Читландія. Про життя у клітці. Лише для 14+
Малетич Наталка
19.03.2014
Я дочитала «Напівлихого» і … заховала книжку від доньки. Уперше. Віковий ценз «14+» таки вимагає це зробити – не давати майже одинадцятирічній дівчинці книжку, дарма що від її читання годі відірватися. Поясню, чому.
Про «Напівлихого» писали як про потенційну новітню поттеріану, але тоді як улюбленець поттероманів Гаррі у кожному томі «виростає» на рік, вже в першій книжці «Напівлихого» її герой – Натан проживає все своє дитинство і підлітковий вік і стає 17-річним юнаком. І за цей час на його долю випадає стільки випробувань, страждань і втрат, що їхні описи часом занадто страшні і для вразливого дорослого, а не лише для дитини. Словом, знущання Відомо Кого з Гаррі – невеликий прикрий епізод на фоні тотальної атмосфери зневіри і жахіття, в яких перебуває Натан. Фізичні знущання й тортури наштовхують на згадку про «Сад Гетсиманський» Багряного, психологічні – на «Голодні ігри». А це, погодьтесь, лектура не для дітей (донька пробувала з нами дивитися екранізацію Сюзанни Коллінз і втекла, мотивуючи тим, що надто сумно і страшно).
Саллі Грін, плануючи писати продовження історії про напівлихого, залишає закінчення першої книжки трилогії відкритим і навіть без мінімальної надії на якийсь потенційно щасливий кінець. Читач розуміє, що, хоч Натанові й вдалося вирватися з клітки фізично, психологічно він у ній залишається. Адже насправді він ув’язнений світом і законами як Чорних, так і Білих магів, кров яких змішалась в його жилах – і з цього зачарованого кола значно важче вирватися, ніж із отруєного ошийника чи кайданів. Натан явно мандрує колами пекла, і читати про це – важке випробування для несформованої дитячої психіки.
Дарма що тло подій роману – фентезійне, він найближчий до жанру антиутопії. Натан за духом – орвелівський герой («1984»). У його світі – дуже мало людей, яким він може довіряти. І його прив’язаність, дружба чи любов можуть зашкодити тим, хто йому близький, тому ще одну клітку –самоізоляції – він фактично вимушений вибудовувати довкола себе сам, обриваючи контакти з братом, якого дуже любить і цінує, чи Анналізою – Білою відьмою, в яку закохався.
Амбівалентність Натана – не лише наслідок того, що він є ЧорноБілим, це й результат того, що він співіснує з Білими і Чорними магами, вчинки яких зовсім не однозначні. Жорстокість Білих не менша, ніж Чорних, і у їхній одвічній війні, схоже, немає переможців і переможених. Лише жертви. Однією з них є і Натан.
Однак читача, який вже виріс із дитячого віку, це відкриття не шокує: адже підлітки зазвичай усвідомлюють, скільки у світі жорстокості і зла, і що назагал природа людини – двоїста. А дорослішання полягає саме в тому, щоб учитися робити вибір. І кожен сам відповідальний за те, що обиратиме – добро чи зло. Значно гірше, якщо такого вибору не буде і коло зла замкнеться.
Хочеться сподіватись, що Саллі Грін не замкне це коло для Натана, і надію на це дає його намір у кінці першої книжки розшукати свого друга Габріеля. Це для нього – вихід із клітки самоізоляції і вічного страху й недовіри, спроба відповідати за іншу людину, в отже, ще одна сходинка до дорослішання. І до власного життєвого вибору.
P.S. Як читачка чекатиму продовження «Напівлихого». Як мама – ховатиму книжку ще декілька років. Але згодом прочитати доньці обов’язково запропоную – і заради емпатії до героя, і задля дорослішання.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно