силою. Я не хочу навіть вимовляти його імені. А твій аль-Газалі видається мені злопам’ятним вузьколобим чоловіком, промовила вона. Святенником, що за ворога має насолоду, що ладен насолоду перетворити на попіл.
До теми. Купити книжку «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей».
Від її слів кров застигала в жилах, навіть у могилі. Ібн Рушд відчув, як щось ворухнулося в паралельній темряві — десь далеко, зовсім поруч.
— Аль-Газалі, — безгучно прошепотів він, — невже це ти?
— Не досить, що ти марно намагався знищити мою працю за життя, — відповів інший. — А тепер, здається, ти переконаний, що краще з цим упораєшся після смерті.
Ібн Рушд зібрав докупи уламки свого єства.
— Перепони відстані й часу вже не мають жодної сили, — привітав він свого опонента, — тож ми можемо повести дискусію як годиться, супернику адресуючи поштивість, агресію ж спрямовуючи на ідеї.
— Я пересвідчився, — озвався аль-Газалі таким голосом, ніби мав повен рот землі або хробаків, — що спрямування певної частки агресії на людину зазвичай змушує її переймати мій спосіб мислення.
— Хай там що, — відказав Ібн Рушд, — ми обидва перебуваємо поза межами фізичних діянь або, якщо волієш, злодіянь.
— Правду кажеш, — погодився аль-Газалі, — хоч про це якраз можна пошкодувати. Гаразд, розпочинай.
— Давай уявимо людський рід як окрему людину, — запропонував Ібн Рушд. — Дитина ще нічого не розуміє й хапається за віру, адже їй бракує знань. Битву між інтелектом і забобоном можна сприймати як затяжне дозрівання людства, а тріумф інтелекту — як досягнення повноліття. Ідеться не про те, що Бога не існує, тільки про те, що він, як усякий гордий батько, очікує дня, коли його дитина зможе стати на власні ноги, піти власним шляхом та унезалежнитись від нього.
— Допоки ти покликатимешся на Бога, — відповів аль-Газалі, — допоки безпорадно намагатимешся поєднати раціональне зі священним, ти ніколи мене не поконаєш. Чому б тобі просто не зізнатися в тому, що ти безбожник, і від того відштовхнемося? Поглянь, ким стали твої нащадки, безбожне шумовиння Сходу й Заходу. Твої слова відлунюють лише в головах кафірів. Послідовники істини забули про тебе. Послідовники істини знають, що насправді це інтелект і наука належать до юнацьких творів людського мислення. Віра — це наш дар від Бога, а інтелект — це наш підлітковий бунт проти неї. Коли ми дозріваємо, то цілком повертаємося до віри, як нам призначено від народження.
— Колись ти побачиш, — заперечив Ібн Рушд, — що саме релігія відверне людей від Бога. Побожні є найгіршими поборниками Бога. Це може відбутися через тисячу й один рік, але врешті-решт релігія зів’яне, і лише тоді ми розпочнемо життя в Божій істині.
— Он як, — промовив аль-Газалі. — Гаразд. Отепер, батьку сонмища байстрюків, ти починаєш говорити своїм справжнім голосом богохульника. — Після цього він перейшов до питань есхатології, що тепер належала, як зізнався, до його улюблених тем, і виголосив розлогу тираду про кінець часів із якоюсь дивною втіхою в голосі, що спантеличувала й непокоїла Ібн Рушда. Урешті молодший супротивник перебив старшого всупереч вимогам етикету:
— Здається, мосьпане, що тепер, коли ти перетворився на жменьку дивовижно притомного праху, тобі не терпиться затягнути в могилу все живе.
— Як і годиться всім справжнім вірянам, — відповів аль-Газалі. — Бо те, що живі називають життям, є всього лише нічого не вартою дрібницею порівняно з життям прийдешнім.
Аль-Газалі переконаний, що наближається кінець світу, прошепотів Ібн Рушд Дунії в темряві. Він вірить, що Бог вирушив зруйнувати своє творіння — поволі, загадково, без жодного пояснення; так задурити людей, аби знищили себе власноруч. Аль-Газалі чекає на таку перспективу з холодним серцем, і не лише через те, що сам уже помер. Для нього життя на землі — це лише передпокій чи навіть двері. Справжнім світом є вічність. Я запитав його: чому в такому разі не розпочалося твоє вічне життя, невже це все, що мало бути — оця свідомість, що триває посеред байдужої порожнечі, це ж мусить бути страшенно нудно? Він відказав: шляхи Господні незбагненні, і якщо він вимагає від мене терплячості, то я дам стільки, скільки йому потрібно.
Він каже, що аль-Газалі не має вже власних прагнень. Він прагне лише служити Богу. Я підозрюю, що він ідіот. Занадто різко? Велика людина, але водночас ідіот. А ти, ніжно запитала вона. У тобі ще залишилися твої прагнення, а може, з’явилися якісь нові, незнані раніше? Він пригадав, як вона колись клала голову йому на плече, а він лагідно підпирав її потилицю долонею. Тепер і голови, й руки, і плечі, й лежання в ліжку залишилися позаду. Життя без тіла, ствердив він, нічого не варте.
Якщо мій ворог має рацію, сказав він їй, тоді його Бог є Богом лихим, для якого життя всього живого не має жодного значення; я бажав би, щоб діти моїх дітей знали про це і знали про мою ворожість до такого Бога та слідом за мною виступили проти такого Бога, аби перешкодити його задуму. А отже, ти визнаєш своїх нащадків, прошепотіла вона. Так, визнаю, відповів він, і прошу в тебе прощення за те, що не зробив цього раніше. Дуніязат є моїм родом, і я його прабатько. І ти прагнеш, ледь натискала вона, щоб вони довідалися про тебе, про твоє прагнення і твою волю. І про мою любов до тебе, додав він. Озброєні цим знанням, вони ще можуть урятувати світ.
Спи, промовила вона, цілуючи повітря в місці, де колись була його щока. Я вирушаю. Зазвичай я мало зважаю на плин часу, але саме тепер часу залишилось обмаль.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно