0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
«Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута (Уривок)
За своїм жанром «Бойня номер п'ять» американського письменника Курта Воннеґута є органічним сплавом історії, психології, соціології, сатири, наукової фантастики та елементів автобіографії. Нервовим центром роману є нищівне бомбардування Дрездена англо-американською авіацією навесні 1945 року. Але як і в будь-якому шедеврі, зміст «Бойні номер п'ять» не обмежується описом цієї події. Використання кількох перспектив, повна відсутність статики та дидактичності, стрімкі переходи з трагічного в комічне дозволяють Курту Воннеґуту не лише розповісти про цей епізод часів Другої світової війни, але й порушити багато базових питань людського буття. «Бойня номер п'ять» справедливо вважається вершиною творчості Курта Воннеґута й одним із найвищих здобутків американської і світової літератури минулого століття.
 
***
 
Все було саме так, більш-менш. Принаймні там, де йдетьсяпро війну. Одного мого знайомого й справді розстрілялив Дрездені за те, що він підібрав чужий чайник. Інший персонаж, якого я також знав особисто, й справді погрожував, що після війни він найме професійних убивць і порішить всіх своїх ворогів. Ну і так далі. Я тільки змінив імена.
 
І в 1967 році я таки з'їздив до Дрездена на стипендіюФонду імені Ґуґенгайма (дай йому Боже здоров'я). Містобуло дуже схоже на Дейтон у штаті Огайо, хіба що не так густозабудоване. В тій землі, мабуть, – тонни змелених людськихкісток і попелу.
 
Я туди їздив зі своїм фронтовим другом Бернардом В.О'Геаром, і ми там познайомилися з одним таксистом, якийзвозив нас до тієї бойні, де нас, військовополонених, тодітримали. Його звали Ґергард Мюллер. Він розповів нам, щоякийсь час був у полоні в американців. Ми запитали, як йомуживеться за комунізму, і він сказав, що попервах було простожахливо, бо кожен мусив дуже тяжко працювати, не було дежити й не вистачало ні їжі, ні одягу. Але тепер стало краще.Він має маленьку затишну квартирку, і його дочка вчитьсяу найкращому місцевому університеті. Його мати згоріла безсліду під час бомбардування Дрездена. Отаке.
 
Він направив О'Геарові різдвяну листівку, в якій написав:
 
«Я бажаю Вам, Вашій родині, рівно ж і нашому спільному другові веселих Різдвяних свят і щасливого Нового рокуі сподіваюся, що ми ще зустрінемося колись у таксі в часимиру і свободи, якщо випадок так розсудить».
 
 
***
 
Як гарно сказано – «якщо випадок так розсудить».Я навіть не буду розводитися про те, скільки грошей, часу танервів у мене пішло на те, щоб таки дописати цю нещасну книжку. Коли двадцять три роки тому я повернувся з Другої світовоївійни, я був переконаний, що мені буде дуже легко сісти й описати знищення Дрездена, бо все, що мені треба буде зробити, целише написати звіт про те, що я бачив на власні очі. І я не сумнівався, що з цього вийде шедевр або що цей твір хоча б принесе мені великі гроші з огляду на монументальність цієї теми.
 
Але моя голова тоді не спромоглася видати аж так багато слів, принаймні їх було недостатньо, щоб зліпити з нихцілу книжку. Та й тепер, коли я вже перетворився на старого,прокуреного й переповненого спогадами пердуна й батькадвох дорослих синів, голова так само не дуже поспішає розроджуватися словами.
 
І коли я дивлюся на те, як мало користі від усіх моїх спогадів про Дрезден і як мене, тим не менш, тягне описати все те,що там відбулося, на пам'ять приходить один відомий віршик.
 
Гонористий лорд з графства Вестлендиш
Нарікав так на свій старий келдиш:
 
«Через хтиві твої забаганки
Та нічні ненаситні гулянки
Я й свій спадок спустив,
І здоров'я згубив.
А тепер з тебе й краплі не вичавиш!»
 
А ще мені пригадується такий куплет:
 
Мене звуть Йон Йонсон
Зі штату Вісконсин.
Я єсть корінний лісоруб.
Коли йду я додому,
Долаючи втому,
То чую:
«А як тебе звуть?»
І я чесно кажу, що
Мене звуть Йон Йонсон
Зі штату Вісконсин...
 
І так далі, без кінця-краю.
 
 
Всі ці роки люди часто питають мене, над чим я теперпрацюю, і я їм відповідаю, що мій головний задум – це книжка про Дрезден. Колись я те саме сказав і відомому кінопродюсеру Гаррісонові Старру. Він видивився на мене і запитав:«То це буде антивоєнна книжка?»
 
«Виходить, – сказав я, – що так».
 
«А знаєте, що я кажу тим, хто пише антивоєнні книжки?»
 
«Ні. Тож скажіть мені, пане Старр, що саме ви їм кажете?»
 
«Я їм кажу: “Чому б вам натомість не написати антильодовикову книжку?”»
 
Тим самим він, безумовно, хотів сказати, що війни будуть вестися завжди і що покласти їм край – все одно, що покласти край льодовикам. І я з ним повністю згоден.
 
Тим більше, що навіть якби війни й припинили сунути на нас, немов ті льодовики, у світі все одно завжди буде смерть.
 
***
 
Коли я був трохи молодший і напружено працював над своїм опусом про Дрезден, я зв'язався зі своїм старим фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром і спитав, чи не міг би я приїхати до нього. Він тоді був прокурором у штаті Пенсильванія, а я був письменником і жив на мисі Кейп-Код у штаті Массачусетс. На війні ми були рядовими піхотинцями-розвідниками. Ми тоді й помріяти не могли, що колись розбагатіємо, але тепер ми обидва дуже непогано давали собі раду.
 
На моє прохання телефонна компанія «Белл» розшукала для мене Бернарда В. О'Геара. Їм у цьому просто немає рівних. У мене з'явилася така болячка, яка виявляє себе серед ночі і яку спричиняє комбінація алкоголю і телефонного апарата. Я добряче напиваюся, і, як тільки від мене починає тхнути сумішшю отруйного газу з трояндами, мою дружину як вітром здуває. І тоді я глибоким, гарно поставленим голосом звертаюся до телефоністки з проханням з'єднати мене з тим чи з тим старим другом, від якого я нічого не чув уже бозна-скільки років.
 
Саме так я вийшов на О'Геара. Він маленький на зріст, а я високий. На війні ми з ним були як Пат і Паташон. І в полон ми також потрапили разом. Тепер по телефону я йому представився. Але він і сам мене впізнав із першого слова. Він, виявляється, ще не лягав. Він засидівся з книжкою. Його ж домашні вже всі поснули.
 
 
«Чуєш, – сказав я, – я тут оце пишу книжку про Дрезден. То чи не міг би ти мені допомогти пригадати деякі деталі. Може б, я до тебе приїхав, і ми б присіли з пляшкою, і побалакали б як слід, позгадували б ті часи...»
 
Ця ідея не викликала в нього особливого ентузіазму. Він сказав, що вже майже нічого не пам'ятає. Але при цьому всетаки запросив до себе в гості.
 
«Я думаю, – сказав я йому, – що кульмінацією книжки має бути розстріл бідолахи Едґара Дербі. Через повну абсурдність тієї ситуації. Від великого міста нічого не лишилося, десятки тисяч людей загинуло. І тут вони хапають цього нещасного американського полоненого за те, що він серед повних руїн підібрав чайник. Його прокручують через трибунал і розстрілюють».
 
«Угу», – сказав О'Геар.
 
«Кращої кульмінації не вигадаєш».
 
«Я в цьому не розбираюся. Тобі, – сказав він, – як письменникові видніше».
 
***
 
Як постачальник кульмінацій, захопливих сюжетних ходів, художніх портретів, блискучих діалогів та конфліктних ситуацій я вже багато разів накидав план того, що буде відбуватися у моїй книжці. І найвдалішим з усіх сюжетів був той, який я накреслив на зворотному боці сувою шпалер.
 
Для цього я позичив у своєї дочки кольорові олівці, і кожному з моїх головних персонажів відповідав олівець певного кольору. Сюжет починався на одному краю шпалер і кінчався на другому, а на середину шпалер припадали всі події, що відбулися між тим і тим. І на цій схемі синя лінія в певній точці зустрічалася з червоною, а тоді з жовтою, а тоді жовта лінія уривалася, тому що персонаж, якого вона уособлювала, помирав. І так далі. Знищення Дрездена було подано у вигляді вертикальної смуги, рясно заштрихованої помаранчевим кольором, і всі ті різнокольорові лінії, які вціліли, перетинали цю смугу і виходили з протилежного боку.
 
Кінцівка всієї цієї історії була там, де зупинялися всі лінії, і відбулася на буряковому полі над Ельбою, на околиці міста Галле. Ішов сильний дощ. Кілька тижнів тому війна в Європі скінчилася. Нас охороняли російські солдати, і вони наказали нам вишикуватися в лави – англійці, американці, голландці, бельгійці, французи, канадці, південноафриканці, новозеландці, австралійці – кожне військо окремо, тисячі військовополонених, яких ось-ось мали звільнити.
 
 
А на іншому кінці того поля були тисячі росіян, поляків, югославів і так далі, яких охороняли американські солдати. І там під дощем їх обмінювали – солдата на солдата. Ми з О'Геаром, разом із багатьма іншими, видряпалися на кузов американської вантажівки. О'Геар не прихопив жодного трофея. Хоча тоді майже кожен щось із собою мав. Так, у мене була – й досі є – шабля, яка була частиною парадної форми кожного офіцера Люфтваффе. Один миршавий, біснуватий американець, якого я в цій книжці назвав Полом Лазарро, набрав цілий кухоль діамантів, смарагдів, рубінів і подібних до них камінців. Він їх познімав із трупів у підвалах та бомбосховищах Дрездена. Отаке.
 
Один придуркуватий англієць, який десь розгубив усі свої зуби, свій трофей тримав у брезентовій торбі. Ця торба стояла у мене в ногах. Час від часу він зазирав у неї, тоді мружив очки, і його голова крутилася на всі боки, поки він ловив поглядом хоч когось, хто б крадькома зиркав у бік його скарбу. Він не давав тій торбі спокою, то піднімав її, то знову клав на мої черевики.
 
Попервах мені здавалося, що він це робить несамохіть. Але це було не так. Йому кортіло показати комусь, що саме було в його торбі, і він, нарешті, вирішив, що може довіритися мені. Виявилося, що то була гіпсова статуетка Ейфелевої вежі, пофарбована в золотий колір. І в неї було вставлено годинник.
 
«Капітальна річ!» – сказав він.
 
А тоді нас літаком переправили до Франції і помістили у спеціальний табір, де нас відгодовували молочно-шоколадними коктейлями та іншими висококалорійними харчами, аж доки ми всі не нагуляли собі жирок. А потім усіх нас відправили додому, і я одружився з вродливою дівчиною, яка також нагуляла собі жирок.
 
І в нас пішли діти.
 
А тепер вони всі вже повиростали, а я став старим пердуном, прокуреним і переповненим спогадами. Мене звуть Йон Йонсон, зі штату Вісконсин. Я єсть корінний лісоруб.
 
А іноді ночами, коли моя дружина вже йде спати, я намагаюся видзвонити котрусь зі своїх колишніх подруг. «Дорогенька, чи не могли б ви розшукати для мене номер пані Такої-то. Здається, вона мешкає у такому-то місті».
 
«На жаль, такого абонента в нас не зареєстровано».
 
«І за це щиро дякую».
 
А потім я випускаю собаку на вулицю або запускаю його до хати, і ми з ним трохи балакаємо. Я даю йому зрозуміти, що я його люблю, і він дає мені зрозуміти, що й він мене любить. Йому байдуже те, що від мене тхне сумішшю отруйного газу з трояндами.
«Ти гарний хлопець, Сенді, – кажу я собаці. – Чуєш? Ти – те, що надо».
 
Інколи я вмикаю радіо, щоб послухати передачу з Бостона чи з Нью-Йорка. Коли я напідпитку, я терпіти не можу станцій, які крутять музику.
 
Тоді, нарешті, я йду спати, і дружина питає мене, котра година. Чомусь їй завжди треба це знати. Якщо я не знаю точного часу, я їй кажу: «Я шо тобі – найнявся?..»
 
А інколи я думаю про свою освіту. Якийсь час по війні я вчився в Чиказькому університеті. Я був студентом на факультеті антропології. Нас тоді вчили, що одна людина нічим не відрізняється від іншої. Мабуть же ж, вони і понині цього вчать.
 
А ще вони вчили того, що не існує ні ідіотів, ні негідників, ані виродків. Незадовго до своєї смерті мій батько якось зауважив: «Як це так, що в тебе немає жодного твору, в якому був би хоч один злодій?»
 
І я пояснив йому, що, як мене після війни вчили в університеті, світ влаштовано саме так.
 
Вам може бути цікаво
Тест. Чи уважно ти читаєш «Джуді Муді»?
Великий космічний апчих
Світова Слава
Дитячі суботи у львівській Книгарні-кав’ярні Старого Лева!
Старий Лев – на Корнійчуковському фестивалі і «Зеленій хвилі» в Одесі!
Букси множимо на два!
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати