Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Батьківська всемогутність
Юрій Остапчук
 
Зараз моїй доньці три роки і одинадцять місяців. Коли вона народилася, я відчував себе  Суперменом. Що там відчував, - я був ним. Я знав і вмів правильно її тримати, вмів міняти памперси, міг правильно одягнути колготки, при виході на прогулянку обов’язково надягав на її голову пов’язку з великою квіткою (чому вважається, що дитя з бантом, більшим за її голову, виглядає гарно, я досі не розумію. У цьому випадку для мене діє принцип «мама сказала»). 
 
Дні минали, і за декілька місяців Єва почала пробувати ходити. Спочатку це виглядало смішно і жалісливо. Але з часом її терплячість і наполегливість дали свої результати. Вона самостійно пішла. Самостійно! Ось це слово, яке мене трішки жахає. Її життя починалося з того, що вона була повністю безпомічною. І це мені подобалось, адже я був її Суперменом. А тепер появилася жінка Кішка, яка набирає сили, у той час, як мої сили слабішають.
 
Процес дорослішання дитини показав мені важливу річ: з кожним днем, місяцем, роком я повинен відпускати свою доньку. Моє виховання повинно допомогти їй стати самостійною, повноцінною,  самодостатньою людиною. Мені не потрібно із року в рік працювати над тим, щоб вона була поруч зі мною.
 
Все це я пишу із думкою про майбутнє, яке чекає на мене: настане момент, коли вона зустріне іншого чоловіка і буде у нього закохана більше, ніж в мене. Момент весілля стане для мене остаточною крапкою у виховані. Фініш. 
 
Зараз, дивлячись на доньку, мені важко і болісно уявити кінцевий етап виховання. Я всією своєю сутністю противлюсь цьому. З одного боку, я хочу, щоб моя донька росла, а з іншого – прагну бачити її завжди маленькою і безпомічною. Егоїстично? Так. 
 
Добре, що попереду в мене ще багато років спільного життя з Євою. Тому що з кожним днем я вчуся відпускати доньку. Доволі часто забуваю про те, що їй більше одного року, і починаю їй у всьому допомагати. Одягнути кофту, штанці, розмалювати картинку, залетіти літачком, який на борту несе смачну вівсяну кашку, та інше. 
 
«Тато, я сама» - фраза, яку мені доводиться чути доволі часто. Ця фраза повертає мене до реальності. Нагадує про моє батьківське призначення у житті доньки. 
 
Єва впала, занервувалась, щось в неї не виходить, і мені хочеться одразу бігти їй на допомогу. Адже я так робив протягом її першого року життя. Ходив біля неї, наче ангел охоронець, прислухався до її подиху, намагався вгадати всі її бажання. Єва росте та змінюється. А от чи змінююся я?!
 
Наведу один приклад: з її народження всі іграшки вибираю я. Донька лише задовольняється моїми вподобаннями. А я, начитавшись книг по вихованню, намагаюсь їй «втюхати» розвивальні іграшки і переймаюсь тим, щоб вони були з виготовлені з екологічно-чистого дерева. Тому беру доньку і ми йдемо в іграшковий магазин. Там вона сама, без моїх «мудрих» підказок обирає те, що їй подобається. Набір з мультфільму «Свинка Пеппа» і ... машинка. Так, дівчатка теж полюбляють гратися машинками. Це лиш епізод, але з них складається моє батьківське життя.
 
Їй вже майже чотири роки і вона потребує від мене, як від батька, іншого ставлення, не такого, яке було у її кілька місяців. Простіше кажучи, їй потрібен інший батько, тато, який виріс разом із нею. Тато, який змінився і змінюється. 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage