«Дівчина Онлайн» Зої Заґґ: уривок із книжки
Заґґ Зої
20.11.2019
2014 року світ побачила книжка британської фешн-блогерки, ютуберки та письменниці Зої Заґґ «Дівчина Онлайн». Ця книжка одразу стала бестселером і здобула тисячі шанувальників. Минулого року історія для підлітків та про підлітків вийшла українською у перекладі Наталі Ясіновської та з художнім оформленням Андріани Чуніс, і завоювала серця українських читачів. А вже за тиждень потішимо українських книголюбів продовженням історії – «Дівчина Онлайн у турне». Поки чекаємо на вихід книжки, пропонуємо дізнатися більше про початок історії та прочитати уривок із першої частини.
У центрі розповіді – Пенні. Їй — шістнадцять, тож, як і в багатьох підлітків, її життя не таке просте, як видається. Дівчина захоплюється фотографією, має найкращого друга Елліота, та не може порозумітися з однолітками. Про свої розчарування, конфузи, стосунки з хлопцями та панічні атаки вона чесно й відверто розповідає у своєму блозі під ніком Дівчина Онлайн. А тоді весь світ наче змовляється проти неї. І Пенні разом з родиною та Елліоттом втікає на Різдво до Нью-Йорка, де раптово закохується. Це найромантичніше Різдво у її житті, проте невдовзі дівчина опиняється в епіцентрі мережевого скандалу...
***
Розділ другий
Для більшості дівчат повернутися додому й побачити, як мама позує на сходах у весільній сукні, було б дивним видовищем. Для мене це норма.
— Привіт, дорогенька, — каже мама, щойно я заходжу.
— Як тобі?
Вона перехиляється через перила, виставляє руку, її довгі каштанові кучері спадають на обличчя.
Весільна сукня — кольору слонової кістки, із завищеною талією і облямівкою з мереживних квітів навколо шиї. Вона справді прекрасна, але мене так перетрусило, що я заледве можу кивнути.
— Це для весілля у стилі Ґластонбері*, — пояснює мама, спускаючись сходами й цілуючи мене. Як завжди, вона пахне олійкою з троянд і пачулі. — Тобі подобається? Хіба ж вона не кричить про всемогутність квітів?
— Ммм, — кажу я. — Вона гарна.
— Гарна? — мама дивиться на мене, як на божевільну. — Гарна? Ця сукня не просто гарна… вона… вона дивовижна… вона божественна.
— Це сукня, люба, — каже тато, заходячи в коридор.
Він усміхається до мене і зводить брови. Я у відповідь також зводжу брови. Може, я зовні більше схожа на маму, але що стосується життєвої мудрості — я подібна до тата — значно ближче до землі!
— Гарний день? — питає він, обіймаючи мене.
— Нормальний, — відповідаю, раптом бажаючи, щоб мені знову було п’ять років і я могла просто вмоститися в нього на колінах і попросити почитати мені казку.
— Нормальний? — тато відступає назад і уважно до мене придивляється. — Нормальний — хороший чи нормальний — поганий?
— Хороший, — кажу я, не бажаючи більше ніяких драм.
Він усміхається.
— Гаразд.
— Пен, ти зможеш допомогти завтра у крамниці? — питає мама, розглядаючи себе в дзеркалі.
— Звісно. Коли саме?
— Лише кілька годин по обіді, поки я буду на весіллі.
Мама з татом — власники весільного бізнесу, який називається «Веселе весілля», і мають крамницю в місті. Мама започаткувала цей бізнес, коли покинула акторство заради материнства і народила мого брата Тома і мене. Вона спеціалізується на незвичних темах. Також вона завжди міряє всі весільні сукні, які є в крамниці, — гадаю, їй бракує передягання з акторських часів.
— Скільки ще до вечері? — питаю я.
— Десь година, — відказує тато. — Я готую м’ясну запіканку.
— Чудово, — усміхаюся до тата і нарешті почуваюся по-людськи. Татова м’ясна запіканка просто дивовижна. — Я ненадовго піднімуся до себе.
— Добре, — хором кажуть батьки.
— Ха! — кричить мама і цілує тата в щоку.
Я долаю перший проліт, проминаю кімнату батьків.
Коли дістаюся до Томової кімнати, чую занудні ритми хіп-хопу. Раніше я ненавиділа його музику, та тепер, коли він вчиться в універі, вона мені подобається, бо це значить, що він приїхав додому на свята. Я справді сумую за ним, відколи він поїхав.
— Привіт, Том-Том, — гукаю я, минаючи його двері.
— Привіт, Пен-Пен, — гукає він у відповідь.
Я йду до сходового майданчика і знову піднімаюся сходами. Моя кімната — на самісінькому вершечку будинку. І хоч вона трішки менша за інші спальні, я люблю її. З її скошеною стелею, дерев’яними балками, вона по-справжньому затишна і розташована достатньо високо — так, що я можу бачити синю лінію моря на горизонті. Навіть коли за вікном темно, усвідомлення, що там море, заспокоює мене. Я смикаю за мотузок, засвічуючи лампочки, розвішані над дзеркалом на моєму столі, і запалюю кілька свічок із ароматом ванілі. Потім сідаю на ліжку і глибоко вдихаю.
Тепер, коли я повернулася додому, нарешті почуваюся в безпеці і можу поміркувати про те, що трапилося в ресторанчику. Це вже втретє таке зі мною, і я відчуваю, як десь у глибинах шлунка розростається клубок страху. Коли це трапилося вперше, я сподівалася, що то буде лише раз. Вдруге я думала, що мені не пощастило. Але це сталося знову… я тремчу і скручуюся під ковдрою. Коли зігріваюся, раптом згадую, як мама робила мені халабуду з ковдр для ігор, коли я була малою. Я лежала всередині з купою книжок у сховку і годинами читала з ліхтариком. Мені подобалося мати схованку від усього світу. Я вже майже заплющую очі й щільніше замотуюся ковдрою, коли чую стукіт у стіну моєї спальні — тричі. Елліот. Я виплутуюся з ковдри і двічі стукаю у відповідь.
Ми з Елліотом живемо поруч усе життя. І ми не лише живемо по сусідству, а й спимо по сусідству, що насправді дуже круто. Ми вигадали кодовий стукіт багато років тому. Тричі означає «Можна зайти?». Двічі — «Так, приходь зараз же».
Я встаю й швиденько вибираюся зі шкільної форми і залізаю у леопардовий комбінезон. Елліот ненавидить комбінезони. Він каже, що людину, яка їх вигадала, треба мотузками прив’язати до Брайтонського пірсу догори дриґом, але Елліот справді стильний. Він не раб моди, але вміє шикарно поєднувати випадкові речі. Люблю фоткати його стиль.
Коли я чую, як грюкають Елліотові вхідні двері, швиденько дивлюся в дзеркало на столику й зітхаю. Я майже завжди зітхаю, коли дивлюся в дзеркало. Це як рефлекс. Подивитися в дзеркало — зітхнути. Подивитися в дзеркало — зітхнути. Цього разу я зітхаю не через ластовиння й не через те, що моє обличчя вкрите ним, як великодні шоколадні яєчка — цяточками, — насправді я не можу бачити його у світлі свічок. Цього разу я зітхаю через волосся. Ну чому, коли вітер куйовдить волосся Оллі, воно супермиле на вигляд, але коли куйовдить моє — здається, що я вставила пальці в розетку? Я швиденько пройшлася щіткою по кучерях, але волосся закучерявилося ще більше. Погано вже те, що моє волосся руде — Елліот наполягає, що воно біляве з полуничним відтінком (у мене точно більше полуниці, ніж білявості), — але якби воно було хоча б пряме, як у Меґан, уже було б щось. Я кидаю розчісування. Елліот не перейматиметься. Він бачив мене, коли я хворіла на грип і тиждень не могла помити голову.
Я чую дзвінок у двері, мама розмовляє з Елліотом. Елліот оцінить сукню. Елліот любить маму. І мама любить Елліота. Уся моя сім’я його любить. Якщо чесно, ми його майже усиновили. Елліотові батьки — адвокати. Вони обоє дуже багато працюють, і навіть коли вдома, зазвичай збирають інформацію для тієї чи іншої справи. Елліот переконаний, що його підмінили при народженні і відіслали додому не з тими батьками. Вони взагалі його не розуміють. Коли він розкрився їм, тато йому сказав: «Не хвилюйся, сину, я впевнений, це всього-на-всього така фаза». Так, ніби те, що ти — гей, можна перерости!
Я чую Елліотове гупання по сходах, розчахуються двері.
— Леді Пенелопо! — кричить він. На ньому вінтажний костюм у тоненьку смужку, підтяжки і яскраві червоні кеди — отакий у нього вільний стиль.
— Лорде Елліоте! — кричу я у відповідь. (Майже всі минулі вихідні ми дивилися «Абатство Даунтон».)
Елліот роздивляється мене крізь окуляри в чорній оправі.
— Ну, що сталося?
Я хитаю головою і сміюся. Іноді я впевнена, що він може читати мої думки.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти дуже бліда. І вдягнула цей потворний комбінезон. Ти вдягаєш його, тільки коли пригнічена. Або в тебе домашнє завдання з фізики.
— Саме так, — кажу я, сміючись, і сідаю на ліжко.
Стурбований Елліот сідає поруч.
— Я… у мене знову був напад паніки…
Елліот обіймає мене за плечі своєю міцною рукою.
— Не може бути. Коли? Де?
— У «ДжейБіз».
Елліот саркастично пирхає.
— Ха, я й не дивуюся. Там огидне оздоблення! Але що трапилося, серйозно?
Я пояснюю, з кожним словом ніяковіючи все більше. Зараз усе це здається таким банальним і дурним.
— Я не розумію, чому ти зависаєш з Меґан і Оллі, — каже Елліот, коли я дістаюся кінцівки своєї сумної історії.
— Вони не такі погані, — кажу не зовсім переконливо. — Це все я. Чому я так усім переймаюся? Я ще можу зрозуміти першого разу, але сьогодні… Елліот схиляє голову набік — так він робить, коли про щось думає.
— Може, тобі варто написати у блог про це?
Елліот — єдиний, хто знає про мій блог. Я одразу розповіла йому, тому що: а) я в усьому можу йому довіряти і б) він єдина людина, з якою я можу бути собою, тож у блозі немає нічого такого, що б він не знав про мене.
Я насуплююся.
— Ти думаєш? Чи не буде це надто складно?
Елліот хитає головою.
— Зовсім ні. Тобі має полегшати, коли ти напишеш про це. Це може допомогти тобі зрозуміти, що відбувається. До того ж ніколи не знаєш, може, хтось із твоїх фоловерів пройшов через таке. Пам’ятаєш, як ти написала про свою незграбність?
Я киваю. Місяців шість тому я написала про те, як влетіла головою прямісінько у сміттєвий бак, і за тиждень кількість фоловерів збільшилася з 202 майже до 1 000. Ніколи доти мої дописи так активно не поширювали. Не коментували. Виявляється, я не єдина тінейджерка, народжена з геном незграбності.
— Може, й так…
Елліот дивиться на мене й усміхається.
— Леді Пенелопо, я знаю, що так.
* У Ґластонбері щороку відбувається фестиваль, який вважається однією з найважливіших музичних подій у Британії.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно